Не так давно мав розмову із однією вчителькою. Вона дорікала: «Ну скільки можна писати гадості про педагогів, про школу. І все через те, що Вашого сина заставляли стригтися». Це вона так думає. Думає, що вважати благодійну допомогу у навчальних закладах поборами, а подарунки вчителям — хабарами є «гадостю». А критикувати когось можна виключно з мотивів особистої помсти. Отак ось метаморфози відбуваються у свідомості людей, які вчать наших дітей.
І, дійсно, можна було б забути про «псевдо благодійність». Вона ж законом дозволена? Дозволена! От нехай і збирають на вікна, двері, паркани, «Лексус» директору та мопед прибиральниці.
Та згадати стару тему примусила поїздка в Ялту. Був там всього два дні, але набачив і надумав багато цікавого. Армійський друг, на запрошення якого їздив у «місто щастя» є людиною досить заможною. Він будує на узбережжі будинок. А люди із заробітками в кілька тисяч гривень, ба, навіть доларів, у місяць, про це не можуть навіть мріяти. Там «сотка» землі коштує від 10 до 20 тисяч вічнозелених папірців. Та, попри відстань у кілька тисяч кілометрів (друг є підданим іншої держави) та у 25 років з дня «дембеля», у свідомості один одного ми залишились худющими, але молодими і абсолютно здоровими двадцятирічними солдатами, які ділили порівну і окраєць хліба, і стакан чаю. Тому й дружимо.
Товариш показував Ялту, місце, де будується. Показував і будинок одного із своїх сусідів. За словами друга, то будівля якогось українського міністра. Називав і суми: лише паркан тому чиновнику обійшовся у 1.200.000 доларів. А дах його шестиповерхової хатинки вкритий чистою листовою міддю. Напевне для того, щоб красиво блищав у променях ялтинського сонця. А можливо, щоб Богу було краще видно? Бог, він же любить багатих і сильних. Вони йому й церкву із золотими куполами, і, в гіршому випадку, капличку потрібному патріархату. А він на калькуляторі «клац, клац» — і спише десяток-другий гріхів. Це вони, люди, так думають. Такі метаморфози у їх свідомості відбуваються. Смішні, та й годі, щоб не сказати, дурні.
Іншу метаморфозу в свідомості довелось спостерігати вже в Кобеляках. Тутешній товариш, людина з освітою та нібито критичним раціональним мисленням, вислухавши розповідь про ялтинські враження, запитав: «Ну, ти грошей у нього попросив?»
— Яких грошей, навіщо?
— Ну, він же багатий.
Довелось відповідати, що в моїй сім’ї, слава Богу, всі здорові і коштів на термінові операції не потребують. А мій власний цукровий діабет не вилікуєш і за трильйон доларів. А все, що потрібно мені для життя, я зароблю сам. І думаю, що це правильно. Та, виявляється, чимало людей навколо думають по-іншому. У багатого — проси, перед сильним — поклонися. А ще краще — лизни. Знову ж — метаморфози.
От, споглядаючи паркан за мільйон доларів, слухаючи про необхідність просити і лизати, вчергове впевнююсь — всі наші біди і негаразди від схибленості нашої свідомості. І писати про побори в навчальних закладах — потрібно і дуже потрібно. Адже саме там — у дитсадках і школах багато в чому й спотворюється ота свідомість. Там діти дізнаються про багатих і бідних, сильних і слабких, пізнають науку про те, кому і скільки потрібно «дати», кому і де лизнути. І вчать їх цьому педагоги. Їх свідомість теж вже настільки трансформувалась, що вони навіть не розуміють, що можна думати й чинити по-іншому. У них є залізобетонний, на їх думку, аргумент — освіту недостатньо фінансують. Та хто б суперечив! Якщо у міністра паркан за мільйон доларів, то тут ні на які парти і ремонти не вистачить. Ще один аргумент — зарплата у педагогів низька. Та звідки ж їй взятися, якщо в Україні сотні міністрів і депутатів. І всім яхти, вертольоти, літаки потрібні. Та ще й щоб на будівництво церкви вистачило.
І що залишається нещасним вчителям, медикам, міліціонерам та іншим пересічним українцям? На їх думку — дерти шкуру з собі подібних. Медики деруть із вчителів, вчителі — з міліціонерів, а ті — з усіх підряд. Ні, не з усіх. Тільки із тих, хто слабший і в кого метаморфози в голові.
А чому б не зробити по-іншому? Немає грошей на ремонти в класах, на медикаменти в лікарнях? Так нехай і стоять обідрані школи, нехай головні лікарі кричать про відсутність ліків. Нехай буде все по-чесному, так, як є насправді. Ні ж, ми здеремо з інших, а як міністр прийде на перевірку, так створимо для нього «потьомкінську дєрєвню». Стягнемо в один клас меблі і портьєри з усіх шкіл, похапцем насадимо квітів і розкажемо, що у нас «всьо о’кей», на все вистачає. Він, чоловік, і поїде «удовлєтворьонний». Бачить же, що й на ремонти шкіл вистачає, і йому на паркан мільйон залишається. А оголосити страйк у знак протесту проти низької зарплати, проти недостатнього фінансування, проти зубожіння і несправедливості — ні, Боже збав, метаморфоза в голові заважає. Краще благодійні внески з таких же убогих зібрати.
І, наостанок, про ще один міф. Міф про те, що нічого в цьому світі змінити не можна. Багато доводилось читати і чути про те, що цим світом керують кілька сотень обраних. Одні розповідають про міфічний «Клуб 200», інші — про потомків семітів чи єгиптян. От вони нібито встановили правила гри, за якими грають мільярди інших громадян. І змінити цей порядок речей нікому не під силу. Але є й інша інформація.
Читав в одному із журналів (назви не пам’ятаю), що нібито один із сім’ї Ротшильдів чи ще когось із отих «обраних» поїхав у джунглі знімати кіно про індіанців. І нарвався на диких тубільців, які не знають, що таке телевізор, гроші, Бог та інші блага цивілізації. І вони, ті тубільці, взяли та й з’їли Ротшильда. І їм по-барабану, що він керує світом, що він обраний. От вам і незмінний порядок речей. «З’їжте Ротшильда» — все зміниться.
До речі, право «поїдання» у Вас ще не забрали. У жовтні ж вибори. Хоча, по великому рахунку, і вони — від лукавого.
