Полтавський музикант і педагог Сергій Юшко облюбував для житла Горбанівку: ліс, луки, озера, річечка надихають його із сином Максимом на створення прекрасних музичних творів, підготовку авторських концертів.
— Водойми тут більш-менш чисті, водяться раки, плавають качечки; коршуни літають, зайчата бігають. На жаль, мисливці іноді ходять, полюють — ми намагаємося не давати їм нищити природу, — розповідає Сергій, — я не люблю, коли вбивають тварин і птахів. Вважаю, що нам треба змінювати ставлення до природи. Я маю рушницю, й не одну, але жодного разу не стріляв. Переконаний — є дещо неправильне в тому, що роблять люди: людям не треба їсти м’ясо.
Горбанівка з боку полтавського мікрорайону Алмазного — елітний, можна сказати, панський район, щедрі природні угіддя.
— Ми тут прибираємо, — продовжує Сергій.
І справді — навколо дуже чисто, зелено, природа милує очі.
Серед цієї природи в приватному будинку й живе сім’я музикантів. Батько Сергія, 81-річний Богдан Панасович, і досі працює викладачем у музичному училищі, його дуже поважають. Це відомий «морж» — іще донедавна взимку купався в ополонці. Мама Сергія, Жанна Василівна, за фахом також учитель музики, довго працювала на цій ниві, нині — пенсіонерка. З дружиною Наталею Сергій у шлюбі вже 20 років. Їхній син Максим робить неабиякі успіхи, як молодий композитор і вже професійний музикант. Це він повністю написав музику до спектаклю, який з’явився в репертуарі Полтавського академічного українського музично-драматичного театру ім. М. В. Гоголя, — «Нові пригоди Золотої Рибки». Максим не раз отримував перемоги в музичних конкурсах різних рівнів, завоював гран-прі міжнародного конкурсу у Швеції, гран-прі всеукраїнського конкурсу. Полтавцям запам’ятався чудовий творчий вечір композиторів Сергія і Максима Юшків, який відбувся у Полтаві на початку цієї весни.
А найцікавіше, що Сергій Юшко зібрав, можливо, єдину в Україні колекцію старовинних піаніно і роялів. Ще в дитячі роки батьки віддали його в музичну школу. Тоді у їх квартирі було єдине просте піаніно — «Україна». Батько усе мріяв, що вони назбирають грошенят і куплять кращий — чеський або німецький інструмент. І справді — назбирали, купили.
— Я вже тоді відчув різницю: імпортне піаніно було набагато кращим за нашу стареньку «Україну», — згадує Сергій Юшко. Потім і цей інструмент продали — купили новіший, цікавішої фірми.
А далі хотілося ще і ще... Сергій, коли виріс і почав заробляти гроші, сам купив собі інструмент. І пішло...
— Нерідко мені телефонують і кажуть, що в якомусь районі стоїть старий рояль, продадуть недорого. Буває, їду машиною, витрачаю пальне — а річ того не варта. Але іноді щастить. Купую, реставрую — і сам уже навчився, і друзі допомагають, — розповідає колекціонер.
Колекція старовинних роялів і піаніно у Сергія Юшка — для душі. Справа ця майже не прибуткова — дуже дорого обходиться реставрація.
Ми переходимо з кімнати в кімнату. Скрізь — музичні інструменти. На другому поверсі теж. Яких їх тільки тут немає! Сергій сідає то за один, то за другий, ллється чарівна музика... Він тут же розповідає історію інструменту. Ось, наприклад, механічне піаніно — майстер Христафорі першим винайшов цей молотковий інструмент у 1707 році (а можливо, в 1709-му). До цього були клавесини, органи... Далі німці захотіли, щоб піаніно заграло само. А тоді (ХІХ століття) не було ще ні електрики, ні телефону, люди не знали, що таке телевізор. Але ж таки зробили самограюче піаніно! Це був перший «комп’ютер» ХІХ століття. Запису в сучасному розумінні тоді не існувало — музику записали на перфокарту. Сергій демонструє і перфокарту, і диво-піаніно. Вдалося йому придбати й невеличкий домашній орган — на початку ХХ століття міні-органи називали клавікордами, фісгармоніями...
Оглядаємо колекційні роялі. Цьому ось, наприклад, більше ста років. А ось уже сучасний чеський інструмент, елітна модель.
Цей привітний будинок я назвала б скоріше будинком музики, фортепіано, а не житловим. Таке відчуття, ніби побувала в іншому вимірі, особливому світі, що підійнявся над суєтою буднів, і позбавлений прагматизму сучасності.
Сергій Юшко любить мандрувати: вивчив Америку, Кубу, Африку трохи, Азію вже майже всю проїхав, у Індонезії був...
На зауваження, що в його домі навіть меблів не видно — скрізь одні музичні інструменти — Сергій відповідає:
— Не те що у нас меблів немає зовсім — є і дивани, і крісла: не дорогі, стандартні, їм багато років уже. Вважаю, що меблі в будинку — не розкіш, а необхідність, вони не для того потрібні, щоб люди на них дивились, щоб хвалитися друзям. Для мене найприємніше —послухати музику, поезію... В житті людини повинне домінувати духовне! Ну хіба можна диван порівняти з піаніно чи картиною?! Мене й історія Полтави цікавить, а про неї розповідають, зокрема, старі картини місцевих художників — не обов’язково відомих.
Зеленим роздоллям до нас мчить собака господаря — красива німецька вівчарка. Помітивши, що я насторожилась, Сергій заспокоїв:
— Не бійтеся, це Даночка — вона добра. Я помітив, що на Заході, де люди в нормальних, цивілізованих державах живуть, усі породи собак добрі. Європейці не люблять пітбулей, кавказців, середньоазіатів. А у нас таких собак багато. Це відображає нашу сутність: який хазяїн, такий і собака. Якщо людина взяла собі кавказця — значить, ця людина сама така сердита. Собаки-кавказці — охоронці, вони не дуже розумні. Треба виховувати населення так, щоб злочинності менше було, а не злих собак — більше.
Щоб збудувати будинок, у якому років 12 тому поселилася сім’я і з’явилася колекція старовинних музичних інструментів, Сергієві довелося попрацювати в США... вантажником. Каже, що навіть кров із вух ішла від важкої роботи, але відчув, що в тій країні людям платять:
— Давайте порахуємо: щоб цей будинок збудувати, я кілька місяців працював у Америці вантажником. Ну, ще в дев’яності роки нерухомість в Україні була дуже дешевою. Чи ж міг би я на своїй роботі учителя музики за все життя заробити на будинок?
