Чи «дотягнуть» лохвичани до 700-річчя улюбленого райцентру?«….Плентаюсь вулицями опустілого містечка...Як казали раніше – човпу…Човпу, бо дуже важко дихається, повітря густе й смердюче…«Кепські у земляків справи…», - думаю Хат одноповерхових, які колись буди ознакою кожного провінційного міста, вже давно немає, замість доріг – колії, з зверху – все обплутано дротами… Зате вулиці! Вулиці - світлі й просторі, довкола вдень ввімкнули галогенні лампи, сонця майже не видно. Світять ці лампи цілодобово, щоб видніше. Підняв голову, зиркнув собі на рожево-синє небо й пересвідчився: є ще небесне світило! Й приємно на душі моїй стало.
Світить миле сонечко Боже, значить, на кінець світу ще.Тільки якийсь монотонний гул стоїть у моїх вухах: «Гу-у-уууууууу….».Пригадуєте, як раніше, ще на початку далекого 2000-го року, радіо в нас у Лохвиці районне було? Перед тим, як віщати спочатку також було подібне гудіння, а тоді воно (радіо) починало мовити гарним жіночим голосом: «Говорить Лохвиця….».
І далі йшли зведення про районні звершення та вміле керівництво: то Юля прилетіла, то Віті один з іншим приїжджали, то міністр якийсь з перевіркою нагодився, то депутат-педофіл (ще тоді зовсім незайманий (пробачте, - недоторканний) на гвинтокрилі завітав. Або ж бізнес овець англійський чи італійський дав на школу в селі та дитсадок кілька сотень гривень (а що ганебно вкрав із надр лохвицьких газу з конденсатом на мільйони радіо й тоді мовчало, бо усі районні керівники ревно стояли на сторожі «свободи» слова, змушували всіх і вся, як кажуть, «фільтрувати базар»).
Було колись… Було… Дуже знамениті то були люди наші місцеві керівники.
Як казав Свірід Пєтровіч Голохвастов з комедії «За двома зайцями»: «Чєловєчіща!!».
Нема-а-а тепер таких. Нема-а-а…
Скільки, питаєте, пройшло?
Та років з десять з гаком, не більше. А скільки змін! І всі позитивні.
…Знову безмежно радію, що гул не дуже заважає зосередитися, лише сморід. Сморід забиває дихання! Але нічого – човпу далі, помаленьку до центру Лохвиці.
А горобці, спитаєте, є?
Нема, нема, немає горобців, вже давно зникли безвісти цвірінькасті сіренькі гамірники, не витерпіли смороду (на який росіяни кажуть просто – «вонь»). Переконуюсь, що лише це одне слово, а також без винятку усі матюки у них таки трохи кращі
А мухи є?
Мухи? Мухи й інші комахи, - ті пропали ще зо-овсім недавно, виздихали, відзижчались, бідолашні…
Залишились лише плазуни та жаби, але натепер дуже пулькаті й надзвичайно нахабні. Зростом вони у місячне телятко або велике порося (були, були такі тварини у нас, повірте на слово). Одним словом, земноводні, та й годі! Що про них можна ще сказати.
А листя яке? Воно, воно, то хоч трохи збереглося?
Листя на деревах ще, правда, є. Повно листя.
Ве-е-лике тепер листя, але чомусь яскравого, чуднувато-незвичного багряно-брудного кольору та ще й правильно-округлої форми, як під циркуль окреслене. Прогрес! Вгору йдемо.
Багато, дуже багато цього дивного листя, але воно у переважній більшості своїй лежить на землі, згребли дбайливі господарі в невеликі купки.
Компост, думаю, аби весною городи підживити, щоб згодом, восени, в місцевого українця було й на столі та й худобу, яку не яку було, чим нагодувати.
Мда-а! Худоба, тварини, комахи, птахи – живі всі були істоти.
Були.
Милуюсь! Ба, навіть більше – прямо задивляюсь, як вони грають всіма кольорами веселки, ці правильної «хворми» ті купки з листя, «прикрашені», як колись ялинка, маслянистими відходами з бурових та металічною стружкою! Дивуюсь, що й метал ще ніхто не забрав, не здав. Як колись було – не встиг покласти, - як з-під носа заберуть. Цілих 80 копійок, а то й більше – до гривні, тоді коштував кілограм цього добра!
А, може, вже не приймають, еге? Ось підійду ближче, запитаю.
Оце, думаю, якими тільки багатими стали лохвичани - все у металі та в оливі технічній довкруги, - та нікому діла немає до вторинної сировини. Далеко пішли місцеві небораки, бач багатії! Зачекайте, прийде час повизбируєте все, все разом з листям і поздаєте куди треба.
