Ця жінка зуміла власноруч побудувати свою долю і більшу частину життя за покликом серця допомагає обездоленим дітям.
Адже для того, щоб вони стали хоч трішки щасливішими, потрібна щоденна копітка робота. Проте Лідія Соловйова жодного разу не пошкодувала, адже її натхненням є безмежна любов до дітей.
— У травні 1975 року я прийшла на посаду відповідального секретаря комісії у справах неповнолітніх Ленінського райвиконкому, — розповідає Лідія Соловйова. — Служби у справах неповнолітніх у той час ще не було. Обездоленими дітьми я опікувалася одна. У 1995 році в Україні була створена служба неповнолітніх, яку кілька років тому реорганізували у службу в справах дітей. Сьогодні ця служба вкрай затребувана. Адже сиріт стає все більше… У Ленінському районі сьогодні 92 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
— А сама ви полтавка?
— Я киянка. Після навчання приїхала на Полтавщину. І… вкоренилася тут. Ленінському району і його дітям віддане майже все моє життя!
— За фахом ви вчителька. Тож чому обрали таку нелегку спеціальність?
— Доля не завжди була прихильною до мене, але я ніколи не опускала рук. Ми були приїжджі на Київщині, тому нам завжди допомагали чужі люди. В юності у мене було одне плаття і три комірці — білий, в горошок і кремовий. Та вони завжди були чисті і випрасувані. І я вірила, що настане той час, коли, зайшовши до магазину, або як зараз модно говорити — бутика, зможу купити все, що захочу. Тож ще в дитинстві я пообіцяла мамі, що як вивчуся, обов’язково допомагатиму хорошим людям і дітям. Я працювала за сумісництвом вчителем української мови та літератури, учителів-декретників підміняла, викладала у вечірній школі. Але робота в службі у справах дітей мені найближча. Кожна доля дитини, що перебуває на обліку в нашій службі, — не проста. Усім треба допомогти.
— Часто щоб врятувати дитину, її треба вилучити у рідних батьків. У яких випадках сьогодні найчастіше позбавляєте батьківських прав?
— Здебільшого матір чи батька позбавляють батьківських прав через зловживання алкоголем, наркотиками, а також тих, хто ухиляється від сплати аліментів. У Полтаві вистачає безвідповідальних батьків-алкоголіків, які узагалі забувають про дітей. У малюків немає ні постільної білизни, ні змінного одягу, ні пелюшок чи навіть їжі, а навколо них — суцільний бруд. У таких випадках дитину треба негайно ізолювати з неблагополучної сім’ї. Хоч діти рідко зізнаються, що їхні батьки п’ють і не приділяють їм уваги. Вони захищають матір до останнього. Наприклад, під час рейду відвідуємо неблагополучну родину. Заходимо в помешкання й бачимо нетверезу маму в ліжку. І тут дитина починає переконувати нас: «Мама хвора. У неї грип!». Дуже важко відбирати малих дітей, бо вони попри все тягнуться до матері. Але як залишити дитину з переломами ключиць і травмами черепа батькам, котрі стверджують, що малюк упав?! Підлітки часто самі тікають з дому через несприятливу атмосферу в сім’ї. І якщо ми вилучаємо дітей із родини, це не означає, що ми не працюємо з батьками. Але більшість з них абсолютно не дослухається до наших порад, й дитину неможливо повернути в сім’ю, тому що батьки або алкоголіки, або наркомани. Лише у крайніх випадках працівники служби готують позовні заяви про позбавлення батьківських прав. Діти передаються у сім’ї опікунів, прийомні родини, дитячі будинки сімейного типу або підлягають усиновленню.
