«Їм допомагає загартування… працею!»

— Приходьте пообіддя на чай! Бо я зранку на річці: плаванням суглоби лікую, — голос на тому кінці телефонного дроту скидався швидше на дівочий, ніж на літній. Попри складну долю, полтавка, до котрої вирушили в гості, виявилася напрочуд енергійною, щиросердною, з молодечим життєлюбством та неспокійною вдачею. Спілкування з Галиною Холодченко (на фото) здивувало безмежністю життєвого досвіду й оптимізму.
Велика Вітчизняна не оминула своїм крилом сім’ю Галини Степанівни — на захист Батьківщини батько став на кордоні з Китаєм ще у 1938-му, тітка пройшла німецькі концтабори. Коли почалася війна, сім’я пані Галини жила у Сибіру. Пам’ятає й досі, як тремтіли у щохвилинному очікуванні бойових дій.
— Мама тоді на городі закопувала великі чавуни з водою та харчами на випадок втрати дому. Вікна маскували до 46-го року. Чоловіків не вистачало — діти ставали до дорослої роботи. Пам’ятаю, як йшли солдати з заходу на схід, для них війна продовжувалася й після 9 травня 45-го.
А після перемоги ми, маленькі, заробляли на життя разом з дорослими. Голод долали картопляними кожурками, їли борщ з лободи. Китайці (а жили вже на Далекому Сході) допомагали овочами. Вони демонстрували дива трудолюбства: поля наші та їхні поряд були, а врожайність у них була набагато вищою, вони вчили українців рис вирощувати...
День Перемоги у моїй памяті — це суцільні червоні прапори й загальна радість, — розповідає Галина Холодченко. — 9 Травня для мене — найкраще свято! Вибороти мир для своєї країни, дати свободу іншим народам Європи — це подвиг наших солдатів, який не маємо права забувати ні ми, ні прийдешні покоління!
Тому дуже приємно, що у Полтаві по-особливому шанують це свято. Побувала я і у міському Будинку культуру на концерті, влаштованому міською владою для ветеранів. Не помилюся, коли скажу: він додав нам не один рік життя!
Коли йдеться про війну, Галина Степанівна особливо хвилюється. Адже перегортати сторінки Великої Вітчизняної їй доводиться частіше, ніж решті полтавців. Уже довгий час Галина Холодченко — активний учасник волонтерського руху в Полтаві й неодмінний член ветеранської організації Октябрського району міста.
На Полтавщину Галина Степанівна — педагог з майже сорокарічним стажем — потрапила у 1996-ому. Її донька, яка знайшла свою долю тут, покликала матір до себе .До цього жінка працювала у Магаданській області, займалася партійною діяльністю, після пенсії трудилася на Далекому Сході.
— Хоча й сняться мені часто ті райські куточки Далекого Сходу, я люблю й пишаюся Україною, — посміхається Галина Степанівна. — Так було завжди, адже мій чоловік був родом з України, і перші вареники та борщ я приготувала разом з моєю свекрухою у справжній українській печі!
Як корінна сибірячка Галина Степанівна любить пригощати гостей млинцями — традиційною російською стравою. Тисячі пельменів, як колись робили під час довгої сибірської зими, у Полтаві не заготовляє, проте ця страва на столі у Галини Холодченко не рідкість. Для внуків завжди наготові солодкий гостинець.
Та не тільки з рідними спілкується у Полтаві Галина Степанівна. Переїхавши сюди, вона знайшла тут багато друзів. Будучи людиною енергійною й небайдужою, сама прийшла до ветеранської організації Октябрського району міста. При ветеранській організації Галина з однодумцями заснувала ще одне об’єднання — жіночий клуб «Вдовиці». Назва невесела, проте зібралися в ньому споріднені творчі душі жінок-пенсіонерок. Одна з них, за словами Галини Степанівни, на схилі літ відкрила у собі поетичний талант. Пише тепер про все, що хвилює, а насамперед — про подруг по клубу.
Душевний прихисток Галина Холодченко разом з пенсіонерами та інвалідами війни знаходить у Територіальному центрі соціального захисту Октябрського району міста. Там, зокрема, проводять і зустрічі з ветеранами.
— Вражає їхні воля й життєлюбство. Вони загартовані працею. Цьому треба повчитися всім. Адже сьогодні нам так не вистачає руху, у першу чергу, духовного!
Сама Галина Степанівна, як волонтер, опікується ветеранами війни мікрорайонів Сади-2 та Огнівка.
— Зараз їх вдвічі менше, ніж було торік. Доводиться сьогодні підтримувати стареньких матеріально, в останню путь проводжаємо всі разом. Та найбільше потребують ветерани та інваліди війни, — наголошує Галина Степанівна, — спілкування.
— Як педагог, вважаю, що події Великої Вітчизняної заслуговують виваженого, докладного та неупередженого викладення фактів. А факти — ось вони поруч — наші ветерани. Їм дуже болить, коли переписують історію під нинішню владу, спекулюють історичними постатями. Справжній герой війни для мене — це той солдат, який у землі лежить, а не образ, що нав’язують…
Відзначає член ветеранської організації Октябрського району міста Галина Холодченко, що останнім часом поліпшилася робота з патріотичного виховання у полтавських школах. Особливо відчутний інтерес до подій війни та повага до ветеранів молодших школярів. Принагідно пригадує свою післявоєнну школу.
— Це було суцільне трудове виховання. У 6 і 7 класах допомагали радгоспу: жали серпами у воді по коліно, а ввечері вдома по господарству допомагали. Суворе, але справедливе виховання мали: соромно було отримувати зауваження від батька. Поважали дорослих. У нас ніхто не зривав уроки, а тим паче не курили й не пили. Благородні, обізнані й авторитетні тодішні вчителі сприяли моєму подальшому життєвому вибору…
У нинішній школі, на думку Галини Степанівни, необхідно посилити виховний процес. А для цього більше мати при школах творчих гуртків та спортивних секцій, причому безоплатних.
— З так званими «складними» дітьми треба більше працювати, наставляти їх. Раніше «двійка» була надзвичайною подією, наразі ж, бачу, що якістю знань особливо ніхто у школі не переймається, мовляв «хочеш предмет знати — наймай репетитора», — з прикрістю відзначає Галина Степанівна.
Позитивно вона оцінює впровадження у навчання комп’ютерних технологій.
— А взагалі, — розмірковує далі, — якби, не дай Боже, сталася лиха година, наша молодь не підвела б — разом з батьками стала б на захист своєї Батьківщини! А ще хотілося б, аби відродилася наша економіка й було б де докласти робочим людям рук, а отже, підвищився б добробут громадян. Щоб не їхали за моря наші люди на заробітки, а у своїй країні могли вільно й заможно почуватися, «вити гнізда». З цього, як на мене, й починається патріотизм — любов і бажання працювати на благо своєї Батьківщини...
За інформацією прес-служби міської ради, міський голова запросить у вересні дітей війни, які проживають у Полтаві, на зустріч та святковий концерт, приурочений визволенню міста від фашистських загарбників.

Логін:
Пароль:
запам'ятати