Це реальна історія із життя, котра трапилася менше місяця тому.
25 лютого цього року мені довелося їхати у Кобеляки зі своїх рідних Бутенок. У райцентр подалася для того, щоб оформити спадщину на землю. Усі ми знаємо, що ця процедура не безкоштовна. Тому я взяла із собою певну суму грошей. Досить значну, як для мене, жительки звичайного українського села.
Їхала я автобусом, що курсує по маршруту Бутенки- Кобеляки-Ліщинівка. Усе було нібито нормально, ніщо не віщувало проблем. Прибула в Кобеляки. Аж раптом в один момент зрозуміла, що немає гаманця з грошима. На думку прийшло, що могла загубити його в автобусі. Або хтось украв. Майже не сподіваючись на щось хороше, пішла на автостанцію. Потрібно ж було хоча б щось робити. Звернулась до касира, розповіла про свою проблему. Жінка-касир миттєво зателефонувала на мобільний водія автобуса Василя Журавля. А той відповів, що гаманець знайшов невідомий пасажир і передав його шоферу на зберігання. Довелось трішки почекати, доки автобус приїхав у Кобеляки. І ось уже Василь Журавель передає мені мій гаманець. А в ньому — цілі-цілісінькі мої гроші. Водій навідріз відмовився брати від мене будь-яку винагороду.
Ось така історія з реального життя. Інколи по телевізору ми бачимо і чуємо історії про чесність і порядність громадян Німеччини, США чи іншої якоїсь країни, котрі, знайшовши чужі гроші або речі, починають шукати їх власників. І кажемо:
— Так то ж у них. Наші за гроші задавляться. Або навіть порадіють чужому горю.
Виявляється, не все так погано у нашому домі, як може здатися. Якщо поряд живуть такі чесні і чуйні люди як невідомий пасажир, водій Василь Журавель (на фото) та касир Наталія Ткаченко, то все у нас буде добре.
Автор прохала не називати її прізвища.
