Історія, яких не буває

Ця історія не вигадана. Вона записана журналістом зі слів спеціаліста центру соціальних служб. Але її сюжет може видатися читачу аж надто нереальним. І немало скептиків переконано скажуть: у житті так не буває! Але, на щастя, у нашому житті навіть сумні історії іноді мають щасливий кінець…
Оксана завжди була веселою дівчиною. Веселою і компанійською. Любила гарну компанію, веселі жарти та душевну розмову за чаркою. Тому й не дивно, що і хлопця собі обрала такого ж — веселого та товариського Сергія. Вони рано побралися — Оксані ледве виповнилося вісімнадцять. А невдовзі вона народила і першу дитинку — маленьку дівчинку. За рік на світ з’явилася і її молодша сестричка. Але навіть двійко дітей не змогли втримати молоде подружжя разом. Напевно, надто веселими та компанійськими були Оксана і Сергій, щоб жити подружнім життям. Невдовзі вони розлучилися.
А незабаром Оксана зустріла Івана, який їй одразу сподобався. Чоловіку вона теж припала до душі і він не побоявся одружитися на жінці із двома «чужими» дітьми. Невдовзі в Оксани та Івана з’явилися і свої. З перервою у три роки жінка народила чоловіку двох синів. Іван, здавалося, однаково любив і «чужих» дівчат, і «своїх» хлопців. І все було б добре, якби не…
Якби Іван не вирішив підзаробити незаконним шляхом. Скоїв крадіжку, потрапив до міліції і… отримав строк. Кілька років йому судилося провести за ґратами, лишивши дружину із чотирма дітьми наодинці із багатьма життєвими проблемами.
Оксана такого випробування долею не витримала. Чоловік у в’язниці, на шиї четверо дітей, грошей не вистачає… Вона почала пити. Спочатку зрідка, потім все частіше. А незабаром не помітила, як опустилася до самої межі. Межі за якою зникає жінка-мати і лишається тільки жінка-алкоголічка… Її не раз попереджали — і представники влади, і відповідних служб. Але Оксані було не до них — тяга до алкоголю переважала і материнський інстинкт, і всі інші людські почуття. Коли ситуація стала зовсім критичною, у відповідних інстанціях прийняли рішення про вилучення у неї дітей. Хто знає, чи помітила Оксана їх зникнення за хмільним дурманом чергової випитої пляшки?
На цьому більшість подібних історій і закінчується. У 99 відсотках випадків матір за рік позбавляють батьківських прав, дітей віддають до інтернату і те, що колись звалося родиною, розбивається раз і назавжди. Але, на щастя, у цій історії все склалося по-іншому.
Дітей справді передали до інтернату. А Оксана продовжувала спиватися. Та незабаром вийшов із в’язниці Іван. Приїхав до рідного села, поспішив до власної домівки. Дружина зустріла його зляканим поглядом ще не вихмелених очей. «Де діти?!». У відповідь — мовчання. Що він казав їй того вечора, чи піднімав на неї руку, чи виховував іншими методами — невідомо, але вже наступного дня вони удвох почали оббивати пороги районних служб. Іван одразу ж звернувся до служби у справах дітей і категорично заявив: «Поки я не знайду усіх чотирьох наших дітей — я не заспокоюся!». У службі чоловікові повірили, допомогли із необхідними документами. Так як матір ще не позбавили батьківських прав, ситуацію іще можна було виправити. І незабаром стався майже безпрецедентний випадок — діти із інтернату повернулися до власної родини.
— Ми одразу ж взяли цю сім’ю під соціальний супровід, — розповідає далі спеціаліст центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Олена Афанасьєва. — Намагалися допомогти консультаціями, порадами. Але, як виявилося, особливі настанови їм і не були потрібні — в сім’ї все пішло на лад.
Іван влаштувався на роботу на пилораму, Оксана кинула пити і взялася за створення хатнього затишку та догляд за дітьми. Незабаром із чоловіком трапилося нещастя — на пилорамі йому відрізало пальці на правій руці. Але він і тут не впав духом. Уже зовсім скоро всі односельці знали, що у Івана — «золоті руки» і він, навіть самою лівою, може полагодити і мобільний телефон, і будь-який годинник. До нього за допомогою потяглися люди. Оксана теж вирішила дещо підзаробити і влаштувалася реалізатором на місцевий ринок. Родина зажила більш-менш заможно.
— З того часу минуло десь п’ять років, — продовжує Олена Афанасьєва, — Тепер, коли ми приїжджаємо провідати цю сім’ю, у мене особисто з’яляється бажання лишитися в їхньому будинку подовше (посміхається). Там завжди так смачно пахне із кухні — то стравами, то свіжим хлібом; завжди все так гарно поприбиране, виметене. І тепер нізащо не скажеш, що ця жінка колись цілими днями пила. Сьогодні вона про випивку навіть не згадує.
Четверо дітей подружжя, напевно, вже забули про своє перебування у будинку-інтернаті. А якщо і згадують про нього, то лише як про кошмарний сон. І зараз, як і всі інші, навчаються у звичайній школі. І радують батьків своїми успіхами, або ж засмучують невдачами. Але, як би там не було, вони повернулися до власної родини. Родини, яку вони майже втратили, щоб потім знайти знову. Як бачите, так теж буває…

Логін:
Пароль:
запам'ятати