Життєві шляхи відомого винахідника Гліба Котельникова пролягали Полтавщиною

Коли йдеш нашим чудовим містом, милуєшся його архітектурою, то мимоволі ловиш себе на думці, що будинки, мов люди, мають свою біографію. Якби вони вміли розмовляти, то багато повідали б нам і веселого, і сумного, адже багатьом з них довелось пережити
і війни, і холод, і голод. А ще б вони розповіли нам про своїх мешканців, про життя з тривогами та радістю, яке пройшло в їхніх стінах.
На центральній вулиці Полтави привертає до себе увагу старовинний будинок, на фронтоні якого позначена дата його будівництва — «1900 рік». Колись на цьому місці стояв будинок купця, почесного громадянина Полтави Федора Грекова. «Полтавські Єпархіальні відомості» за 1896 рік писали, що в будинку Грекова розміщався «магазин часов, золотых и серебряных вещей, из всевозможной церковной утварью и образами». Він був майже єдиним у місті та користувався великим попитом. У «Дневнике приказчика» Матвія Бобошка читаємо: «Купил у Грекова обручальные золотые кольца, заплатил 21 р. 30 коп. и за гравировку букв заплатил 1,50 коп.». Господар магазину Федір Максимович опікувався дитячими притулками і був почесним членом благодійних товариств. Відомо також, що він пожертвував до церкви Єпархіального жіночого училища плащаницю вартістю 180 карбованців.
У 1900 році на місці будинку Грекова було споруджено приміщення для Полтавського акцизного управління, але мешканці Полтави ще довго продовжували називати його «Будинок Грекова».
Із скасуванням кріпацтва швидкими темпами почала розвиватися промисловість і торгівля, фінансова справа. 1862 року на підставі «Положення про акцизні збори» від 4 червня 1861 року в Росії були створені акцизні управління — місцеві установи, що відали непрямими податковими надходженнями. Ці установи здійснювали контроль за надходженням акцизних зборів від цукрового виробництва, спиртних напоїв, тютюну, сірників, олії тощо. Акцизне губернське управління було створено і на Полтавщині. Воно керувало окружними акцизними управліннями, які виконували аналогічні функції на місцях. Ліквідовані акцизні управління після Жовтня 1917 року.
У 1889 році керуючим акцизними зборами Полтавського губернського акцизного управління був призначений Євген Котельников — батько відомого винахідника парашута Гліба Котельникова. Життєві шляхи конструктора-винахідника пролягали Полтавщиною. З нашим містом пов'язаний його родовід. Після закінчення Харківського університету в Полтаві оселився дід винахідника Григорій Котельников, який працював викладачем в Інституті шляхетних панянок, у Петровському кадетському корпусі. В Полтаві народився батько Гліба Котельникова — Євген Григорович — вихованець першої чоловічої гімназії в Полтаві, також випускник Харківського університету, викладач, конструктор, акцизний чиновник у Полтавській губернії. Мати винахідника, Катерина Іванівна, — донька полтавського художника, викладача Петровського кадетського корпусу Івана Зайцева.
Винахідник, творець першого в світі авіаційного ранцевого парашута Гліб Котельников народився 18/30 січня 1872 року в Санкт-Петербурзі. Ще з дитинства грав на скрипці, любив співати, а також майструвати різні іграшки та моделі.
Катерина Іванівна мала великий вплив на виховання дітей. Старший брат Борис згадував: «Мама ходить в гости не любила, изредка мы бывали в театре, а большую часть времени посвящала нам, детям, играя разные пьесы и напевая иногда целыми вечерами. Еще в Вильно Катерина Ивановна устроила домашний детский театр со сценой и занавесом. Ставили водевили и небольшие пьесы, декламировали…»
Батько Гліба захоплювався фотографією. Гліб також мріяв навчитися фотографувати, але дорогий апарат батько йому брати не дозволяв. Тоді син самотужки вирішив зробити фотокамеру. На базарі купив старий об'єктив, все інше (корпус, деталі, фотоплатівки) виготовив власноруч. Негатив показав батькові. Той похвалив сина і на другий день купив йому такий жаданий фотоапарат.
Навчався Гліб у Полтавській гімназії, та мріяв вступити до технологічного інституту або консерваторії. Але мріям не вдалося здійснитися. У 1889 році помер батько, і реальною була тільки військова кар'єра. Гліб стає вільнонайманим 33-го Єлецького полку, згодом екстерном закінчує Петровський кадетський корпус та вступає до Київського військового училища. Після його закінчення (1894 р.) у званні підпоручика артилерії відслужив обов'язкові три роки і вийшов у відставку. 1897 року повертається до Полтави і працює чиновником в акцизному управлінні. Ілюзій щодо своєї служби не мав. Але його — людину художньо обдаровану — приваблювала в акцизній службі та обставина, що одночасно з введенням винної монополії було засноване кураторство про народну тверезість, яке організувало народні читання, відкривало читальні, народні театри. Гліб Котельников сподівався на свою активну участь саме у театральній справі. І сподівання його виправдалися в Полтаві: його запросили грати у трупі «Народної аудиторії імені М.В.Гоголя». Актор з успіхом зіграв Чичикова з «Мертвих душ» Миколи Гоголя, Кречинського у комедії Олександра Сухова-Кобиліна «Весілля Кречинського» та інші ролі. У Полтаві Гліб Євгенович сформувався як творча особистість.
