У 30-ті рр. минулого сторіччя, коли аристократична Європа навіть не підозрювала про небезпеку, у мальовничому куточку Німеччини започаткували новий спосіб перевиховання політичних злочинців. Жорстокий експеримент винищення людей у концтаборах починається саме з «Дахау». Вже тоді машина смерті працювала на повну силу – нацисти ніби випробовували всі можливі способи катування і примусових робіт, щоб потім, під час Другої світової війни, запустити десятки і сотні конвеєрів смерті у різних країнах.
— Минуло понад півстоліття, а в «Дахау» й досі живе дух смерті. Це місце справляє гнітюче враження: навкруги надзвичайно гарні краєвиди, а «Дахау» посеред них – ніби острів зла, – розповідає про свої враження Микола Литвиненко. – Повірте, люди там говорять пошепки, бо після побаченого охоплює просто тваринний страх. І це ще відкривають не всю правду про «Дахау». Екскурсовод нам зізналася, що на виставці лише експонати 30-х рр., бо пізніші матеріали й документи просто неможливо демонструвати. Страшно навіть уявити, що відбувалось у роки війни. Ми були настільки шоковані умовами життя (точніше – виживання) і праці в’язнів, що вирішили не оглядати крематорій.
Поїздка Миколи Литвиненка в «Дахау» припала саме на 29 квітня – День визволення табору військами союзників. Він взяв у мандрівку свого онука – теж Миколу, 9-класника однієї з кременчуцьких шкіл.
— Ця подорож стала для мене знаковою, адже мій другий дідусь, Георгій Шапошников, був в’язнем «Дахау» у підлітковому віці. Майже таким хлопцем, як я зараз, він потрапив до табору смерті й зміг вижити. Дідусь пройшов через це пекло, а коли повернувся на батьківщину, був визнаний зрадником. Лише через багато років таких в’язнів таборів, як він, назвали учасниками війни й офіційно зняли з людей безпідставні несправедливі обвинувачення, – розповідає Микола Литвиненко-молодший.
