Вхід | Реєстрація

Прощання з Касьяном (фотозвіт)

Прощання з Касьяном (фотозвіт)
Прощання із 72‑річним Миколою Касьяном, який помер вранці 28 жовтня, розпочалося наступного дня о 14.00. Із центру мануальної терапії гроб із тілом покійного перенесли в Святомиколаївську церкву. За словами секретаря Кобеляцької міськ­ради Сергія Галушка, люди йшли до храму до пізнього вечора. Одягнені у звичайний буденний одяг, кобелячани заходили у церкву, хрестилися, ставили свічки за упокій душі, висловлювали співчуття сину лікаря Яну Миколайовичу. Ближче до 19‑ї години до храму з півгодинним інтервалом під’їхали чотири автомобілі. Із них виходили одягнені у чорні напівпальто чоловіки з раціями. Підійшли кілька співробітників місцевого райвідділу міліції, на службовій «десятці» під’їхав міський голова Олександр Ісип. Один із приїжджих доповідав по мобільному телефону: «На в’їзді в місто скупчення вантажівок. Це далекобійники, там кафе, вони вечеряють. По місту їдьте тихенько, дуже високі «лежачі поліцейські». Біля церкви джип. Це машина сина. Він сам у храмі». Чекали голову Верховної Ради України Володимира Литвина. Близько 21‑ї години на площу перед церквою в’їхали два міліцейських «Форда». За ними — три величезних джипа. З одного із них виходить голова Верховної Ради в супроводі трьох чоловіків кремезної статури. З іншого джипа встав керівник обласного управління внутрішніх справ Михайло Цимбалюк. До Володимира Литвина підходить і вітається керівник районного осередку Народної партії Олександр Копелець. Спікер щулиться від холоду. Потім стрімко йде до церкви. Там стоїть розкішна чорна полірована домовина. Покійний Микола Касьян, вбраний у чорний костюм і білу сорочку. На голові у нього пов’язки зеленого кольору із зображенням святих та словами молитви. Домовина поставлена так, що обличчя померлого обернуто до вівтаря, в руках свічка. Володимир Литвин підходить до Яна Касьяна, щось стиха говорить йому. Хвилину постоявши біля гроба, спікер так же стрімко виходить із церкви. Наступного дня вже із сьомої години ранку всі квартали Кобеляк, що межують із Святомиколаївською церквою були перекриті для руху автотранспорту. Людей до площі пропускали безборонно. Вже до десятої години ранку біля входу в храм скупчилися близько тисячі чоловік. Люди продовжували підходити. Працівники Кобеляцької РДА Олександр Шипко та Андрій Буряк слідкували, щоб зберігався коридор для входу в храм. Ось підходить чорнявий, вусатий чоловік у дорогій куртці з погонами. Разом з ним жінка у довгому шкіряному пальто. У руках вони несуть величезний вінок. На вході зупиняються, розгублено озираючись. До них підходить розпорядник із жовто-блакитною пов’язкою на куртці. «Вінки в храм не можна, ніде ставити, — залишайте на подвір’ї, — говорить чоловік. — Ви будете самі нести? Ні? Тоді давайте наші люди понесуть». Вінок передають співробітницям міської ради. Вони заздалегідь попереджені про свої функції, тому заминок і непорозумінь не виникає. Вусатий чоловік виходить із церкви плачучи. Вінків дуже багато, більше сотні. Найбільші, зроблені зі живих квітів, коштують 2,5 тисячі гривень. На них написи: «Від Йосипа Кобзона», «Від друзів із Подольська», «Від сім’ї Кузнєцових». Ці вінки були напередодні привезені із Дніпропетровська. Є й зовсім скромні — від простих жителів міста. Близько 11‑ї біля храму збирається 2,5 тисячі людей. Це оцінка правоохоронних органів. Щоб увійти в церкву доводиться вистояти 5‑хвилинну чергу. Домовина з тілом Миколи Андрійовича до половини закладена квітами. Через кожні десять хвилин букети відносять у підсобку і витирають воду, яка капає з квітів. У цей час до храму заходить голова Полтавської облради Олександр Удовіченко та начальник обласного УМВС Михайло Цимбалюк. У першого в руках букет червоних троянд, у головного міліціонера області — жовтих. Вони довго не можуть підійти до