Гліб дуже любив відвідувати садибу свого діда, яка знаходилася на околиці Полтави, в урочищі Байкове. Розташоване на схилах балки з притокою річки Тарапуньки, площиною 5,25 гектара, воно колись належало графині Розумовській, яка у 1839 році подарувала його архієрею Гедеону Вишневецькому. На цій місцевості був розбитий парк, який називався Архієрейський, він був спланований в англійському стилі. Сусідами Григорія Васильовича, діда Гліба, були відомі полтавські художники Іван Зайцев та Василь Волков. Тут Гліб знайомиться із донькою Василя Волкова, Юлією, і згодом одружується з нею. Оскільки супутницею його життя стає донька відомого полтавського художника, молодий Котельников опиняється в епіцентрі діяльності полтавської мистецької і наукової еліти. У колі спілкування родини Котельникових були відомі на теренах усієї імперії художники Микола Ярошенко та Григорій і Іван М'ясоєдови, скульптор Леонід Позен, відомий хірург Микола Скліфосовський та інші. Дружина Гліба Євгеновича, Юлія Василівна, також була талановитою художницею, її роботи нині зберігаються в Третьяковській галереї в Москві. Гліб Котельников писав п'єси, ставив спектаклі, а його романси користувалися популярністю в сучасників. Також творчий дух винахідника Котельникова знаходив реалізацію в екзотичних винаходах. У свої службові поїздки , як сумлінний працівник акцизу, він відправлявся на велосипеді…із щоглою й під вітрилом! Напевно, це було дивне видовище: степовим битим шляхом летить двоколісний пасажирський вітрильник! «І тільки зубчатка вільного ходу співає свою пісню…» — це рядок із щоденника Гліба Котельникова.
На початку 1900-х років Котельников був переведений по службі на Дон, потім у Сочі.
Та все ж любов до театру, бажання стати професійним актором, змушує Котельникова залишити службу і виїхати до Петербурга. 1910 року він стає професійним актором драматичної трупи Петербурзького народного дому. Його театральний псевдонім — Глібов-Котельников. Театральні афіші, що запрошували глядачів на початку 1910-х років на спектаклі з п'єсами Котельникова, фотознімки майбутнього конструктора в костюмах його театральних героїв бережно зберігаються в експозиціях Полтавського музею авіації і космонавтики.
Проте головну увагу Гліб Котельников все ж приділяв техніці. Він запропонував багато оригінальних ідей у різних її галузях: конструкцію автомобільної свічки, пристрій для запуску автомобільних двигунів, низку пристроїв для трамваїв, декілька поштових машин-напівавтоматів тощо. Конструктор мав у своєму арсеналі й авіаційні проекти: новий тип повітряного гвинта з лопатами особливої форми — так званий «крильчастий пропелер», гарматний парашут, який фахівці вважають першим у світі вантажним парашутом.
Проте головним його досягненням вважається створення першого у світі авіаційного ранцевого парашута. Гліб Котельников був далеко не першим, хто звернувся до ідеї парашута. Автором першого в історії ескізу парашута вважається Леонардо да Вінчі.
«Шатер» — так називав свій винахід Леонардо да Вінчі. Він писав: «Якщо у чоловіка є накрохмалене полотно шириною та висотою 12 ліктів, він зможе кидатися з будь-якої небезпечної висоти». У 1783 році французький фізик Ленорман створив апарат для рятування повітроплавців і назвав його парашутом, що з грецької означає «проти падіння». Але саме Глібу Котельникову належить ідея гнучкої конструкції парашута, що дозволило пілоту завжди мати його з собою й користуватися ним у будь-який момент під час аварійної ситуації.