До того ж останнім часом почастішали випадки смертей молодих батьків. Причина — онко- і серцево-судинні захворювання. Опікунство бажають оформити рідні. У таких випадках, якщо бачимо, що вони дійсно люблять маля, допомагаємо їм швидше оформити документи. Адже виплати на дитину опікун отримує не одразу, а їсти вона хоче кожного дня. З глибоким розумінням підходить до вирішення проблем знедолених дітей голова Ленінської районної у місті Полтаві ради Едуард Рева. Завжди назустріч нашій службі йдуть прокуратура Ленінського району і Ленінський районний суд. Голова Ленінського районного суду Наталія Крючко ніколи не відмовляє, якщо треба терміново розглянути якусь справу. Проханнями я не зловживаю. Інколи, захищаючи житло й майно дітей, доводиться судитися роками. Вдячна головному лікареві дитячої міської лікарні Полтави Людмилі Пономаренко. Адже скільком дітям допомогли в стінах цієї лікарні! Завідувачеві дитячої поліклініки Наталії Дикун також не байдужі дитячі долі.
— Траплялися діти, які особливо запали в душу?
— Одного разу забрали до обласного притулку для дітей «Любисток» дівчину, в якої померла мама Рідна сестра покійної матері, в якої не було ніяких згубних звичок, захотіла стати її опікуном. Ми допомогли їй з оформленням документів, контролювали використання коштів, які виплачувалися на дитину. І все спочатку було добре. Але названа мати познайомилася з молодим чоловіком, який ніде не працював і зловживав спиртним. Завітавши з перевіркою і побачивши жахливі умови проживання дівчинки, ми одразу її забрали. Було так боляче за цю дитину. Але зараз їй пощастило на опікунів.
А три роки тому восени знайшли на вокзалі покинуту дівчинку. Вона була така маленька і занедбана, що неможливо було навіть визначити її вік. Ні теплого одягу, ні документів дитина не мала. Дівчинка злякано дивилася на всіх і навіть не розмовляла. Лише пізніше, оговтавшись і відігрівшись, сказала, що її звати Настя. А прізвище ми дали дівчинці Вереснева, тому що знайшли її у вересні. Ті оченята я й досі пам’ятаю… Чим можна захистити таку дитину? Найперше — щирою посмішкою і теплом.
— Чи шукають своїх покинутих дітей неблагополучні батьки?
— Це поодинокі випадки. Наприклад, за тридцять сім років моєї роботи лише раз приходила жінка. Вона саме вийшла з місць позбавлення волі, мала відкриту форму туберкульозу. Жінка сказала, що хоче знайти свою доньку і переоформити на неї спадщину — півбудинку в якомусь селі. Та якийсь нещирий це мало вигляд. А дівчинку, на щастя, забрали дуже хороші люди. Тому я лише сказала біологічній матері, що її дитина жива й не потребує допомоги.
— Яких дітей найчастіше хочусь усиновити і хто?
— Здебільшого бажають усиновити малюків віком до трьох років. Почастішали випадки всиновлення малечі сім’ями, рідні діти яких вже дорослі й проживають окремо. І все-таки у багатьох родинах всиновлені діти стали по-справжньому щасливими.
— В умовах безробіття і без-грошів’я дехто намагається завдяки народженню та усиновленню поліпшити свій бюджет.
— Я по очах бачу, з якою метою прийшли по дитину. Обездолені малюки теж мають право на дитинство! Тому я прагну віддавати дитину туди, де їй буде тепло й затишно. Збільшення виплат при народженні дітей сприяло тому, що кількість малюків, від яких мами раніше відмовлялися в пологовому будинку, зменшилася. Однак потім ці мами недобросовісно виконують свої обов’язки й практично не доглядають за дітьми. Через певний час ми все одно змушені вирішувати питання подальшої долі маляти. На жаль, аксіома «якщо вирішив дати дитині життя, давай їй тепло і бережи все життя» не для всіх актуальна.
У нас на обліку є кілька неблагополучних сімей, де матері народжують дітей заради грошей. Родини живуть фактично за рахунок виплат при народженні, не працює ні чоловік, ні жінка. Ми всіляко контролюємо ці сім’ї і реагуємо при першому тривожному сигналі.
— Є багатодітні сім’ї, що через різні причини живуть у бідності. Ви ними також опікуєтеся?
— Звичайно. Ми допомагаємо багатодітним родинам, які опинилися в складних життєвих обставинах і просто не в змозі належним чином забезпечити всіх дітей. Та головне, щоб у сім’ї була любов і повага до маляти. І, до речі, якщо раніше відповідно до законодавства багатодітною вважалася сім’я з п’ятьма дітьми, то з першого січня 2010 року — уже з трьома.
