Своєрідне інтерв’ю вдалося провести за допомогою сучасних технологій, якщо висловлюватися точніше – Інтернет-зв’язку «Skype», який дозволяє не лише чути, а й бачити свого співрозмовника. Звичайно, за наявності на комп’ютері мікрофона, динаміків та веб-камери У Нових Санжарах на той час вже темніло, а за кілька тисяч кілометрів у далекому Сан-Франциско сонце якраз піднялося в зеніт. Коли усі технічні моменти були влагоджені, Христина Кузнєцова розповіла журналісту із маленьких Нових Санжар про своє незвичайне життя…
Батьки Христини родом із Новосанжарщини. Її тато – Анатолій Кузнєцов – народився у Малому Кобелячку, мама – Валентина Шовкова – мешкала у Лелюхівці. Познайомились, деякий час зустрічались, потім одружились. І, як було популярно у ті часи, подалися на Північ за «довгим рублем». Місцем для заробітку грошей обрали холодний та незатишний Норильськ. Тут за деякий час і з’явилася на світ їх донька, яку назвали Христиною. Суворий північний клімат був зовсім не підходящим для маленької української дівчинки, тому батьки ризикнули відвезти трьохмісячну Христину на Україну до Лелюхівки і лишити на догляд братові Світлани – Олександру Шовковому. Справлятися із обов’язками няньки йому допомагала його дівчина, а у майбутньому – дружина. Отже, поки батьки заробляли гроші на суворій Півночі, маленька Христина набиралася тепла, сонця і здоров’я на Україні.
За деякий час батьки забрали дівчинку до Норильська. У цьому місті вона ходила в школу і жила до виповнення їй п’ятнадцяти років. Але щоліта Христина приїздила на Україну, де відпочивала у бабусі в Лелюхівці. Дівчині надовго запам’ятався районний центр – Нові Санжари, його веселі, дружні та гостинні жителі.
Після закінчення 9-го класу Христина разом із батьками переїхала до більш теплої смуги Росії – до міста Воронежа. Тут дівчина закінчила школу. Поступила до ВНЗу – Воронежського державного університету на факультет «Міжнародних відносин». Хоча в її роду жінки більше віддавали перевагу служінню точним наукам і у Христини теж були непогані математичні здібності, та вона ризикнула піти саме у цей ВНЗ.
– Хоча здавати було потрібно історію і англійську мову – дві не улюблені мною дисципліни, та я, як не дивно, вступила. Щоправда, великого бажання до навчання на перших курсах не виявляла. В кінці першого курсу в мене була «трійка» з англійської і я не знала, що з цим робити! Переводити по вісім сторінок тексту було дуже складно… Та до останнього курсу все владналося – англійську я здолала і в мене була тверда «п’ять».
Але до цієї «п’ятірки» було ще дуже далеко. А поки що, на другому курсі дівчині запропонували поїхати на навчання до Англії. Документи на оформлення візи подавало багато студентів, але дали дозвіл лише Христині Кузнєцовій.
– В Англію взагалі дуже важко отримати візу, - розповідає дівчина. – Мене розпитували півгодини про все на світі, включаючи запитання, які торкалися навіть сімейних взаємовідносин моїх батьків. Можливо, визначальну роль на мою користь зіграло те, що я вже бувала за кордоном. В одинадцять років я за путівкою відпочивала у Греції, а коли навчалася у школі, їздила до Болгарії та Чехії. Зрештою, візу мені дали, і у дев’ятнадцять років я із валізою вагою у сорок кілограмів, приїхала до Лондона.
Російське агентство, яке займалося переїздом дівчини до Туманного Альбіону, обіцяло забезпечити студентку роботою і навчанням. Насправді ж після приїзду Христині навіть жити було ніде. Дівчині з Росії допоміг хлопець із Молдавії, з яким вона познайомилась по Інтернету. Він просто дав їй ключі від його однокімнатної квартири. Потім Христина вже підшукала інше житло, але цьому хлопцю була дуже вдячна.
Жила дівчина у самому центрі Лондона, навчалася у коледжі на мовних курсах. Та жити в одному з найдорожчих міст Європи і ніде не працювати було неможливо. Але знайти роботу в Англії виявилося не легше, аніж отримати до країни візу. Виходець із колишнього Радянського Союзу може розраховувати на працевлаштування лише тоді, коли проживе на території Об’єднаного королівства Великобританії не менше, ніж півроку. Дівчина все ж не опустила руки і продовжувала шукати роботу. І, врешті-решт, знайшла. Спочатку Христину взяли кухарем у турецький ресторан. Щось дівчина вміла готувати сама, чомусь її підучили – так і працювала.