Поштовхом до винаходу ранцевого парашута стала загибель льотчика Левка Мацієвича восени 1910 року під час здійснення польоту на першому Всеросійському святі повітроплавання в Петербурзі. Через несправність аероплана на висоті 400 метрів льотчик випав із кабіни і загинув. Свідком цієї трагедії став Гліб Котельников. «Гибель молодого летчика, — згадував Котельников, — глубоко потрясла меня. Я решил во что бы то ни стало построить прибор, предохраняющий жизнь пилота от смертельной опасности». Професійного актора, далекого від авіації, цей трагічний випадок спонукав шукати способи уникнути подібного. «Я превратил свою небольшую комнату в мастерскую и более года работал над изобретением парашута», — писав Котельников. Винахіднику довгий час не вдавалося визначитися з матеріалом для облаштування купола парашута. Допоміг випадок. Якось у театрі Котельников побачив, як одна панянка дістала із сумки шовкову шаль, яка відразу знялася у повітря. «Боже правый! — вигукнув Котельников. — Это же то, что надо. Ничем не пропитанный шелк — лучший материал для купола парашута». Сам Гліб Котельников говорить про свій винахід так: «Ранец я изготовил из металла. В середине — полка. На ней улаживались стропы и купол парашута. Крышку ранца закрепил на петлях с пружинами, чтобы она быстрее открывалась. К защелке прикрепил веревочку с кольцом для того, чтобы самому можна было открывать парашут, когда выпрыгиваешь из самолета». Вигідність цього винаходу ще й в тому, що стропи, розміщені на двох плечах пілота, дозволяли йому проводити маневри в повітрі.
27 жовтня 1911 року винахідник подав заявку до відділу промисловості Міністерства торгівлі і отримав охоронне свідоцтво на «рятувальний ранець для авіаторів з автоматичним викидним парашутом», підтверджене французьким патентом. Проведені в червні 1912 року випробування мали чудові результати. Парашут одержав марку РК-1 (Російський Котельникова, модель перша). Так сталося, що в російській військовій авіації до 1916 року парашутом практично не користувалися. Царський генералітет вважав, що льотчик, який має парашут, у випадку найменшої загрози покине борт літака.
Після початку Першої світової війни Гліба Котельникова відкликали з Третьої автомобільної петергофської роти, де він знаходився на військовій службі. Йому запропонували взяти участь у виготовленні ранцевих парашутів для авіаторів. Винахідник працює над удосконаленням своєї конструкції, запропонувавши нові моделі: РК-2 (з напівм'яким ранцем), на дні якого з'явилися соти для укладання в них строп, РК-3 (м'який ранцевий, прототип сучасних), РК-4 (для гондоли аеростата) та інші. Парашути Котельникова застосовувалися під час Першої світової війни, а після революції були прийняті на озброєння Червоної армії.
У 1926 році Котельников подарував СРСР всі свої парашутні патенти, відмовившись від винагороди. Власником винаходів Котельникова стала держава, яка довгі роки замовчувала заслуги конструктора перед Батьківщиною. 1929 року Котельников написав книгу «Історія одного винаходу. Російський парашут».
Друга світова війна застала Гліба Євгеновича в Ленінграді. Переживши блокаду, він виїхав до Москви, там і помер 22 листопада 1944 року. На пам'ять про видатного винахідника село Сализі, поблизу Гатчини, де проходили випробування парашута, у 1949 році було перейменовано на Котельникове. А неподалік від полігону встановлено пам'ятник із відображенням парашута.
У Полтаві збереглося немало місць, пов'язаних із життям Гліба Котельникова та його близьких. У 1999 році на будинку, де свого часу розташовувалося акцизне управління і квартира Котельникова, на честь конструктора встановлено меморіальну дошку.
Зараз парашут став більш досконалим. Але по своїй суті він залишився таким, яким був задуманий Леонардо да Вінчі.
Та повернемося до будинку Грекова. З 1900 року в ньому розміщується акцизне управління, а згодом — Російське Товариство Червоного Хреста. Керує цими управліннями Олександр Джежелій, відомий у Полтаві громадський діяч, член Полтавського архівного комітету. Членом акцизної управи був і полковник Юрій Биков — родич письменника Миколи Гоголя.
У 30-ті роки в будинку проживала родина військового лікаря Абрама Халфіна. Він уперше в Полтаві провів унікальну операцію, пов'язану з видаленням пухлини, шляхом трепанації черепа. Його син Володимир, студент Московського авіаційного інституту, загинув за місяць до закінчення Другої світової війни в Угорщині. Донька Фаїна Абрамівна, професор, доктор медичних наук, працювала в Харкові, зараз живе в Ізраїлі.
Після війни перший поверх будинку займав продуктовий магазин, на другому розмістилося управління побутового обслуговування, зараз там —апеляційний суд.
А на закінчення — застереження для суддів. У полтавському журналі «БИАФ» від 18 жовтня 2006 року з'явилося повідомлення: «Этот дом, на углу Гоголя и Октябрьской, может служить классическим примером того, к чему приводит игнорирование советами специалистов по биолокации. Когда-то здесь, на втором этаже, находилось областное управление бытового обслуживания. Кабинет на углу над магазином «Молоко» идеально подходит для директорского стола. Вот только стол стоял всегда так, что три директора управления умерли от рака. Несмотря на многочисленные советы Юрия Ларионова и Юрия Подворчана переставить стол, никто к ним не прислушался. А послушались бы, может до сих пор жили бы…»
Автору цієї розвідки невідомо, де в будинку знаходиться кабінет голови апеляційного суду і, тим більше, його стіл. Але до поради спеціалістів варто було б прислухатися.

Логін:
Пароль:
запам'ятати