Сестри Камуз із села Малі Солонці двадцять років живуть під однією стріхою, не дивляться телевізор, але мають відмінну пам’ять. У розмові з журналістами «ЕХО» бабусі розповідають про Голодомор, війну та бідні 50-ті роки.
Сьогодні політики багато говорять про історію. Одні повертають її на свій бік, інші — на свій. Хтось набирається нахабства і говорить, що не було в Україні ні Голодомору, ні продрозверстки. Вони гадають, що мають право так говорити, адже живих свідків того часу лишилося мізерно мало. А переписати історію у нашій державі — як раз плюнути. Утім, живих свідків хоч і мало, але вони ще є. Минулого тижня ми спілкувалися із двома представницями минулої, радянсько-комуністичної, епохи у житті нашої країни. 94-річна Марія Камуз та її 86-річна сестра Ганна розповіли нам без пафосу, прикрас і надмірного згущування фарб про те, яким було життя у 30-і, 40-і та 50-і роки.
«У його під голод троє дітей умерло. Конав хліб, а троє дітей умерло… у партійця цього…»
Про Голодомор сестри Камуз знають не з підручників історії. Вони його пережили. Старшій тоді було чотирнадцять, молодшій — шість. Їх родину також зачепила смерть — від голоду у 33-му помер дворічний братик Митько. Сестри і сьогодні пам’ятають, хто забирав у родини останній хліб.
— Комсомолки були. І партійці. Хтозна куди вони його вивозили. Вони рилися у сараї у полові. Комсомолка забігла і каже: «Признавайся, хазяйка, скільки сховано! Бо вже найшли!» А мама каже: «Скільки найшли — усе ваше!» Бо знала, що там нічого немає, — згадує 94-річна Марія Яківна. — Чи весь хліб забирали? Хліб ховали… То десь приорють. Сховають…
Ганна Яківна, якій у 33-му було шість, розповідає про те, як у селі виконували продрозверстку.
— Приходять комсомолки і з ними главний. Наш сусід недалекий. Йому ж невдобно. Він став під коморою, підопер двері і стоїть. А ті пішли лазити скрізь. А мама нам подавала такі клуночки із зерном. І ми на них сидимо. Заходять же ті комсомолки і давай ті клуночки в нас відтягати. А сестра батіна була инвалід, вона була горбатенька. І у неї був клуночок, під нею. Він тягне, той мужчина. І комсомолки стоять. Мама каже: «Куди ти тягнеш?! Бачиш — воно інвалід?! Воно ж горбатеньке, — каже, — он яке!» Правда, покинули. Не взяли у тії горбатенької тітки клуночка…
Головною їжею у голодні роки були млинці, які пекли із зелені та невеликої домішки зерна. Той сумний рецепт сестри пам’ятають і досі.
— Була редька, кріп, лобода. Мама було нарвуть, насічуть, насічуть. Було трохи зерничка заховано. Вони терли і блини пекли з травою з оцією. Гичку з буряків кришили, пекли оладки. І щирицю рвали…
Дивним чином у родини не забрали корову. Хоча один партійний сусід на неї і зазіхав.
— Партієць з нашого села… у його не було корови. Хотів забрати. А ми восени відвели бика трьогодного на базу. Мама завела корову у сіни, каже мені: «Засунься, щоб він корови не взяв!» Мама пішла у сільраду. Каже їм: «Ми ж відвели бика восени!» Вони дозволили корову оставити. А той партієць… У його під голод троє дітей умерло. Конав хліб, а троє дітей умерло… у партійця цього…
«Сестру вбило на вулиці, як красні входили…»
Під час війни німці у Малих Солонцях стояли недовго. Місцевих не вбивали.
— Їх четверо було у нас на квартирі. Німці як приходили, то не займали нікого. Тільки сіно і солому попалили. Два поліцаї у нас було, щоб вредні, гріх слова сказати. Тільки не розрішали, щоб на вулиці гуляли увечері. А ми ж гуляти хотіли, — сміється, згадуючи Ганна Камуз.