– Кухня чимось схожа на російську. Хіба що дуже багато різних салатів зі складними інгредієнтами. У Англії та Америці у салати кладуть те, що у нас не побачиш. Наприклад, авокадо, чи сельдерей.
Ще Христина влаштувалася у коледжі на роботу рознощика листівок. Так їй і вдалося не лише вижити у Англії, а, навіть, зібрати собі на покупку відеокамери і дечого іншого. Після чотирьох місяців навчання Христина повернулася додому. Її англійська за час проживання у Лондоні якщо і покращала, то ненабагато, адже у побуті дівчина спілкувалась переважно із вихідцями з країн колишнього Радянського Союзу. Та змінилося у кращий бік саме ставлення Христини до вивчення іноземної мови. Вона на власні очі побачила, як це знання може допомогти у чужій країні зрозуміти інших, налагодити контакти з оточуючими. Тому після повернення дівчина поставилася до вивчення англійської максимально серйозно. А після життя в Лондоні у Христини залишилися переважно приємні спогади і гарні враження.
– Я б назвала це місто найулюбленішим у світі. Навколо нього така казкова атмосфера – тут є палаци, тут мешкає королева. Англійський туман для мене лишився стереотипом – за всі чотири місяці я бачила його лише два рази. А от дощ дійсно може йти часто, але закінчитися так само швидко, як і початися. Мінуси Лондона і Англії загалом – це проблеми із пошуком роботи та надзвичайно високі ціни.
Ішов третій курс університету, коли Христину запросили до Німеччини. Її кликала в гості подруга – дівчина із Грузії – з якою Христина познайомилася у Лондоні. Грузинська дівчина вийшла заміж за німця і запрошувала свою подругу подивитись на німецьке життя.
– Англія, Німеччина – це дві країни Європейського Союзу. Але дуже несхожі між собою. Мене дійсно вразила пунктуальність та точність німців. Якщо потяг відправляється у 14:00 то він не може поїхати у 13:59 або 14:01 – тільки за розкладом. Ще німці дуже домашні люди – на першому місці у них стоїть родина, а потім вже йде все інше.
У Німеччині Христина була лише місяць. Але за цей час встигла об’їхати шістнадцять міст цієї європейської країни – Бремен, Гамбург, Ганновер, Франкфурт на Майні…
– Германія дуже-дуже чиста. Надзвичайно привітні люди, які завжди готові допомогти. Звичайно, німці – і загалом європейці – менш усміхнені, ніж американці. Але люди вони по-своєму хороші.
Після Німеччини Христина повернулася до Росії і продовжила навчання в університеті. Варто зазначити, що після її вдалої поїздки до Англії ставлення до дівчини з боку одногрупників та викладачів дещо змінилося. Якщо її справжні друзі дійсно за неї раділи і з цікавістю розпитували про невідоме зарубіжжя, то всі інші не приховували заздрощів та неприязні до дівчини. Мовляв, ач яка, ніхто не поїхав, а в неї однієї вийшло.
Коли ішов четвертий курс, Христина захотіла поїхати до Америки. На той час багато її подруг вже побували на навчанні у Сполучених Штатах і були дуже задоволені перебуванням у цій країні. Але батьки Христини були проти такої поїздки. Тут спрацьовували старі радянські стереотипи – «країна загниваючого капіталізму», «холодна війна», «всі американці – дурні» і т.д. Батько дівчини казав просто: «Їдь відпочивати в будь-яку країну, тільки не в Америку мити туалети!».
Та Христина зробила по-своєму. Після закінчення четвертого курсу вона прийшла додому одного дня і сказала: «Я подала документи і…їду в Америку!». Поїхала вона до Сполучених Штатів влітку разом із подругою. Жили дівчата на Східному узбережжі у крихітному містечку на березі океану. Життя у Америці було зовсім не простим. Аби справлятися із програмою, за якою вони приїхали, доводилося працювати по 60 годин на тиждень, платити за проживання і навчання.
– Перше моє враження про Америку було незабутнім. Після дводенної дороги я приземлилася в аеропорті Нью-Йорка. Пам’ятаю, що була дуже втомленою. І тут до мене підходить якась американська жінка і говорить: «Можливо, ви голодні? У мене є їжа поїсти». Я відповіла, що їсти в мене є, все добре. Але враження залишилося назавжди. Друге, що найбільше лишилося у пам’яті, – це височенні хмарочоси Нью-Йорка. Я дивилась на них і не бачила, де закінчуються ці будівлі. Аж дух захоплювало!
Здивували Христину і американські жінки. Вони були аж ніяк не схожими на звичних нам українок, росіянок та білорусок.
