«Бабуся ображається, коли ми з нею не розмовляємо. Одного разу сказала, що жити не хоче. От і стрибнула в колодязь...»

Бабуся Катя от уже тиждень не з’являється на вулиці. Лежить у ліжку, натягнувши ковдру на голову, і стогне. Про те, як вона опинилася в 15-метровому колодязі, згадувати не хоче, а, може, дійсно не пам’ятає. Тільки на одне з моїх запитань і відповіла. Я запитала бабусю, що в неї болить. «Все болить, дитинко», — тихенько видавила із себе. І знову замовкла.
А односельці Катерини Самійлівни Ярмоленко із села Млини Лохвицького району переконані, що життєлюбна бабуся не могла сама стрибнути в колодязь. Не інакше як, пліткують люди, племінниця, що доглядає за нею заради заповіданого будинку, «допомогла»...

«Любка знущається з бабусі: і праскою б’є, і табуретом, і голодом морить»
— Таку нісенітницю люди говорять, що слухати соромно, — розповідає 39-річна Любов Шостак. — Я вихована в дусі поваги до старших, тому всіляко догоджаю своїй тітці — рідній сестрі батька. Що вона скаже, те й роблю. Вона тут господарка. Сказала, що потрібно купити мішок борошна, значить, купую борошно. Сказала купити тюльки до картоплі в мундирах — іду в магазин по тюльку. Я ж не можу кинути немічну людину, тому ось уже шість років не працюю. Живемо втрьох (мій син навчається в другому класі) на сімсот шістдесят гривень пенсії бабусі Каті та з господарства, з яким я управляюся сама. Тримаю поросят, кізок і бройлерів, маю великий город...
За розповіддю Люби, Катерина Самійлівна так і не змогла отямитися після смерті єдиного сина. Хлопцеві було шістнадцять років, і його збив трактор, коли він їхав на мопеді. З тих пір жінка — а пройшло вже більше тридцяти років — ледве ходить. Довго лікувалася, але лікування не дало результатів, і їй оформили другу групу інвалідності.
— За тіткою був потрібний догляд, але вона в нас жінка з характером, тому ніхто з нею довго не витримував, — продовжує Любов Шостак. — Тут і сусіди їй допомагали, і моя рідна сестра жила з нею років п’ять. Бідолага так намучилася, що зрештою відмовилася. Загалом, я вже п’ята людина, на кого тітка оформила заповіт. Вона хотіла залишити будинок в спадщину комусь із рідних. У мене однієї з нашої рідні немає власного житла, тому я погодилася доглядати за бабусею. «Якщо взялася за ношу, так неси», — говорить мені сільський голова, коли я розповідаю йому про проблеми з бабусею. А сусіди заспокоюють: «Господь нагородить тебе за терпіння». Адже її і нагодуй, і прибери після неї, а вона не завжди «спасибі» скаже...
Втім, від сусідів — а це в основному люди похилого віку — мені довелося почути зовсім інше.
— Я ось молодша від Катерини, так хіба ж можу піднятися на колодязь? — охоче вступає в розмову бабуся Тамара. — Цікаво, як це вийшло, що вона не головою вниз полетіла, а ногами? Не інакше, як хтось їй допоміг. Сама вона не могла смерті собі бажати! Тому що завжди себе берегла й стежила за собою. Баба вона не дурна, тільки от Любку боїться, тому що та знущається з неї. Закриває бабусю в хаті й іде в загул. Вона ж п’є страшенно! І знущається з Каті: б’є її, голодом морить. У той четвер, 13 травня, коли трапилося нещастя, Любка, говорять, тричі по самогон бігала. Напевно, між нею і підопічною виникла через це сварка. Мені колись на власній шкурі довелося зазнати гнів молодої жінки. Минулої зими я ходила провідувати Катю, а Любка в цей час з’явилася п’яною. Я, звичайно, їй мораль давай читати, так вона схопила мене й викинула з хати.
— Захисту в Каті немає, — журиться інша сусідка, баба Маруся. — Брат у неї теж, як нелюд. А Люба, коли напивається, страшною стає. Сусідів у хату не пускає, щоб ми нічого не взнали. Це вже коли витягли «утопленицю» з колодязя, вона розповіла, що племінниця її й праскою по голові била, і табуретом. Тіло в неї все в синцях було. Ми думали, що ударилась, коли летіла вниз, але медики «швидкої», які оглядали її, визнали, що синці утворилися раніше, днів за три до цього...
Як там було насправді, ніхто не знає. А якщо й знає, то мовчить.
— Слідчо-оперативній групі Катерина Самійлівна дала свідчення, що вона сама стрибнула в колодязь і претензій ні до кого не має, — говорить дільничний інспектор Лохвицького райвідділу міліції Юрій Кудеря. — Хоча й не заперечувала факт сварки із племінницею напередодні. Підстав для порушення кримінальної справи слідство не знайшло. Обмежилися складанням адміністративного протоколу про здійснення психологічного насильства в родині. Питання про покарання винуватниці буде вирішуватися в суді.
До речі, Юрій Кудеря першим прийшов на допомогу бабусі Каті. Він живе з батьками всього через кілька хат від нещасливого колодязя, розташованого на вулиці, з якого беруть воду три родини. У той день молодий співробітник міліції перебував на лікарняному й вирішив помити свій автомобіль. Близько п’ятої години вечора до їхнього двору прибіг захеканий Дмитрик, Любин син: «Наша баба впала в колодязь!»