гроба і до рідних покійного. Натовп просто не пропускає їх. Люди, які стоять на вході, починають тихенько обурюватись, звертаючись до тих, хто зайшов раніше: «Та виходьте ж, дайте й іншим попрощатись». Зрештою порядок відновлюють. «Віпи» підходять до дружини покійного Андріани Миколаївни та сина Яна. Жінка сидить на лавочці і постійно плаче. Ян Миколайович тримається мужньо, заспокоюючи матір. Він одягнутий у чорне пальто і костюм та червону сорочку. На Андріані Миколаївні чорний платок і коричнева шуба. Висловивши свої співчуття, голова облради і начальник УМВС виходять із церкви і змішуються із юрмою. У натовпі чекають на «віпів» із Києва. Люди між собою обговорюють можливість приїзду Юлії Тимошенко. Молоденька дівчина говорить комусь по телефону: «Та неінтєрєсно, ніхто не приїхав». На вході в церкву стоїть міський голова Олександр Ісип. Він стиха перемовляється з іншими розпорядниками церемонії: «Із київської влади ніхто не приїде. Але я бачу багато не публічних «віпів», мільйонери десятками йдуть». Прізвищ Ісип не називає. Через деякий час, як на підтвердження слів міського голови, на площу в’їжджає білий «Лексус». Його через міліцейські пости пропустили. З машини встає кремезний, наголо бритий чоловік із величезним букетом жовтих троянд. Він теж йде до церкви. Загальну увагу присутніх привертає корзина із кількома сотнями жовтих і синіх хризантем, викладених у стилі українського прапора. На корзині напис «Від сім’ї Бутко». Починається поминальна служба. Її веде Митрополит Полтавський і Миргородський Філіп. З ним три десятки священиків з усіх церков Кобеляцького району. Є священно­служителі й з Полтави та Кременчука. Гроб із тілом виносять о 13.30. Священики ставлять його на металеві ноші. Митрополит Філіп виголошує промову. Він говорить: «помер видатний українець, видатний житель Кобеляк. Він був справжнім cподвижником своєї справи, лікував людей, не дивлячись на переслідування. Його запрошували працювати в Росію, Ізраїль, Китай, Італію і Францію. Але він був вірний кобеляцькій землі, своєму маленькому містечку». Оркестр Полтавського військового гарнізону починає грати траурну мелодію. На площі перед церквою вже 3 тисячі чоловік. Гроб із тілом беруть молоді хлопці у камуфляжному одязі. Це — представники міжнародної Академії козацтва. Вони несуть домовину до самого кладовища. Гроб закритий, інакше його нести неможливо. Несуть по шестеро, міняючись через кожні три хвилини. Попереду траурної процесії церковні хоругви із зображенням святих Миколая і Пантелеймона. Депутат міськради Сергій Хорішко йде з портретом Миколи Андрійовича. Двоє маленьких хлопчиків несуть подушки із численими нагородами Касьяна. Потім йдуть жінки з вінками. Одним із перших йде колишній голова Полтавської ОДА Микола Залудяк. Траурна процесія розтягується метрів на чотириста. Люди йдуть і по проїжджій частині, і по тротуару. Із ринку, що знаходиться поруч, вибігають продавці. «Несуть, несуть», — кричать вони один одному. Подивись за моїм товаром, а я п’ять хвилин на Касьяна гляну». Напівдорозі до цвинтаря стає зле Андріані Касьян. У неї підкошуються ноги і вона ледве не падає на дорогу. Її підхоплюють син та місцевий житель Микола Козіс. Вони і відводять жінку до машини «Швидкої допомоги», де її приводять до свідомості за допомогою нашатиря. Траурний мітинг відкриває міський голова Олександр Ісип. Розповівши про життєвий шлях Миколи Касьяна, він надає слово головному лікарю місцевої лікарні Івану Супруненку. Потім виступають головний лікар Ліщинівського будинку-інтернату Любов Джежелій, голова облради Олександр Удовіченко, голова РДА Олег Решетило, депутат райради Володимир Чернявський. Учні місцевої школи та Валентина Уткіна читають вірші. Всі звертаються до сім’ї покійного і називають його Миколою Андрійовичем. Один лише Герой України Семен Антонець, на правах друга, говорить «Коля». Заступник голови Кобеляцької райради Микола Жук каже: «Він же ніколи не відпочивав. Було поїдем на море у Севастополь, так і там йому спокою не дають. Поплаває три дні у морі, а потім забирає його адмірал Касатонов, і клепає наш Андрійович і адміралів, і моряків. Жаль, що обидила його наша верховна влада. Та може прозріють в Києві і дадуть Касьяну Героя України». Позад невеличкого постаменту, на який піднімаються промовці, стоїть і плаче народний депутат від БЮТ Вадим Петренко. Йому теж пропонували виступити, але Вадим Михайлович відмовився. Сказав: «Я не зможу слова сказати, комок у горлі. Після смерті сина не можу на похоронах виступати». Дещо збоку від юрми стоїть і плаче одягнена у коричневий плащ і темний платок літня жінка. Альбіна Карецькая приїхала на похорон із російського міста Туапсе. Про смерть Касьяна дізналась із теленовин. І одразу поїхала в Кобеляки. «Кобеляки осиротіли, — говорить жінка. — Та хіба лише Кобеляки. І Україна, і Росія. Він же об’єднував людей. Я коли в Дніпропетровську з поїзда вставала, то мене весь вагон проводжав. Я їм всю дорогу про Касьяна розказувала. І плакали, і сміялись. Як жити далі?» Заходиться в риданнях. Альбіна Корецкая є однією з найвідданіших шанувальників Касьяна. Він вилікував її 25 років тому. Жінка потрапила в аварію і отримала тяжку травму хребта. Після довгого і безрезультатного лікування її виписали з клініки Туапсе. «Відпустили вмирати», — так вона згадує той страшний час. Це ж саме сказав їй і Касьян, до якого вона приїхала в надії на диво. І відмовився її лікувати. Але потім згодився спробувати допомогти безнадійній хворій. І два тижні сам ходив до готелю, де без руху лежала Корецкая. «Спочатку я бачила лише його ботинки, бо лежала на животі», — розповідає колишня пацієнтка. А потім сталося диво — зцілення. Одне з мільйонів див авторства Миколи Касьяна». З того часу Альбіна Корецкая кожного року приїжджає в Кобеляки, щоб привітати свого кумира з днем народження. Два роки тому вона шокувала всіх, піднявшись на сцену місцевого Будинку культури із 70‑ма трояндами. …Родичі і близькі останній раз прощаються з Миколою Касьяном. Цілують його чоло, руки, край домовини. Гроб закривають і на спеціальних рушниках опускають в яму. Перші жменьки землі кидають дружина і син покійного. На поминальний обід в кафе «Левада» Андріана Миколаївна і Ян приїжджають одними із останніх. Жінці знову було зле. Першим чарку за упокій душі померлого підняв міський голова. Гості п’ють і їдять мало. За столами в трьох залах кафе розташовуються 150 чоловік. Це родичі і друзі. Є й так звана «кладбищенська публіка», тобто люди, які ходять на всі похорони. Їх не проганяють, лише просять надовго не затримуватись. На столах — ніяких делікатесів. Звичні українські страви — канун (підсолоджений рис з родзинками), капусняк, картопляне пюре з м’ясом, смажена і копчена риба, салати з маринованої та квашеної капусти, горілка «Полтава», мінеральна вода «Касьянівська». Під час обіду дзвонить мобільний у хрещеника Касьяна та Кобзона Андрія Слинька. Він виходить із залу, а повернувшись, говорить: «Йосип Давидович дзвонив. Питав, як все пройшло. Сам слабкий дуже, тільки після хіміотерапії». Потім чоловік, випивши чарку, зітхає: «Вже третього батька ховаю. Одного рідного і двох хрещених. Чому так несправедливо?» Із-за столу хтось відповідає: «Андрію, певно в Бога спина заболіла». Через дві години траурна учта закінчується. А до могили, закладеної вінками, продовжують підходити люди, в основному місцеві жителі. Більшість із них кажуть: «Царство Небесне йому. Великий чоловік був».

Автор: Ігор Філоненко

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
2 листопада 2009, 15:01 | Кобеляки |
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном




Завантажуємо курс валют

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації