Хай святиться ім’я твоє, дідусю!

Коли я була маленькою, мій дідусь Микола Кузьменко ніколи не згадував про страшні часи Великої Вітчизняної війни. Але одного разу ввечері в день свого народження — 9 травня — покликав мене на лавку в садок і з болем розповів про тяжкі воєнні та повоєнні роки.
Про початок війни дідусь дізнався, коли був на навчанні під Москвою. І уже через якихось шість днів опинився під Мінськом в обороні. Війна для нього почалася з копання окопів та спорудження укріплень. Однак усі солдати рвалися у бій. Не лякало ніщо. Адже була єдина мета — завдати поразки ворогові й захистити Вітчизну. Але у першому ж бою дідуся було поранено… Не встиг він повернутися на фронт після одужання, як його ешелон знову потрапив під бомбардування. Отямившись після бою, побачив поруч командира, який стікав кров’ю. Він ледь устиг вимовити: «Нас оточили. Рятуйтеся, хто як може!» Та врятуватися дідусь не встиг. Над головою пролунало: «Хенде хох!» Так він потрапив у німецький полон. Німці безжалісно знущалися над полоненими. Почалися дні розпачу й страху. Кожної ночі дідусь гірко плакав за рідною домівкою, за своїм затишним селом. Якось полонених зачинили на овочевій базі й кілька днів тримали без їжі та води. Солдати, побачивши бочки з солоними огірками, відкрили їх. Голод начебто трохи вгамували, але почала мучити нестерпна спрага. Тож справжньою Божою милістю для них став дощ. Дідусь простягав руки через грати, аби піймати крапельку дощу… Потім полонених завантажили в товарний ешелон і довго тримали на запасних шляхах. Раз на два дні німці кидали у вагон буханку черствого хліба. Одну на десятьох…
Потім їх розселили в бараках у Рурському промисловому басейні. Після щоденних тяжких робіт на шахті дідусь втомлювався так, що ледве діставався до свого ліжка. Проте навіть знесилений та змучений не міг заснути, думав про рідних і близьких. А якщо навіть інколи й вдавалося задрімати, о третій годині ночі уже будили моторошні сигнали сирени. Треба було вставати на роботу. Це було справжнє пекло. Лише один з наглядачів іноді дозволяв обіпертися на лопату, щоб перевести дух. Та найстрашнішим було те, що солдати постійно голодували. За день полонений отримував лише брукву і маленький окраєць хліба. Багато в’язнів помирали, інші проклинали Бога за страждання, а дехто… переходив на бік ворога. Але дідусь щодня дякував Господу за те, що залишився живим. З того часу він особливо навчився цінувати те, на що раніше так мало звертав уваги: теплий погляд, ласкаву усмішку, ніжне слово.
У перші дні війни в більшості радянських людей склалося враження, що німці схожі на дияволів, позбавлених милосердя і співчуття. Але, за словами дідуся Миколи, це не стосувалося мирного населення Німеччини. Одного разу, коли обірваних і голодних полонених під конвоєм гнали на Захід, дорогою німецька жінка хотіла подати дідусеві окраєць хліба. Але конвоїр грубо відштовхнув її й пригрозив автоматом. Обличчя тієї жінки назавжди залишилося в дідусевій пам’яті.
Дні в полоні здавалися нескінченними. Волелюбному дідусеві не під силу було довго перебувати у кайданах. Він вирішив утекти. Вибравши слушний час, коли робота на шахті була у розпалі й наглядачі займалися своїми справами, здійснив втечу. Вибіг на вулицю, але місто було зовсім незнайоме, всюди патрулі. Зайшов в один з найближчих німецьких дворів і проник до сараю. Там стояли клітки з кролями. Їсти хотілося страшенно, тож він відчинив клітку й схопив кроля. Але в цей час полоненого побачив господар і одразу повідомив поліцію. Уже через кілька хвилин до сараю вбігли озброєні німецькі військові. Зрозумівши, що полонений — утікач, начальник поліції наказав розстріляти його. Здавалося, що порятунку немає. І дідусь почав читати молитву. Раптом сталося диво: господар попросив поліцаїв не стріляти. І знову повернення до концтабору. Утікати дідусь Микола більше не намагався, але не втрачав надію, що таки повернеться в Україну.
Нарешті настав омріяний 1945 рік. Щасливу звістку про перемогу Радянської армії і свободу полоненим принесли американські воїни-визволителі. Дідуся дуже зворушило ставлення американців до них. Вони підняли на ноги усіх безсилих, немічних і хворих в’язнів. Дівчата-кухарки приготували їм борщ із смаженою картоплею та овочевим салатом. Перша справжня їжа за кілька років! Потім полоненим дали ще й цукерки. Дехто навіть забув, що це таке. Обгортку від однієї цукерки дідусь поклав собі до кишені й забув. А потім, знайшовши її вже вдома, беріг, як символ доброти американців. Багатьом нашим солдатам запропонували поїхати до Америки — і дехто погодився. Але дідусь відмовився, дуже хотілося додому. Згодом до Німеччини прибуло радянське командування, і з ним він нарешті повернувся в напівзруйноване рідне село. Зайшовши на подвір’я отчого дому, припав до землі, цілував її, довго-довго плакав… А яким щастям було побачити живими батьків! Здавалося, що найгірше вже позаду. Але почалися тортури на Батьківщині. До колишніх полонених влада ставилася дуже вороже. Дідуся почали постійно викликати на допити, погрожувати засланнями, не брали на роботу… На щастя, він вмів гарно малювати. І всі свої переживання втілював у мистецтві, яке додавало сили і віри, розвіювало тугу й журбу. Дідусеві картини родина свято береже.
Хоч дідуся Миколи уже немає серед живих, але він назавжди залишиться у моєму серці. І в хвилини, коли на душі тривожно, я подумки звертаюсь до нього. Дідусю, спасибі тобі за подвиг! Хай над твоєю могилою завжди сяє яскраве, привітне сонечко, линуть тихі чарівні пісні пташок і квітнуть буйним цвітом запашні фіалки, тюльпани й бузок. Ти так любив ці квіти. Я з молитвою звертаюсь до тебе:
«Хай святиться ім’я твоє дідусю!»

Логін:
Пароль:
запам'ятати