«Вона все просила: «Тягніть швидше!»
— Я катався на велосипеді з хлопцями, коли почув, що з колодязя хтось кричить: «Допоможіть! Урятуйте!» — знімаючи важкий шкільний рюкзак із плечей, зупиняється біля мене жвавий хлопчик Дмитрик Шостак. — Я — до колодязя. Дивлюся, а там наша бабуся. Звичайно, злякався й відразу побіг у дім за мамою. Вона теж злякалася, нічого не може зробити. Наказала мені покликати Кудерю.
Хлопчик по-своєму пояснює подію:
— Коли ми з мамою на городі буваємо, бабуся Катя ображається на нас, що ми з нею не розмовляємо. Одного разу сказала, що вже не хоче жити. От і стрибнула в колодязь. А чому не хоче, я не знаю...
У старий високий колодязь, у якому залишили зараз тільки маленький отвір для відра, страшно дивитися — вода блищить десь далеко внизу. Можна уявити, як там холодно й страшно. Де ж у старої хворої жінки узялися сили, тримаючись за ланцюг, вистояти чекаючи допомоги? І скільки часу вона провела на глибині? Зрозуміло: помирати баба Катя ніяк не збиралася. А, може, опинившись за крок від смерті, передумала?
— Ланцюг відкрутився до кінця, і я одразу затис його руками біля самої основи, щоб він не обірвався, — показує, як було діло, Юрій Кудеря. — Це вважав своїм головним завданням до приїзду рятувальників. Ну, а доки чекав їх, намагався встановити контакт із бабусею. «Як ви потрапили туди?» — запитав. «Та впала», — відгукнулася вона. «Тягніть швидше!» — просила старенька.
Тим часом підоспів батько Юрія, Володимир Михайлович. Він заходився знімати дошки з колодязя, щоб у нього без перешкод можна було опустити рятувальника.