– Американки практично не вміють готувати і абсолютно цим не переймаються, – дивується Христина. – У них в країні жінка може народити дітей і спокійно лишити їх на виховання чоловікові. Поняття «душевність», «ніжність» їм, здається, взагалі невідомі – вони віддають перевагу практичності та кар’єризму. Тому-то американські чоловіки так люблять слов’янських жінок, цінують їх і з радістю беруть заміж
Після чотиримісячного проживання у США, Христина повернулася до Росії, щоб закінчити п’ятий курс університету. Виїжджати в майбутньому кудись за кордон дівчина зовсім не планувала. Але життя, як це часто буває, знову зробило свій різкий і непередбачуваний поворот.
– Мені дуже подобалася англійська і я побоювалася, що втрачу здобуті навики. Тому на п’ятому курсі пішла на додаткові курси з вивчення цієї мови. Закінчення цих курсів допомагало здати «Тойфіл» – екзамен для вступу у навчальний заклад за кордоном. Не знаю, чому я пішла саме на ці курси, але вступати у закордонний ВНЗ я не планувала, хотіла просто підучити англійську.
Одного разу на заняття прийшла викладачка, яка свого часу навчалася у Сан-Франциско і запитала: «А чому б вам не спробувати здати цей екзамен у Америці? Поїхали б просто усією групою і здали». Учні ухопились за цю ідею і почали збирати документи на поїздку. Компанія, яка мала оформити всім студентам візи, кажучи по-простому їх «кинула» – взяла гроші, але нічого не зробила. Тоді за справу взялася Христина. Вона мала певний досвід, тож і зайнялася оформленням документів для всієї групи. З великими складностями, але їй таки вдалося зібрати усе необхідне і відвезти до посольства Америки у Москві. Візи дали… лише трьом дівчатам з групи, включаючи нашу героїню. Одна незабаром взагалі передумала їхати, інша збиралася до Америки, але пізніше. Як ви зрозуміли, Христині Кузнєцовій довелося знову-таки, як і у випадку із Англією, вирушити в подорож одній.
Віза Христини була розрахована на місяць. Якраз вистачало, щоб здати екзамен, повчитись кілька тижнів і повернутися додому. За потреби, візу можна було продовжити на кілька місяців, щоб краще подивитися країну та місто. Так, зрештою, Христина і планувала зробити…
Після багатогодинного перельоту дівчина зійшла із літака в американському аеропорті об одинадцятій годині вечора. Тут її мали зустрічати представники коледжу. Але їх не було… Незнайоме місто, ніч, невідомо куди йти – є від чого впасти у відчай. Добре, що у літаку Христина познайомилась з хлопцем із Росії. Той приїхав в гості до сестри, яка і зустрічала його в аеропорті. Вони запропонували Христині поїхати з ними і переночувати в них вдома. Однак жили росіяни не близенько – за 100 кілометрів від міста у славнозвісній Силіконовій Долині. Цілу ніч в будинку святкували зустріч брата і сестри. На ранок Христину розбудили і сказали, що їй час їхати в коледж. До нього дівчина добиралася двома потягами і автобусом, але за деякий час таки дісталася місця навчання. Як виявилося, її не зустріли в аеропорті тому, що працівниця, яка мала сповістити про її приїзд, в цей час була у відпустці. З такого ось казусу розпочалося друге проживання Христини в Америці.
– Місяць минув швидко. Але я цього майже не відчула, – говорить дівчина. – Одна жінка, яка працювала в коледжі, вмовила мене лишитись довше. І допомогла мені вступити на навчання в коледжі. Я провчилася семестр, потім ще один і…ось я вже другий рік живу у Сан-Франциско і навчаюся в цьому коледжі.
Звичайно ж, життя та навчання у цьому славнозвісному американському місті коштувало грошей, які потрібно було заробляти. Але де? Спочатку Христина навіть не могла уявити – в якій сфері вона може працевлаштуватися. Перший час дівчина заробляла тим, що допомагала американським школярам вирішувати домашні завдання. Спочатку одному, потім двом, так і перебивалась якийсь час. А потім їй підвернулась досить незвичайна робота. Одній родині потрібна була няня по догляду за… двомісячною дитиною. Христині втрачати було нічого і вона вирішила спробувати.
– Досвіду в мене не було ніякого, я навіть жодного разу до цього не тримала на руках грудну дитинку. Але мене взяли на цю роботу. Щоправда протрималася я всього близько місяця. Дитинка постійно плакала без мами і через якийсь час я зрозуміла, що не хочу більше мучити ні себе, ні родину. І я сказала: «Все».
