Люди старшого та середнього віку повинні ще пам’ятати фільм «Генерали піщаних кар’єрів». Його головні герої, безпритульні підлітки, заробляли собі на життя різними способами. У тому числі, — й шукаючи продукти та речі для продажу на звалищі. Фільм, напевне, лише через це й випустили на екрани радянських кінотеатрів. Щоб громадяни бачили, якою жорстокою та непривабливою є капіталістична дійсність.
Молодше покоління українців народилося і виросло уже в умовах цієї самої капіталістичної дійсності, і знає про людей, які копирсаються у горах сміття, не з художніх кінофільмів, а із новинних сюжетів про сьогоднішнє українське життя. Нині на звалищах працюють і заробляють українці. Щоправда, роблять це не бепритульні підлітки, а люди, за плечима яких — радянське минуле. У всякому випадку, так є у Кобеляцькому районі.
Околиця Ганжівки. Понеділок пообіді. Звалище. Тридцятиградусна спека. Навіть бродячі пси, які живуть на звалищі, поховалися в тіні високих бур’янів. Здається, лише мухи в цю пору виявляють свою активність. Їх тут сотні тисяч, можливо, мільйони. Дзижчання комах чути за кілька метрів від звалища.
Та за хвилину з-за чагарника з’являється людська постать. Це жінка поважного віку, одягнута у стареньке синє плаття. На голові у неї хустка, на руках одноразові рукавички. Тьотя Ліда (назвемо її так) щойно віднесла і поклала у мішок чергові знахідки. Усе, що має якусь цінність, жінка складає у пластикові мішки, котрі лежать у тіні. За день вона наповнила до половини п’ять таких ємкостей. «Оце вже гривень на тридцять назбирала», — пояснює тьотя Ліда.
Чимала частина відходів, котрі більшість людей викидають як непотріб, ще мають якусь вартість. Їх можна здати у пункт прийому вторинної сировини і отримати за це гроші. Кілограм поліетилену там купляють за 1 гривню, кілограм пластикових пляшок — за 50 копійок. «Шістдесят бутилок — і є гривня», — ділиться жінка секретами своєї комерції. Зараз для людей, які заробляють собі на життя на звалищі, настали не найкращі часи. Пов’язано це передусім із падінням ціни на металобрухт: кілограм звичайного металу закупляють за 1 гривню, консервні та пивні бляшанки — по 60 копійок. Мідь вартує 25 гривень, бронза — 12, алюміній — 5. За кращих часів кілограм звичайного металобрухту приймали по 2 гривні. Крім того, за словами тьоті Ліди, люди почали менше викидати металевих речей. Стало менше й скляних пляшок. Усі почали рахувати гроші і здавати вторсировину самостійно. Хоча бувають, за словами жінки, й вдалі дні. «Один раз дядько припер холодильник з мотором, газову плиту з усім начинням і чугунну трубу, — згадує жінка. — а там і «цвєтмєт», і вообще вєс солідний. Одразу «полтіннік» заробила». Але такі вдалі дні бувають нечасто. У середньому за день роботи на звалищі тьоті Ліді вдається заробити 30 гривень. «Так це ви за місяць до тисячі заробляєте?» — запитую. «Та яка там тисяча, ми ж не кожного дня робимо».
Тьотя Ліда — пенсіонерка. Отримує від держави 640 гривень на місяць. У цілому не бідує. Адже утримує вдома свинку, курей, качок, порається на городі. «Якась м'ясина, картоплина у мене завжди є. Але маю трьох дітей, внучат, їм помогти хочеться», — так жінка пояснює мету свого бізнесу. І додає: «А єсть і такі, хто із свалки тільки й живе». Таких, за словами співрозмовниці, близько десятка. Це жителі Ганжівки, які не мають постійної роботи чи приробітку.
«О, он Олєжка їде, він тоже тут часто буває», — показує тьотя Ліда на велосипедиста, який рухається з боку Кобеляк. Олєжка (ім’я чоловіка змінено) при наближенні виявляється високим худорлявим чоловіком років сорока. Він охоче включається в розмову. Каже: «Я сьогодні вже своє отробив. Здав метал і оце з’їздив у Кобеляк по хліб і сигарети». Олєжка трудиться на звалищі разом із дружиною. Має у Ганжівці дім, город, домашню живність. І тьотя Ліда, і Олєжка розповідають, що якихось асоціальних елементів, «бомжів», алкоголіків на ганжівському звалищі немає.
Ніби на підтвердження їх слів на дорозі з’являється жінка середнього віку, яка везе на велосипеді маленького хлопчика. «Оце моя доця з онучком», — хвалиться тьотя Ліда. Жінки починають звичайну сільську розмову. Бідкаються, що не лупляться гусенята.
Запитую: «А не боїтеся якоїсь болячки тут дістати?» Олєжка сміється: «Да, условій ніяких. Антисанітарія і мух багато». А тьотя Ліда зауважує: «А ті, що оце випили-з’їли, хіба на рискують? Ми в гамні ковиряємося, а вони гамно їдять. Від тих магазинських харчів більше болячок буває».
Найбільше трудівникам звалища, як і жителям Ганжівки, дошкуляє ядучий дим. Звалище постійно горить, затухаючи лише у період рясних дощів. «Запалюють приєзжі», — каже тьотя Ліда. Вона кілька разів помічала на звалищі співробітників кобеляцьких банків. Вони привозять і спалюють папери. Жінка пробувала їх просити, щоб не робили цього. Але їй відповіли, що за інструкцією мають повністю знищити документи. «Ми їх тоді просимо, щоб отдєльно від другого мусора палили», — долучається до розмови Олєжка. Трапляються люди, які запалюють сміття навмисно, зі зла. «Приїде, бува, таке, бутилки спеціально при тобі поб’є, а остальне запалить», — обурюється тьотя Ліда. Але більшість кобелячан, котрі вивозять сміття, ставляться до трудівників звалища доброзичливо. «Гукають, як є бутилки в їх мусорі, чи ще щось цінне», — розповідають аборигени ганжівського звалища. Розповіді про надприбутки, які можна отримати, працюючи на звалищі, тьотя Ліда і Олєжка називають вигаданими. Як і те, що вони нібито доплачують комунальникам за те, щоб ті висипали відходи не на купу, а розтрушували їх по землі.
«Нехай би якийсь депутат приїхав і потрудився тут з деньок», — резюмує тьотя Ліда. — Він би або бистро чокнувся, або про людей би думати став». Із цією тезою ганжівської пенсіонерки важко не погодитися.
На фото. Пластикова пляшка з-під пива «показала» на електронних вагах 38,6 грам. 30 пляшок = 1 кілограм = 50 копійок.
