У двокімнатній квартирі — ідеальна чистота. «Напевно, хтось прибирає», — подумав я. Виявилося, наш герой усе робить сам — з молодості звик до порядку.
З таким же ретельним підходом привітний хазяїн накрив і стіл до приходу журналіста. Непомітно бесіда перетекла з «офіціозного» запису під диктофон у звичайну чоловічу розмову, у якій взяли участь колишній воєначальник і колишній рядовий солдат Радянської армії. Ми швидко зійшлися в одному: армія — це хороша школа для виховання чоловічого характеру.
— Як я живу? Сьогодні мене не треба підтримувати. Я й сам можу кого треба підтримати. Єврейська спілка виписала мені 30 латів на день народження. Але я їм сказав: «Ці гроші я не візьму. Передайте їх тим, хто в них має особливу потребу!» Не почуваю себе самотнім. До мене постійно приходять друзі. Їм подобається тут. Загалом, сьогодні мені живеться легко й весело.
Воював я у роки Великої Вітчизняної на п'яти фронтах: Закавказькому, Південному, 4-му Українському, 1-му і 2-му Прибалтійському. Двічі був поранений.
Я брав участь у боях за звільнення Даугавпілса, Пріекуле, Клайпеди (Мемеля) і багатьох інших міст. У мене стільки орденів і медалей (понад п'ятдесят), що я ледве піднімаю свій кітель. Є два ордени Вітчизняної війни — 1-го і 2-го ступенів, дві Червоних зірки, орден Трудового Червоного Прапора…
Я пишаюся, що не відсиджувався в окопах. Ходив із солдатами в атаку. Часом по декілька разів на день. Я власними руками перебив чимало німців. Наприклад, коли знищили кулеметне гніздо, особисто застрелив двох ворогів. Дотепер прекрасно пам'ятаю кожну атаку.
— Ви так спокійно про це розповідаєте. Невже вам не було страшно?
— Страшно сьогодні вулицями ходити! А на фронті я думав тільки про те, як захистити свою рідну Батьківщину. Я народився в 1924 році в місті Полтаві. 22 червня 1941 року, почувши про напад фашистської Німеччини на СРСР, відразу побіг у наш районний військкомат із заявою. Хоча на той час закінчив тільки дев'ятирічку. А у військкоматі — величезна черга. Коли я її відстояв і нарешті потрапив до військ-
кома, мені сказали: «Ні, юначе, ми тебе не візьмемо, тому що ти занадто молодий!» Мені тоді ще не було й сімнадцяти. Але я не здавався. Протягом декількох годин підпирав стіну біля кабінету й узяв військкома змором!
Тоді мене направили до Полтавського танкового училища. А вже о 20 годині все того ж 22 червня я одяг солдатську червоноармійську форму. Воювати почав через рік, у серпні 1942 року, у П'ятигорську, куди був евакуйований наш військовий навчальний заклад. Своє перше бойове хрещення одержав у цьому чудовому курортному містечку.
Німецькі танки, прорвавши оборону в Ростові-на-Дону, прийшли на Кавказ. Усе наше училище стало на захист міста. Тоді я підбив танк. Через щілини у хвіртці роздивився його приблизно за
30 метрів від себе.
На вежі сидів величезний рудий гітлерівець і загоряв. Він був роздягнений до пояса — на вулиці стояла духота, було понад 35 градусів. Кількома стрибками я опинився біля військової автомашини й кинув спочатку одну пляшку із запальною сумішшю, потім і другу. Одна потрапила у гусеницю, інша — у трансмісію. Танк охопило вогнем...
— У своїх спогадах ви пишете, що перед черговим завданням у вас за якісь секунди перед очима пробігло все ваше молоде життя. Згадалася улюблена Полтава, батьки... Чи це літературна лірика?
— Ні, усе правда. Але правда й у тому, що до кінця війни я нічого й нікого не боявся! Навіть коли мене поранило, я не пішов з поля бою. Хоча мені сказали: «Тебе наказано винести!» Але я відповів: «Я ще можу воювати!» Однак мене перев'язали й під вогнем все-таки винесли, після чого я був відправлений у госпіталь.
З наших 100 курсантів із фронту повернулося тільки 13 осіб. Решта загинули. Чому я залишився серед живих? Напевно, Бог нагородив. Але я ніколи не ховався за спинами інших!
Під Ельбрусом нам оголосили, що о 9 ранку ми підемо в атаку. Мій друг, курсант Сергій Барабаш, з яким ми сиділи в одному окопі, сказав: «Фрідріх, я сьогодні загину!» Я спробував його побадьорити: «Не вигадуй! Ти не загинеш!» А сам зовсім і не думав ні про що таке погане.
Через туман ранкову атаку перенесли на денний час. Ми знали, що передній край перебуває всього метрів за тридцять п'ять. Ідемо, а ворогів досі немає й немає. І раптом прямо перед нами вискакує німецький офіцер. Я відразу кинув гранату, що вбила його наповал. Виявля-
ється, це вже був передній край.
Німці почали строчити з автоматів і бити з кулеметів! Усі наші відразу лягли на землю. А я... полінувався. Просто присів. Кулі свистіли з усіх боків. Але жодна в мене не влучила. Тоді всі, хто ліг, загинули. Я побачив Сергія з розкраяним черепом. Усе відбулося за лічені секунди. Чому я залишився живим? Гадки не маю. Ніяких секретів виживання на фронті я не знаю!
Коли Фрідріх Йосипович на запрошення ветеранів Другої світової війни прилетів до США, він познайомився із Сергієм Хрущовим (сином першої особи СРСР Микити Сергійовича Хрущова), що зараз викладає в Морській військовій академії.
— Ми з ним зустрілися в місті Провіденс у штаті Род-Айленд. Він мене дуже добре прийняв. Випили, сфотографувалися. Потім Хрущов запропонував залишитися ще днів на десять, а заодно почитати лекції. Пообіцяв, що мені дуже пристойно заплатять.
Але я відмовився, сказавши, що одержую хорошу пенсію. З тих пір ми з ним підтримуємо дружні стосунки. А на день народження він надіслав мені з Америки вітання: «Давним-давно відоме твердження, що якщо хтось народився, вночі, у день його народження, на небі загоряється зірка...»
