Саші Костюковичу було всього вісім, коли він прийшов у 6-Г клас Полтавської спеціалізованої школи №3 з поглибленим вивченням іноземних мов. На той час талановитий учень уже був одним з небагатьох стипендіатів Всеукраїнського фонду інтелектуального співробітництва «Україна ХХІ століття», організованого для підтримки обдарованих студентів і школярів.
І ось він випускник…
Уже в шість років Сашко читав 126 слів за хвилину, що вдвічі більше норми для… другокласників
У його віці всі хочуть здаватися старшими. Сашко — не виняток. На щастя, природа дала йому не тільки унікальні розумові здібності, але й високий зріст, і стрункість, і красу. Загалом, все, як за Чеховим, котрий говорив, що в людині повинно бути все прекрасним. Але мати вигляд старшого Олександра Костюковича, можна сказати, змушують ще й обставини. Він, по суті, ніколи не перебував у своєму віковому середовищі, до нього завжди пред’являлися підвищені вимоги. Тому підліток дійсно більше відповідає юнацькому віку. Спокійний, урівноважений і… трохи стомлений.
Пам’ятається, уже в шість років Сашко читав 126 слів за хвилину, що практично вдвічі більше від норми для… другокласників. Зараз його хвилинна норма — кілька сторінок друкованого тексту.
— Спеціально навчався швидкісному читанню? — дивуюся цій здатності свого давнього знайомого.
— Та ні, — дивується він у свою чергу моєму запитанню. — Це в мене від природи.
Відмінна «фотографічна» пам’ять дозволяє Сашкові вчитися без особливих проблем, засвоювати величезну кількість інформації. У цьому випускному навчальному році в нього було надзвичайно багато навантажень, адже доводилося займатися ще й на підготовчих курсах Української медичної стоматологічної академії, де додатково навчався математиці, фізиці, біології, українській мові й літературі. Деякі його однокласники навіть були впевнені, що Сашина родина переїхала жити на вулицю Шевченка (саме на ній розташований медичний вуз), оскільки щодня після шостого уроку він не додому йшов, а на вулицю Шевченка, в академію, де проводив ще дві академічні пари.
— Вирішив присвятити себе медицині?
— А саме — стоматології.
— Хірургія, значить, залишилася нездійсненною мрією?
— «Приміряючи» на себе цю професію, я провів декілька бесід з компетентними людьми і зробив певні висновки. На жаль, помилки хірургів бувають фатальними для хворого. Не хотілося б допустити таку помилку в житті.
Олександр буде подавати документи одразу до двох вузів — в Українську медичну стоматологічну академію в Полтаві й у Київський державний медичний університет імені Богомольця. А вчитися буде там, де його зарахують на «бюджет» — мама й бабуся з дідусем, на жаль, не в змозі оплачувати дороге навчання.
Однокласники стежили, щоб найменший серед них учень не залишав своїх речей у чужому кабінеті й вчасно поїв
Роль родини в Сашиному розвитку першорядна. Бабуся, Віра Федорівна, колишній хімік, забравши онука після розлучення його батьків з Москви до себе у Великі Будища, що біля Диканьки, уже до трьох років навчила читати онука відразу по складах. Вона ж займалася з ним іноземними мовами, біологією, хімією, усіляко тренувала його пам’ять. Мама, Наталя Валеріївна, більше уваги приділяла емоційному розвитку сина — часто влаштовувала домашні спектаклі, грала з ним у пізнавальні ігри, розучувала вірші й частівки. І постійно, протягом всього навчання в школі, контролювала його, не давала розслабитися. Ну, а дідусь, Валерій Олександрович, колишній селекціонер, в основному фізичним і моральним розвитком дитини займався.
— У тебе не виникало відчуття, що іноді ти дарма штани на деяких уроках протираєш? — викликаю на відвертість майбутнього стоматолога.
— Так, на окремих уроках фізики, біології, хімії таке відчуття дійсно з’являлося, — не приховує він. — Просто це мої улюблені предмети, їх я глибоко вивчав самостійно, тому іноді здавалося, що шкільна програма спізнюється за моїми знаннями.
— Не хотілося швидше школу закінчити, і далі перестрибуючи із класу в клас? А, може, навпаки, тобі хотілося б побути ще школярем?
— Хм… Я якось не замислювався над цим. Не бачу ні в чому проблеми. Що сталося, те сталося.
На думку класного керівника 11-В, в якому навчався Саша, педагога більш ніж із тридцятирічним стажем Наталі Олександрівни Моісеєвої, Олександр Костюкович міг би освоїти програму середньої школи набагато раніше, скажімо, років до дванадцяти. Однак чи комфортно він почував би себе в такому віці в одній аудиторії з дорослими людьми? Одна річ — розумовий розвиток, інша — фізичний, емоційний. Бажано, аби вони співпадали. На щастя, Сашина рідня це зрозуміла і не стала більше квапити події.