«Від сильного переохолодження руки й ноги в бабусі були як дерев’яні»
Пожежний з Лохвицького райвідділу МНС Ігор Герасименко зізнається, що за 13 років роботи в частині йому доводилося витягати з колодязів тільки трупи, а от живу людину — вперше.
— Ще дорогою до Млинів (тут недалеко, доїхали хвилин за п’ять) ми з колегами обговорили план дій, — говорить Ігор Герасименко. — Командир відділення Анатолій Товчило вирішив спускати мене за потерпілою. Операція з порятунку пройшла швидко, хоча наші плани довелося багато в чому коректувати. Спочатку ми припускали, що надягнемо на бабусю рятувальну петлю й потихеньку піднімемо її нагору. Але не так сталося. Вона стояла по груди у воді, але в дно не впиралася. Під нею було ще метра півтора глибини. Якби, не дай Боже, порвався ланцюг, живою вона не залишилася б.
— Так жінка висіла на ланцюзі, тримаючись за нього руками?
— У тому-то й річ, що стояла. Потрапила... ногами у відро! На щастя, довжина ланцюга, до якого воно кріпиться, досягала приблизно третини глибини води. Коли мене спустили до неї, я зрозумів, що від рятувальної петлі для потерпілої нам доведеться відмовитися. Річ у тому, що вона надівається через ноги, а як це можна було зробити, якщо бабуся практично не ворушилася? Від сильного переохолодження й напруги в неї руки й ноги були як дерев’яні. Ми й чотириметрову драбину спустили на мотузці, сподіваючись, що бабуся стане на неї, і я зможу обв’язати жінку. Однак це не вдалося. Поставивши бабусю на драбину, я міцно взяв її позаду під пахви й затис їй ноги своїми ногами. Так нас і витягли — на одній рятувальній мотузці, разом із драбиною.
На поверхні «утопленицею» відразу зайнялися лікарі «швидкої допомоги». Крім давніх синців та кількох свіжих подряпин на її тілі, жодних інших ушкоджень вони не виявили! Забирати бабусю до лікарні не було резону, і її поклали вдома на ліжко з «підігрівом» у вигляді пластикових пляшок з теплою водою.
— Я викликала до тітки й невропатолога, і терапевта, вони призначили їй ліки, однак Катерина Самійлівна їх зроду не визнавала, — говорить Люба. — І цього разу теж відмовилася. «Нехай вони самі їх п’ють», — заявила. Тому заварюю їй тільки чаї з м’яти, меліси, кульбаби. Бабуся вже стала добре їсти. І спить нормально, навіть у першу ніч не крутилася. Це я очей зімкнути не могла, а на бабусиній психіці пережите не дуже-то й позначилося. Що візьмеш із хворої людини? Це ж не перший раз тітка пропадає з дому. Точно так само і її мати, моя бабуся, ішла куди очі дивляться. Напевно, це спадкове. Потрібно буде психіатра до баби Каті запросити, нехай підтвердження дасть, що вона нездорова. А то ще трапиться щось подібне, знову скажуть, племінниця довела...
Будинок, у якому живуть Ярмоленки-Шостаки, небагатий, проте в ньому чисто, запаху немічної старості не відчувається. І те, що живе в ньому питуща людина, теж непомітно. Сама ж Люба була тверезою. Вона розповідає, що коли стала доглядати тітку, в домі не було ні підлоги, ні штукатурки. Це вона привела все в порядок. Але насамперед їй довелося відновлювати здоров’я Катерини Самійлівни.
— Я її застала зовсім недоглянутою — худою і брудною, — згадує жінка. — Викупала, стали масажі робити, цілющими мікстурами напувати. Ожила бабуся, стала сама сідати на табурет-горщик. Я була задоволена, що вона вчила мого сина віршиків, писати, рахувати. Але згодом у моєї тітки стала проявлятися вередливість. Якщо їй не сподобається суп, може й через кватирку вилити. Наговорить на мене сусідам, а потім вибачається. І тоді, коли її з колодязя витягли, почала голосити, що не годую її, б’ю, кривджу...
— Так яким же чином неходяча бабуся опинилася в колодязі?
— У теплу погоду я звичайно зранку виводжу її або на поріг, або на ослін біля воріт, — відповідає Люба. — Нерідко навіть обідає вона на вулиці — я ставлю їжу на табурет. Однак тітка може потихеньку й сама пересуватися, за допомогою двох ціпків. Зазвичай перевіряє живність, дивиться на город, робить мені якісь зауваження. Іноді бере табурет, рухає його поперед себе й шкутильгає кудись уздовж траси, а я повертаю її назад. Але куди вона ділася в той день, не можу сказати — я саме прилягла відпочити. Потім ставила тітці те ж запитання, що й ви мені. «Мене начебто повело до колодязя», — відповіла вона. «Ну, а потім ви стрибнули в нього?» — допитувала я неї. «Ні, — говорить, — на ланцюзі спустилася». Так я тепер з неї очей спускати не буду!
Але що зробиш — не вірять селяни Любиним словам. Вважають, що вона вигороджує себе, а бабусю погрозами залякала, от і «забула» та, яким чином опинилася на дні колодязя. Не виключають навіть того, що сама Люба городами притягла бабусю до нещасливого колодязя та ще й підштовхнула вниз... Тільки от міліція не прислухається до різних розмов. Припустити можна все, що завгодно, а довести вдається не завжди.

Логін:
Пароль:
запам'ятати