Читав перед чудотворною іконою свої молитви і я. Обдаровувала й мене вона своїми благами. Довідався я також і про те, що привезена вона з Виборга і є списком (копією) з однойменної ікони, що знаходилася в маєтку графа Василя Капніста в Полтавській губернії (Кобеляцький повіт, село Козельщина). Сама ж ікона була привезена з Італії. За родовим переказом вона належала дружині писаря Запорозького війська Сіромасі, з роду якого походив і сам Василь Капніст. З дозволу Полтавського єпископа Іоанна графом була побудована в саду каплиця й у ній поміщена чудотворна ікона. Пізніше тут була побудована Богородице-Різдвяна церква, при якій у червні 1886 року був створений Козельщанський жіночий монастир. Зусиллями черниць наприкінці XIX століття й був написаний список з тієї ікони, що перейшов потім до Іоанна Кронштадтського. У Виборг же список потрапив за обставин, що заслуговують уваги. Там, у заможній родині Кравотинських, трапилося нещастя. Молодша донька страждала невиліковною недугою. Благочестива мати послала до Кронштадта свою старшу доньку, щоб та попросила отця Іоанна приїхати до Виборга до хворої сестри, але той приїхати не зміг, помолився за хвору заочно й передав їй список Козельщанської ікони Божої Матері. Після того, як перед благословенною іконою був відслужений молебень за здоров’я хворої, незабаром трапилося диво — дівчинка одужала.
У 1939 році ікона була вивезена з Виборга до Гельсінкі, де знаходиться дотепер в Успенському соборі міста.
Одного разу після Всеношної до мене підійшла сімейна пара й попросила розповісти про храм. Православні парафіяни виявилися парижанами, але з російським корінням. Були вони в нашому храмі вперше. Їм було цікаво все. Зав’язалася розмова, а потім ми розійшлися добрими знайомими.
Минув час, і я одержав із Франції листа, у якому було запрошення до Парижа, у ЮНЕСКО, на зустріч із Високопреосвященним митрополитом Смоленським і Калінінградським Кирилом при благословенні Патріарха Московського й всієї Русі Алексія II. Була додана програма зустрічі, а наприкінці листа стояв підпис: Капніст.
У житті нічого просто так не буває, і я відразу згадав про чудо-творну ікону. Прочитав її історію, але, щоб уточнити деякі деталі, зв’язався з Парижем телефоном. Із розмови із Сергієм Капністом я зрозумів, що інтуїція мене не підвела — він був прямим нащадком Василя Капніста, хоча й народився в іншій країні. Після 1917 року родина покинула рідні місця. У 1975 році, працюючи в СРСР у Посольстві Франції, він зробив запит до Києва про родовий маєток. Відповідь від міністра культури УРСР чекати себе не змусила. Разом з матір’ю й тещею (ур. Горленко) вони приїхали до рідного села Обухівка Миргородського району Полтавської області. Там, на березі Псла, вони відвідали невеликий Музей родини Капністів, створений з ініціативи місцевого вчителя. Поклали квіти на дивом збережені могили своїх предків, серед яких є відомий поет і літератор Василь Капніст.
Наша розмова між Гельсінкі й Парижем велася телефоном, який був підключений до комп’ютера, динаміки якого працювали досить голосно. Поруч знаходилася моя дружина. І як же їй було приємно все це чути, адже сама вона народилася в селі Млини Гадяцького району. В Обухівці в неї жили знайомі, які вчилися в місцевій школі в того самого вчителя, який створив Музей родини Капністів. Світ, виявляється, більш тісний, ніж нам здається.
У Парижі, у просторому залі ЮНЕСКО, відбулася зустріч із майбутнім Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом. Після урочистої частини в кулуарах був накритий шведський стіл, за яким зібралися нащадки тих, хто колись складав цвіт дореволюційної Росії: Воронцови й Шереметьєви, Тизенгаузен і Мусін-Пушкін, Голіцини й В’яземські. У них була своя розмова. Але окремо від них стояли ті, хто народився й мав свої коріння в Гадяцькому районі Полтавської області: родина Капністів і моя дружина. Їм було про що поговорити!
