Хлопчик тоді й справді був таким. Певне, тому його до п'ятого класу ніхто й не помічав. А ось на початку шостого він в один день став знаменитим. Річ у тім, що паралельно із навчанням у загальноосвітній школі він відвідував ще й музичну. І ось, виступаючи на районній олімпіаді, зайняв перше місце. А змагання відбулося серед учнів аж восьмидесяти шкіл району. З того часу жоден концерт у місті не обходився без його участі. Директор школи намагався показати свого учня, де тільки можна було, бо хлопець грав на баяні, як справжній професіонал. Валентину почали пророкувати велике майбутнє.
І успіх не забарився. Того літа, коли юнак закінчив середню школу, до Кобеляк приїхав Київський академічний музично-драматичний театр імені.
П. К. Саксаганського. Це були десятиденні гастролі. Вечорами столичні артисти грали вистави на сцені районного Будинку культури, а вдень відпочивали на Ворсклі й просто нудьгували. У маленькому містечку їм не було куди себе діти. Знічев'я заглянули й на репетицію гуртків художньої самодіяльності. Там, серед оркестрантів, і звернули увагу на Валентина. Власне, почув його гру один і, зачарований, покликав усіх — від гримера й костюмера до головного режисера. Чим це закінчилося? Режисер запросив Валентина на роботу до столичного театру. Не розчарувало його навіть те, що в хлопця немає ні вищої освіти, ні взагалі хоч якогось досвіду. І поїхав юнак до Києва (а досі далі Полтави не рипався!), як повноправний артист симфонічного оркестру. Кобелячани від цієї звістки були шоковані. Подібного тут ще не траплялося. Щоб ось так із периферії відразу на столичну сцену. Для цього треба було народитися в сорочці або ж генієм.
Геній — не геній, а талант у нього дійсно був. Про це говорить той факт, що за якихось три роки роботи в театрі він написав музику до семи вистав. Крім того, по радіо регулярно звучали його оркестрові твори.
Одне слово, у столиці Валентин утвердився і як музикант, і як композитор. Йому дали велику квартиру, хороший заробіток. У нього з'явилася красуня-дружина, теж артистка театру імені П. К. Саксаганського. Народвся син, якого назвали теж Валентином… А що іще потрібно для щасливого життя?
Проте щастя — річ примхлива. Трапилося так, як це часто буває, — почуття охололо, почалися сварки, дім перестав радувати і втішати. Щоб відволіктися від печалі, Валентин пристрастився до рибалки, ходив по гриби. Певний час це допомагало. А коли стало нестерпно, вперше потягнувся до пляшки. Гнітючий настрій розвіявся.
Так минали місяць за місяцем. Валентин уже не міг без випивки. А в його дружини з'явилася зайва нагода дорікати чоловікові. Колеги теж дивилися скоса: через його запої часто зривалися репетиції. А одного разу зірвалася й вистава. Йшло до звільнення з роботи. Але ті, хто знали істинну причину Валентинових запоїв, стали на його захист. Валентин отямився і певний період тримався. Але в сім'ї, як і раніше, не ладилося. І після чергової виснажливої сварки все почалося спочатку. Логічний кінець не забарився.
Наступного року він ніде не працював. У квартирі лишився сам — дружина забрала сина й необхідні речі. Решту він продав, аби було на що пити.
Хто знає, як би далі повернулося життя, якби з дому не при-йшов лист. У ньому було всього декілька речень: «Мама дуже захворіла. Хоче тебе бачити. Якщо зможеш, приїдь». Цей лист в одну мить отверезив Валентина. На ранок він уже був у Кобеляках. В отчому домі. З першого погляду зрозумів: мамині дні вже пораховані…
Шість місяців Валентин із братом, який жив у сусідньому, власноруч збудованому домі, не відходив від ліжка хворої. А коли матері не стало, вирішив не повертатися до Києва.
Проблем з роботою не виникло. Валентин прийняв пропозиції районного Будинку культури та місцевого училища механізації — і там, і там потрібен був баяніст. І в обох закладах хотіли створити інструментальні колективи. Бази для цього бракувало. Довелося починати з нуля. У пошуках талантів він обходив дорослі й учнівські колективи і «назбирав» тих, з кого почав ліпити одночасово два інструментальні колективи. Хто хоч трішечки на цьому розуміється, знає, що зробити із незнаючої нотної грамоти людини справжнього музиканта далеко не просто. А навчити дихати одним подихом з іншими виконавцями, взагалі, майже неможливо. Таке створити вдається лише особливо обдарованим. За умови постійних довготривалих репетицій. А ще — індивідуальних занять, для яких необхідний час і умови, яких у Будинку культури не було. Не було їх і в училищі механізації. Щоб розв'язати це питання, Валентин вирішив проводити заняття в себе вдома..
Перші виступи двох колективів відбулися, можна сказати, одночасно. Глядачі слухали гру своїх рідних та знайомих і дивувалися: ось що таке справжній учитель!
З тих пір створені Валентином Прядком колективи стали невід'ємною частиною художньої творчості кобеляцького краю. Вони здобули популярність і визнання, а згодом — і звання народних. Вищої оцінки в самодіяльному мистецтві заслужити неможливо. Це вершина виконавської майстерності.
Отже, Валентин Прядко певною мірою реалізував свій талант. А як же особисте життя? На щастя, в ньому теж необхідна для душі гармонія: тут, у Кобеляках, він зустрів своє нове кохання. Тут народилася донька Наталочка, яка рік тому з відзнакою закінчила Полтавський національний педагогічний університет
ім. В. Г. Короленка і зараз працює перекладачем англійської мови в одній із туристичних компаній. Наталка схожа на батька, дуже пишається ним.
Характерно, що в той день, коли у Валентина народилася донька, він дав клятву ніколи більше не вживати алкоголю. І свого слова дотримується й досі. Жодної краплі ні горілки, ні вина, ні навіть пива. І лише одна звичка лишилася від старого життя — походи на природу. Чоловік може годинами сидіти на березі річки біля багаття, прикурити від нього і дивитись, дивитись, дивитись на вогонь…