Дівчина продовжила шукати роботу і невдовзі знайшла ще одне оголошення. Родина теж шукала няню, але вже для більш старших дітей – 5-річного хлопчика та 7-річної дівчинки. Христина пішла на співбесіду. З-поміж двадцяти претенденток дітей довірили чомусь саме їй. При цьому хазяйка будинку без тіні страху в перший же день роботи віддала новій няні ключі від досить-таки дорогого будинку. Христина мала забирати дітей зі школи і займатися ними протягом дня – водити в кафе, на прогулянки і чимось розважати вдома.
– Перший час було дуже важко. Діти капризували – хлопчик хотів одне, дівчинка – інше. До того ж вони влаштували мені війну просто таки як у фільмі «Сам удома». В мене починалася істерика, я плакала і не знала, що робити далі. В один з таких разів їхня мама повернулася додому і побачила мене у сльозах. Вона сказала: «Якщо ти підеш, то ми зрозуміємо. Але ми хочемо, щоб ти ще лишилася».
Наступного дня всі зібралися на своєрідну сімейну раду. За круглим столом сиділи тато, мама, діти та Христина. Вони разом обговорили проблеми, діти попросили у дівчини пробачення і попрохали, щоб вона не йшла. Христина залишилася. І працює нянею у цій американській родині вже півтора роки. За цей час ці люди стали для дівчини майже рідними. Діти по-справжньому полюбили її і дуже гордяться тим, що їхня няня – родом з Росії. Дівчинка навіть зацікавилася мовою і Христина навчає її російським словам. Взагалі ж, дівчина відзначає, що виховання американських дітей надзвичайно різниться від російського (українського) аналогу.
– В Америці все надзвичайно чітко структуроване, день американської дитини розписаний по годинах та хвилинах. Крім того, американські діти, на відміну від наших, дуже мало дивляться телевізор. Вони мають дуже багато рухливих та настільних ігор. Взагалі ростуть дуже розвинутими дітьми. Дівчинка вже зараз займається разом із мамою кінною їздою, хлопчик ходить на тхеквондо і непогано грає у шахи.
Півроку Христина ще підробляла адміністратором у фітнес-центрі. Але незабаром власники цього закладу не пережили кризу, збанкрутіли, а новим господарям посада адміністратора була вже непотрібною. Тим не менше, на час канікул у коледжі Христина знайшла роботу няні ще в одній родині, де батько самостійно виховував двох дітей.
– Сан-Франциско та Нью-Йорк – це найдорожчі за цінами міста у Америці. Але і зарплати у них найвищі. У Сан-Франциско вона становить 9,76 доларів за годину роботи (нагадаємо, що в Америці погодинна оплата праці). Тих грошей, що я заробляю, мені в принципі вистачає, щоб оплатити житло, телефон, купити собі продукти і час від часу кудись сходити погуляти.
Житло Христина знімає у вірменської родини, яка вже десять років мешкає в Америці. До речі, саме перебуваючи за кордоном, дівчина зрозуміла – наскільки несправедливо у Росії завдяки стереотипам недолюблюють осіб кавказької національності. І в Англії, і в Америці життя зводило дівчину із грузинами та вірменами і ці люди ставилися до росіянки українського походження цілком приязно і завжди були готові допомогти.
Проживши у Америці два роки, дівчина поки що не поспішає заглядати у майбутнє і щось змінювати у своєму житті. Звичайно, сумує за батьками, але з ними час від часу вона таки зв’язується через Інтернет. А одного разу до неї на Різдво приїздила мама, яка під час своїх гостин була просто зачарована Сполученими Штатами. Не забуває Христина і рідної землі своїх батьків – України та Новосанжарщини. Більш-менш регулярно дівчина спілкується через Інтернет зі своєю двоюрідною сестрою Інною та братом Вадимом, які мешкають у Лелюхівці. Вона розповідає їм про своє американське життя, цікавиться їх новинами. Але повертатися до Східної Європи, конкретніше – до Росії, Христина не поспішає.
– З кожним місяцем, прожитим у Америці, я все більше звикаю до реалій цього життя. І вже не уявляю, як я повернуся до Росії?! До країни, в якій стільки неусміхнених, озлоблених людей, де не можна ввечері вийти на вулицю без постійного відчуття страху? Але, знову ж таки, я не хочу загадувати наперед.
Поки що Христині Кузнєцовій цілком добре у Америці – країні демократії та рівних можливостей. Цілком імовірно, вона надалі лишиться жити у США, можливо, повернеться назад до Росії. А ще можна припустити зовсім фантастичний варіант: дівчина колись покине далекий Захід і приїде жити на землю батьків – на Україну майбутнього – країну, яка колись-таки навчиться берегти і цінувати своїх жителів і по-справжньому захищати їхні права. Хоча б так, як це роблять у Сполучених Штатах.