Ох, спіткнувся…
Аж гульк, догори! Дивлюсь, а там - велике електронне табло на місцині, де був колись «райком». По модньому його називали 10 років тому: райдержадміністрація та райрада з відділами їхніми.
Разом, разом уживались. Мирились. Дружно, дуже дружно жили, дружили між собою. Було таке, що навіть між собою цілувались привселюдно, родинами виїжджали «на шашлики» (а тоді ще ліси були, густі ліси. На дошки та дрова багацько лісники рубали. Але ще залишились ліси та здебільшого там, куди ніяк дістатися… Й сало, сало яке було смачне! Не те що зараз, трансгенне сало! А тоді було сало просте, свиняче (не плутати з грипом!) з проростю зі знаменитого лохвицького базару).
Швидко будувались вони, усі місцеві керівники. Правда, окремо один від одного, але великі були в них будинки двоповерхові (ще й досі стоять). В гарних, майже заповідних місцях розташовані, але знову ж таки, кажу, - окремо один від одного. Й землю з дружинами обробляли, та ще у в магазинах горілкою встигали торгувати. Роботяги, та й годі!
А як нами вони керували!
Ото був стиль! Ніхто не міг рота заткнути! Не те що зараз – свобода слова. Дурня якась, бісовщина!
Й досі гикається. Стра-а-шно тоді було усьому люду лохвицькому від отих колегій, сесій, президій, постійних і не постійних комісій та нарад різних.
Всі, всі тремтіли, хіба було якийсь сміливець недотепа-журналюга диктофончик потайки включить.
Та було… Було одного разу. Добряче попіарились, як казали тоді!
Ой, було… Було на всю Україну такий скандал-гвалт зчинили. Рятуйте! Вбивають! А той каже: «То не я і мова не моя. Баста! Не казав! Якби хотів – зробив би. Одчепив голову разом з косою…».
Була… Була, була тоді й коса.
У Юлі.
Ох, і переплуталось в голові все.
Ага, згадав. Почав косити нас тоді грип «свинячий».
Швидко, швидко, пригадую, ми тоді перейшли від «жука колорадського», до «грипу каліфорнійського». Передовики! Марлеві маски в аптеках в сто разів подорожчали. Черги, черги, черги…
Але тепер вже ніхто й не згадає! Пройшло, слава Богу, вижили.
Знову очі самі догори піднялися.
А на табло: біжать-біжать бачу букви, цифри, знаки (ще пишуть нашою, українською, але поряд переклад «общєпрінятим» північного сусіда та англійською, але розбираю, хоча й зір вже не той).
Пише табло те - скільки газу викачали. Багацько, молодці! (думаю про себе), нафти тієї менше (раніше взагалі не було, зауважую, тепер і до тієї добурилися). А конденсату накачали! Того неміряно, аж зарябило в очах. Не розікрали все місцеві та київські партійці з меценатами, які тоді «на трубі» усі, усі гуртом сиділи. Зберегли ж для потомків добро народне!
Оце передовики! Прямо таки - стахановці надр українських!
Допомагають вони й тепер з іноземцями таки нам, українцям, новими технологіями. Ну та й крадуть, але тепер це називається по іншому - бізнес-проект з розвитком територій! А по-простому – справжній і суцільний злодійський інтернаціонал, як при дєдушкє Лєніну.
А був такий діяч знаменитий, вождь всіх знедолених, монументів йому було по всій Україні, не перелічити.
Тільки на Червонозаводському (було таке місто неподалік) – три. Й тепер ще досі там бовваніють. Шанують старого місцеві, схиляють кожного року 22 квітня сиві вже голови. Вінки бачив до нього носять пишні, правда, знову ж таки - з штучної хвої. Знають усі, - і сучасні злодії, і інтернаціоналісти колишні, хто привів у таке світле й безбідне майбутнє….
Трохи згодом на цьому ж табло електронному пішло про врожаї – ріпак, той на першому місті, далі модифіковані - кукурудза з соняшником та картопля… Городини, правда немає.
Нема? Немає, - значить, не потрібна виявилась. Нагорі видніше! Та й яка користь з того гороху чи моркви з квасовим буряком – тільки в животі від них бурчить?
Самого приміщення «райкому» вже немає.
Нема, не повірите. Замість нього – погруддя усіх колишніх місцевих керівників. Усіх чисто! Багато їх було й різних. З правого боку – там, де зараз відділення «Приватбанку» (для старших – колишній універмаг, який пайовики лохвицькі продали, а гроші між собою поділили) – причаїлись й кілька прижиттєвих, з дозволу сказати, «бюстів», на яких нерозбірливо надряпано якісь прізвища...
