Початок жовтня. Пора бабиного літа. І наш туристичний загін «Обрій», сформований з учнів Кобеляцького НВК № 1, лаштується в дорогу. Мета триденного велосипедного туристичного походу — продовжити знайомство із природоохоронними територіями Кобеляцького району, розпочате ще минулого року. А оскільки маршрут велотуру пролягає близько біля гори Калитви — заказника обласного значення Дніпропетровськї області, вирішуємо розпочати турпохід саме із відвідування Царичанки.
У складі загону гуртківців‑старшокласників НВК №1, серед яких «старожил» Рудич Віталій. А очолюють велотур «Обрію» директор станції юних туристів Володимир Яловега та автор цих рядків.
Отже, ранок 5 жовтня. Велосипеди ще раз оглянуті та споряджені всим необхідним у турпоході. Настрій чудовий, погода теж. Вирушаємо. Легко долаються перші 15 км шляху і ми робимо привал на зупинці «Грицаївка». Позаду зупинки розкинувся заказник «Глинський». Спостерігаємо пожовклу, в основному злакову, рослинність. Звичайно виділяється очерет. Довкола розкинулись заболочені солончакові грунти, а далі — вигорілий степ. Майже всі птахи покинули заказник і відлетіли на південь. Лише здалеку спостерігаємо білих чапель.
Після короткого відпочинку продовжуємо свій рух. Обабіч шосе розкинувся степ. Вражає широкий простір, і лише на горизонті видніються лісосмуги та неодмінний атрибут населених пунктів Дніпропетровщини — явори.
На позначці «Дніпропетровська область» знову короткий відпочинок, і шлях наш пролягає далі. Минаємо села Ляшківка та Солянівка і поволі під’їжджаємо до Царичанки, де нас гостинно зустрічає інструктор по туризму Царичанського БДЮТ Надія Ніконюк. З її вуст звучить цікава розповідь про назву, минуле і сучасне селища. А ще ми отримуємо царичанські бублики і, такі потрібні в дорозі, пляшечки з царичанською водою та запрошення відвідати гору Калитву. Ми ж гостинністю господарів не нехтуємо.
Біля підніжжя гори групу туристів уже чекає директор Царичанського історико-краєзнавчого музею Анатолій Білокінь. Спілкуємося і йдемо на гору. Гора Калитва — унікальне горбоподібне утворення на межі Царичанки та Китайгороду. Вік цього горба близько 300 тис. років, а його утворення припадає на кінець останнього зледеніння, тобто це масив, утворений льодовиком. Він складається із осадових порід, в основному з глини. Це добре видно на відслоненнях гори та в ярах. Звідси й назва одного з мікрорайонів Царичанки — Глинище. У 30‑х рр. ХХ ст. розпочалось заліснення Калитви. Велику роботу в цьому провів Бутенко Панас Григорович, за керівництва якого було висаджено близько 30 тис. саджанців білої акації. Зараз гора Калитва буяє осінніми барвами, а поряд з акацією зустрічаються дикоросла груша лісова, дуб, ясен, клен. У підліску переважає терен та шипшина. Про все це ми дізналися із розповіді Анатолія Миколайовича.
Знову лаштуємося на велосипеди і вирушаємо до Китайгороду з метою відвідання комплексу церков, які побудовані протягом 1731–1738 рр. Із захопленням оглядаємо дані споруди, знайомимося з історією їх будівництва.
Короткий відпочинок — і знову в дорогу. Шлях пролягає через село Рудька, далі на Кобеляччину до села Ревущине. А об’єднує ці села комплекс боліт, які становлять заказник місцевого значення «Ревущине». По дорозі дізнаємося від місцевих жителів, що на болотах живе сім’я лебедів — два дорослих птахи та три молодих. А крім того ще й багато інших видів птахів. Під’їхавши ближче до боліт помічаємо чапель, чайок, а трохи далі здійнявся якийсь хижий птах.
Після короткого відпочинку рушаємо далі, на Дашківку, де на нас уже чекає директор Дашківської школи Петро Сєрік. Розміщуємося в школі на ночівлю і згадуємо побачене.
Наступного дня, вранці, ми відправилися на острів Вільховатський, який входить до складу регіонального ландшафтного парку «Нижньоворсклянський». Острів доволі великий. Поряд із природоохоронними територіями ми побачили поля кукурудзи та соняшнику. Та найбільше нас вразили осінні барви дикої природи. А на плесо біля греблі раз за разом випливали лиски. Відчувалось, що територія природоохоронна.
Повернувшись із острова, ми поїхали у напрямку села Вільховатка. Погода сприяла нашій подорожі. Був теплий сонячний день. Повз нас раз за разом пролітали павутинки — неодмінні ознаки бабиного літа. У Вільховатській школі нас радо зустріли і пригостили чаєм. Короткий перепочинок — і ми рухаємося далі на базу відпочинку «Дубовий гай». Там у нас ночівля. Через деякий час знову від’їжджаємо на природоохоронну територію, про що свідчить зустрічний знак «Регіональний ландшафтний парк «Нижньоворсклянський». Фотографуємось і з цікавістю оглядаємо природу пониззя річки Ворскли. Радіючи теплій зустрічі і хорошим умовам проживання, розселяємося по кімнатах бази відпочинку. У вільні передвечірні години відвідуємо адміністративний центр РЛП «Нижньоворсклянський», колишню базу ПДПІ «Лучки». Оглядаємо парк, закладений до 30‑річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Відвідуємо музей та кімнату, де виставлені поробки з природних матеріалів. Вечірні години дня присвячуємо приготуванню юшки на вечерю. А перед самим сном збираємося біля багаття, щоб спробувати ще й печеної картоплі.
Вранці вирушаємо далі — на гору Зміїну. Рослинність на горі давно вигоріла і висохла та краєвиди, які відкриваються із гори, такі ж вражаючі, як і влітку. А ще вражає своїми осінніми барвами байрачний ліс.
Далі шлях наш дещо ускладнюється — крім шосе їдемо ще й грунтовими дорогами. Минаємо Лучки, Правобережну Сокілку і ми уже в Перегонівці. Зупиняємося біля церкви і слухаємо цікаву розповідь про її будівництво та відновлення у 90‑і рр. ХХ ст. Дізнаємося багато подробиць з історії села.
І ось останній відрізок шляху — Перегонівка-Кобеляки. При виїзді із села відвідуємо Духовий яр, частину Перегонівського заказника. Поки видряпаєшся з яру, то й справді дух перехопить (звідси й назва). Останній короткий привал робимо біля річки Восьмачки. Спостерігаємо висохше русло із надією, що воно навесні наповниться водою. Долаємо останні кілометри і з радістю в’їжджаємо в рідне місто.
Позаду 144 км шляху і 5 відвіданих нами природоохоронних територій. І під час обміну враженнями про похід у словах юних туристів звучить думка про необхідність охорони природи, а ще запитання — «Коли ми поїдемо у наступний похід?»