— Сашкові було всього вісім років, зовсім дитя, коли він прийшов до нас у шостий клас. Йому не завжди вдавалося бути зібраним. Старші діти стежили, щоб він не забував книжки в навчальному кабінеті, речі не розкидав. А якщо багато бігав і забував поїсти на перерві, дівчатка приносили йому пиріжки, — з посмішкою згадує Наталя Олександрівна. — А взагалі в нас із Сашком не було проблем. Так, іноді, але дуже рідко, він одержував «двійки» за невиконані домашні завдання. Бувало, йому потрібно було про щось нагадувати. Коли був меншим, болісно реагував на критику. Але при цьому залишався надзвичайно ввічливим, ніколи не грубив.
— Часто заганяв вчителів у глухий кут своїми енциклопедичними знаннями й хитромудрими питаннями?
— Ні, що ви! Сашко — дуже вихований хлопчик, він не дозволяв собі такого. Якщо він із чимось не згодний, то доводити своє не намагається.
«З математикою мені страшенно не щастило: то помилку через неуважність допущу, то декілька балів з мене знімуть за те, що іншим на контрольній допомагаю…»
Про свого найменшого за віком однокласника хлопці й дівчата з 11-В відгукуються досить шанобливо.
— Саша — надійна, відповідальна і дуже цілеспрямована людина, — говорить Наташа Старостіна, котра буде танцювати з Костюковичем випускний вальс. — Якщо його попросити про щось, зробить обов’язково. Але головне — ніколи не відмовляється допомогти на контрольній роботі. Біля нього тоді півкласу збирається. Сашко свою роботу відкладає і береться за інших виконувати. До речі, завжди встигає.
— А ви одразу прийняли його в колектив? Адже він все-таки менший за вас на два, а то й на три роки...
— Сашко просто один з нас, тільки багато в чому розумніший, — відповідає Аліна Сергієнко.
— Нічого страшного ми в цьому не бачили, — доповнює Олександр Йотик. — Ми завжди ставилися до нього, як до рівного, не кривдили. Навпаки, намагалися в чомусь допомогти.
Увесь цей рік, розповідають однокласники, Сашко Костюкович швидко дорослішав. В одинадцятому класі в нього почався важкий перехідний період — хлопець став приділяти особливу увагу своєму зовнішньому вигляду.
— «Мені краще в костюмі чи в штанях і светрі?» — цікавився Сашко моєю думкою, — продовжує Наташа Старостіна. — Я радила йому носити штани й светр. «А який светр? Їх у мене два...» — уточнював Сашко. Та все одно ходив у костюмі. Так йому було звичніше.
— Повинен сказати «спасибі» своїм однокласникам. Вони були терпимі до мене, — говорить Олександр Костюкович. — Тому мені не хотілося міняти колектив. Він, дійсно, був найкращим. І школа в мене була найкраща. Саме в ній я одержав глибокі знання з української мови, літератури, англійської...
— Одержуючи «двійки», нервував?
— Дивлячись за що й за яких обставин. От мені з математикою страшенно не щастило. То помилку через неуважність допущу, то мене «засічуть», коли іншим допомагаю на контрольній роботі, і знімуть кілька балів за це, то поки виконую іншим задачі, свою не встигну розв’язати... Звичайно, було прикро.
— Домашні завдання теж через неуважність не виконував?
— Уявіть собі. У дитинстві я взагалі часто забував записувати їх до щоденника — поспішав побігати на перерві. Або записував на аркушик, а потім його губив.
— А ще твої однокласники розповідали мені, що ти не ходив з ними на дискотеки. Це тому, що ти відчував себе меншим за них чи тому, що вважав це даремно згаяним часом і замість танців сидів над розумними книгами?
— Це тому, що не вмію гарно танцювати. Ось нас усіх вивчили вальс на випускний бал танцювати. Так що буду тепер на бали ходити...
— Дивно, що ти не брав участі в популярних інтелектуальних дитячих телевізійних шоу та й у предметних олімпіадах рідко брав участь...
— Не хотів, мені це було нецікаво.
— За такої великої завантаженості в тебе залишається вільний час?
— Звичайно!
— І як ти проводиш його?
— В основному за комп’ютером…
До речі, від юного інтелектуала я одержала кілька ділових порад щодо прискорення швидкості роботи мого старого ноутбука, які дійсно відразу дали результат. Професійні комп’ютерники чомусь не могли мені в цьому допомогти.
На прощання записую на аркуші свою електронну адресу й простягаю його Сашкові.
— Навіщо? Я й так її запам’ятав. Нічого складного...
Ой, як же я забула, що маю справу з людиною, котра володіє феноменальною пам’яттю? До речі, Саша досі пам’ятає бабусину «школу», і, не задумуючись, пояснює, як пишеться центилліон, тобто мільйон в сотому ступені — найбільша цифра, що зустрічається в тлумачних словниках і довідниках: «Просто до одиниці треба додати шістсот нулів»…
У нього все так просто…