Придивляюсь – перші букви, неначе «Ш» чи «Ц» або, може, й «Ж» чи «С», а далі «Б» чи «В» чи навіть - «Г».
Але обличчя щось д-ууже мені схожі.
Пізнав! Вони, рідні наші «руководітєлі». Заспокоївся, чи бува, подумав собі – чи не наплутали бува чого писаки з підписами та посадами… Не вбиральня ж це (а була така якраз в парку міському (Перемогою називався) та ще й на могилах святих отців, настоятелів Собору Різдва Пресвятої Богородиці).
Засипали тепер туалет. Бурова на ньому. А храм? Храм, храм той будуть поряд. Подейкують, сам негр Санджей Аделаджа з білим київським мером Лєонідом Черновецьким (й досі працює, молодець!) прилітали з Києва (чи вже з космосу, щось не пригадую) дивитись як іде будівництво церкви нової у Лохвиці разом з пірамідою фінансовою.
Наші батюшки православні давно вже, ген-ген ще у 2008 році, були не поділили під церкву землю з проектами. І пішло-поїхало…
Однак скоро край усьому - справа суді народному. Великі сили там депутатські ще й досі задіяні. Цілі генерал-хорунжі, козаки з полковниками прокурорськими, єсаули, писарі, правда, вже без погон золотих. Познімали, щоб від лохвицького люду не дуже відрізнятися, бо стоять усі «на струнко» за його, сіромахи, інтереси!
А носили колись погони золотом шиті козаки наші (був навіть цілий козацький лохвицький полк з отаманом, «єсаулом» і радниками в погонах), на конях по місту гарцювали, батогами в церкві нашій православній один одного шмагали щосили, щоб Україну кожний із них любив, як неньку свою, та батьків шанував.
Співали один поперед одного. Криком кричали. Не прижилося. Не наше воно, не українське, бо погони й… міліціонери в синіх жандармських мундирах (Хоча брешу, не так тоді на мундири казали. Забув. М-ге, старість, не дивуйтесь. Та й роки пролетіли…. Ага, однострої, казали, не «хворма»! О, згадав нарешті!).
Дмитро Яворницький (той хто про запорізьку козацьку вольницю писав), якби побачив тепер би д-уже б зрадів, що погонів золотих царських не стало.
Та було. Було колись таке «возрождєніє духа» на Лохвиччині. Партію козацьку навіть заснували з осередком в самому (!) Ізраїлі, консула там на трон посадили.
Молодиць добрих навербували – «берегині роду» стали вони називатись! Он як! Казали ще, що отаман їхній у самісінькій київській політраді був!
Не вийшло з виборами! «Дзуськи! Не любо!!, - сказали рядові козаки-сіроманці, голота рядова лохвицька, хоч і не багато їх тоді було. Більше генералів з полковниками та бунчужних з сотниками та «єсаулами» різними.
Але захопився щось козаччиною, минувшиною славною нашою.
...Дивлюсь вже донизу погрудь керівників місцевих. Й сміюсь собі тихенько, бо знизу на тих постаментах з вузьколобими погруддями непристойні слівця та сороміцькі слогани написані, але тепер дуже чітко й великими буквами (на відміну від прізвищ).
Згадую й своє парубоцьке минуле: були колись такі слова, одного вистачало, щоб когось охарактеризувати або пельку заткнути запроданцеві України.
Думаю собі: «А пам’ятають таки вдячні нащадки своїх героїв, шанують керівників своїх! Не забули патріотів краю!»
Слава й хвала!
….На вулиці спекотно-кислотне літо 2020-го року Божого..
Посеред міста, де, знаєте, був колись знаменитий «круг» з вказівниками – скільки до Києва, скільки до Полтави та Ромен, височіє газова вишка, коло якої метушаться засмаглі й кмітливі іноземці, щось між собою жваво обговорюючи…
Прислухався… Точно – обговорюють в якому «кабаку» будуть святкувати 700-річний ювілей Лохвиці, скільки брати грошей, хто буде з місцевих повій, які, даруйте, презервативи купувати та, перепрошую, «бухло».
З останнім складно, бо міщани наші забули вже як гнати знаменитий самогон (буряк та цукор - тепер став суцільний яд, бо інвестори, кляті америкоси та їхні місцеві нувориші, замість гною сиплють в землю нашу українську різну гидоту іноземну). Добре, що хоч їхні землячки з Києва змилосердились, передали перед ювілеєм міста місцевим «газовикам» - кому «Чінзано» з «Мартіні», а кому й - чачу з «косячком».