— Німці як проходили, то один з них казав: «Нехарош война і нам, і вам». Вони теж не хотіли воювати. Були і серед них і хороші, і паскудні. Так як і серед наших, — додає Марія Яківна.
Через кілька років фронт повернувся. Село визволили частини Червоної Армії.
— Сестру Фросю вбило у сорок третім годі, як красні входили. Чотирнадцять год їй було… Снаряд розірвався на вулиці, — згадує Ганна Яківна. — І мене поранило. І Марусю у руку. І маму. Вона потім від цього осліпла. Як красні заходили, ми виїжджали на край лук. Боялися, що битимуть і нас поб’ють.
Після визволення українських сіл юнаків забирали на війну. Потрапив під мобілізацію і 18-річний Микола, брат сестер Камуз.
— Його два рази ранило. За Дніпром прострелило обидві ноги розривними кулями. Він лежав у госпіталі у Клюсівці. Потім рани загоїлися, оп’ять його забрали на фронт. І знову поранило — у голову, дуже тяжело. Він такий поганий був, медсестра одна каже: «Цей уже убитий!» А інша попробувала: «Пульс іще є». Виходили його тоді. Дожив він до 71 года і вмер, хоча болі його часто мучали…
«Ми були пацанки! А зараз стали дівки…»
Після війни жити було дуже тяжко. Принаймні, за словами обох сестер, життя стало кращим лише після 50-го року.
— Босі ходили по стерні. З ніг кров текла… Косарки були, водили їх, і ото стерня ноги колола. До 50-го року дуже важко було, — зітхає Марія Яківна.
— Мені після війни вісімнадцять було. Та хіба ми тоді дівки були?! Ми були пацанки, а зараз стали дівки, — сумно додає Ганна Яківна. — Спідниць не було… Я тіки у 28 років поїхала у Полтаву, продала ягоди і купила спідницю вишневого цвіту. І ситцю на кофту.
Важким життя на селі було не тільки тому, що країна важко переживала відбудову, а й через великі податки.
— М’ясо здаємо, шкури свинячі… 300 штук яєчок, молока 300 літрів. І ще робимо. Та й позика 150. Що у колгоспі заробимо, нічого не дадуть — і те вивернуть за позику! — бідкається, пригадуючи Ганна Камуз.
Після смерті Сталіна жити стало легше. Податки скинули. Марія Камуз добрими словами згадує Георгія Малєнкова, який фактично керував радянською країною у березні-вересні 1953-го року.
— Малєнков був настоящий руководящий! Стали матерьяли, стали продукти, усе стало. І скинув налоги! Так йому не дали робити, його відправили на Дальній Восток, — жалкує Марія Яківна.
«Шевченко правду писав. І так бідний у неволі й помер…»
Уже близько двадцяти років Марія та Ганна Яківна живуть разом у Малих Солонцях. Між собою не сваряться. На життя не нарікають. Говорять, якщо порівнювати із минулими часами, то зараз життя непогане. Телевізор сестри не дивляться. Кажуть, він погано «вліяє» на здоров’я. Не дивлячись на поважний вік, обидві мають чудову пам’ять. Марія Яківна досі може напам’ять процитувати вірші Тараса Шевченка, якого дуже поважає.
— Шевченко правду писав. І так бідний у неволі й загинув…— журиться бабуся.
— Це він як про нас писав. У наймах коси побіліють, у наймах, сестри, й помрете! — цитує Ганна Яківна.
На наше прохання 94-річна Марія Яківна Камуз напам’ять читає два вірші Тараса Шевченка — «Розрита могила» та «Стоїть у селі Суботові». Жодного раз не збивається і не забуває слів. Перед такою бабусею варто низько схилитися і зняти капелюха. Ми ж тиснемо Марії Яківні та Ганні Яківні руки і обіцяємо приїхати ще. Сестри посміхаються і обіцяють дочекатися.
Із Малих Солонців ми їдемо не лише зі списаним блокнотом. Усі розповіді бабусь ми записуємо на відео. Так зможе зберегтися справжня історія. Жива історія, яку ніхто не зможе переписати чи перекрутити.