— Жодні розмови не примусять дитячі оченята світитися радістю та щастям. Дитині потрібні любов, піклування і адресна допомога. З фінансуванням у наш час скрутно. Як вам вдається всіляко допомагати дітям Ленінського району в будні й збирати їх щонайменше десять разів на рік на свята?
— Проблема забезпечення коштами завжди особливо актуальна. Проте, не дивлячись на скруту, завдяки голові Ленінської районної у місті Полтаві ради Едуарду Реві виділяються гроші в рамках міської програми «Турбота». Я всіх переконую, що дороги і під’їзди — це важливо. Але ж діти — наше майбутнє! Дуже допомагають спонсори. На щастя, в Полтаві є люди, котрим не байдужі чужі діти. Просити мені доводиться часто. Та для дітей, котрі потребують допомоги, я готова робити це знову і знову. Бо ж як напередодні свята, дивлячись в дитячі очі, сказати, що в країні криза?! Ці діти не повинні почуватися обділеними! Тому я особливо вдячна за фінансову підтримку директору ТД «ЦУМ» Валерію Головку, голові правління
ВАТ «Полтавтрансбуд» Олексієві Ландарю, директору ринку «Поліпмекс» Володимиру Головку, колишньому директору
ВАТ «Полтаваобленерго» Володимиру Чернявському, директору хлібозаводу «Південний» Зої Кривеженко. Хто людяний, той дає пiдтримку iншим, коли сам хоче її мати, i допомагає їм досягти успіху, бажаючи сам його досягти. Більшість свят служба у справах дітей Ленінського райвиконкому традиційно відзначає у кафе «Каприc», директором якого є Лариса Лашук. Тут дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування та з багатодітних сімей завжди готують смачні обіди. Ароматні булочки та різноманітні солодощі нам випікають на хлібозаводі «Південний» завдяки Зої Кривеженко. На свята вручаємо діткам продуктові набори. У будні намагаюся організувати різні благодійні акції. Наприклад, збираємо одяг для малозабезпечених дітей. Остання така акція пройшла під девізом «Кожній дитині по одежині!». Відгукнулися на неї не лише наші співробітники, а й учні шкіл №№ 2 та 20. Моя робота не обмежується кабінетом. Я налагодила зв’язки з багатьма організаціями, установами і продовжую це робити, аби діти мого району почувалися захищеними.
— Як у такому напруженому ритмі життя знаходили час для власних дітей?
— Діти росли практично без мене. Але вони завжди пам’ятали, що повинні поступати так, щоб за їхні вчинки мені не було соромно. Обидві доньки здобули професію вчителя і вже заміжні. Одна працює в школі-інтернаті, інша — в міському управлінні сім’ї, молоді та спорту. І головне, я навчила своїх дітей за будь-яких обставин не забувати про людську гідність, совість і поведінку.
— Що найбільше цінуєте в людях?
— Порядність і почуття дружби.
— А хобі яке маєте? Де вдається все-таки відволіктися від роботи?
— Поки була молодшою, ходила на байдарках. Пройшла Псьол тричі, Ворсклу — двічі. Люблю кататися на лижах. Природу люблю. Інколи дуже хочеться усамітнитися і відпочити від людей. А взимку вже шістнадцять років поспіль плаваю у річці.
— За що найбільше вдячні долі?
— За батьків, які дали мені життя. Я щаслива жінка, щаслива мати. У мене дві доньки. А ще доля завжди посилає мені хороших людей. Особливо теплі слова хочеться сказати на адресу свого колективу на чолі з Едуардом Ревою. Тут я знаходжу велику підтримку і глибоке розуміння у хвилини горя і радості уже тридцять сім років поспіль. На іншій роботі і в іншому колективі себе просто не уявляю. Хочу звернутися до полтавців: якщо у вас є змога поділитися теплом зі знедоленими дітьми — звертайтеся в службу у справах дітей. Чужих дітей не буває!