Страшні три букви - «ГМО» на усьому тепер написано - на домашній ковбасі, часникові, салові, цибулі. Подейкують, що й лохвицька галушка в мисці скоро буде каліброваною із відповідним написом- «ГМО-галушка (Сміявся довго, майже – гмолушка чи гнилушка).
Тьху, тьху, тьху (плююсь тричі), бісові діти, думаю!
«Еге-еге, еге ж, дядьку!» - почулося зовсім поряд. Озирнувся навколо – немає нікого. Мабуть почулося старому.
Ото буде свято! Ювілей Лохвиці! 700 років!
Впевнююсь – таки буде й феєрверк, як колись у далекому 2009-ому!
Пам’ятаєте? Та як забути! День міста чи день підприємця дуже завзято тоді гуляли, «з вогником».
Тоді ще шашлик з дядьківської свинини був та пиво «Оболонь»!
Але ж феєрверк тепер буде не пізно ввечері, а прямо посеред ночі й встократ гучніший за той, що був у 2009-му, з пострілами прямісінько в шибки ще вцілілих хат мешканців містечка, щоб знали, хто «в домі та надрах хазяїн»!
Добре, що собак вже немає – виздихали разом з мухами! Не гавкатимуть, кляті!
А були, були колись оті знамен-иті лохвицькі собаки, які не одні штани порвали різній нечисті, щоб ті до дівчат наших не лізли через паркан та у вікна.
Було… Було… Було…».
Грюкнуло щось прямо під вікнами. Засвітило.
Збагнув. Та це ж знову в «Орбіті» салютують! День Хелоуїна!
Раніше пращури наші трипільці рідним Богам природнім поклонялись, а пізніше православний люд Різдво святкував, Великдень та Трійцю, а тепер якийсь, вибачте на слові, Хелоуїн, чи як його, або ж день святого Валентина, католицького священика, чи навіть день, з дозволу сказати, державної, перепрошую, служби!
Бісовщина суцільна, як і в тому сні страшному наснилося! Та, бодай, не справдилося б (перехрестився тричі).
Микола Гоголь зі своїм «Вієм» та трунами тепер просто відпочиває!
Але ж молодці кооператори з «Орбіти» бабахнули, що аж шибки задвигтіли, щоб не заспав, бува.
Та сплю я вже, не сплю! Прокинувся відразу!
….Зовсім прокинуся.
Х-хух! Що воно було? Що бахнули коло «Орбіти» та засигналили – так це факт, бо й досі стріляють, як у лісі.
Все інше - був сон. Страшний сон!
Рясний піт пробив майже наскрізь. Лежу горілиць у вишиваній українській сорочці. Дивлюсь у стелю. Мокрий весь до нитки.
Що це в руках опинилося? Де взялося раптом?
Заспокоююсь – в одній руці намальована карта посульської оборонної лінії з написом «Лохвиця – 1320 рік», а в іншій – довідка Лохвицького відділу статистики №01/32-7/896 від… про 13 з гаком тон шкідливих речовин.
Суцільна, думаю, брехня! Жахлива брехня ця статистика!
Збрехали статисти, а їм, в свою чергу, керівники підприємств нафтогазового комплексу, зменшуючи щорічно по кілька кілограм, бо як може бути 13 тон за рік з усіх підприємств, коли лише один «Сайпем» заявив ще у травні 2009 року, що хоче викинути аж 51 тону на рік нам на голови, в легені… й у борщ!
Горе нам, бідолашним лохвичанам, зі своїм керівництвом, їхніми бісовими викидами і ювілейним 2020 роком!
Але, впевнений, дотягнемо до славного Ювілею!
Не так вже й багато залишилось….
Сашко Сокира
(це так в день лєнінського комсомолу та в ніч проти дня Хелоуїна замаскувався під цим псевдом лохвицький свободівець й правозахисник Олександр Панченко)
Швидко надійшов і коментар №1: «…. (спочатку йшли нецензурні слова, лайка в мій бік) а далі: «…Та набрид ти вже всі зі своїми снами та тоннами! Задовбав! Просто за…бав усіх! Дай ще хоч трохи покерувати районом, містами та селами». Підписи ж зашифровано - Щ. і Ж., Б., З., та С в квадраті, розбірливо лише імена – Вітя, двічі Коля, Вова, і знову чомусь Вітя).
От шифрувальники, хакери прямо, прямісінько радистки Кет!
Краще б про зменшення шкідливих викидів та підготовку до Ювілею Лохвиці думали!
