Разом із новосанжарським учителем історії Галиною Бунецькою ми спробували розібратися у непростих взаємовідносинах двох сусідніх країн, аби зрозуміти, чому стала можливою війна між нібито братніми народами.
До редакції «ЕХО» зателефонував один із наших читачів і попрохав написати такий собі роз’яснювальний матеріал на історичну тематику.
— Зараз багато людей говорять, що Росія мовбито уперше розв’язала війну з Україною. Що це ми, українці, її спровокували, а раніше наш північний сусід був нам другом і братом. Але ж це не так! Напишіть, будь ласка, скільки раніше війн росіяни вели проти українців, скільки разів у історії це повторювалося! — попрохав читач у телефонній розмові.
Ми вирішили звернутися за допомогою до учителя історії Новосанжарського НВК Галини Бунецької. Вона вже кілька десятиліть навчає своїх учнів тієї самої історії України, до прочитання якої у пересічного українця часто не доходять руки. На жаль, не доходять. Адже знання історії досить часто дають правильні відповіді на питання сучасності.
Галина Бунецька приходить на зустріч не з порожніми руками, а з історичними книгами. Дві з них — томи «Історії українського війська» під редакцією Івана Тиктора, датовані далеким 1936‑м роком. Ще одна книга — набагато «молодша» і доступніша. Це звичайний підручник з новітньої історії України для 10 класу, випущений у 2002‑му році. Отже, навіть десятикласник може у кількох розділах цієї книги дізнатись про те, що російські брати не далі як на початку минулого століття вже приходили в Україну із зброєю в руках та вбивали українців. І саме через агресію більшовицької Росії створена у 1918‑му Українська Народна Республіка проіснувала так недовго. Проте — про все по порядку.
Запрошуючи Галину Василівну на розмову, ми, не без підстав, сподівалися, що історик із таким колосальним стажем допоможе нам пролити світло на взаємовідносини Росії та України у різні часи. У тому числі — на військові конфлікти між ними. А після розмови і нам, і, що головне, нашим читачам стане зрозуміло: брати ми з росіянами, вороги чи, може, просто сусіди.
«У стосунках із нами Росія завжди виступала зрадником!»
Коли ми говоримо про війни між Україною та Росією, слід обов’язково уточнювати, що наша держава у цих конфліктах рідко виступала як самостійний гравець. Тому що після розпаду Київської Русі української держави як такої не було. Зокрема, і в наслідок непростих стосунків із недоброзичливими сусідами. Так, наприклад, на початку ХVІ‑го століття левова частина України належала великому князівству Литовському. Але українські воїни на рівні із польськими, литовськими та білоруськими брали участь у перемозі над московською армією у битві під Оршею у 1514‑му році.
Утім, пізніше князівство почало втрачати свій вплив. І незабаром значна частина українських земель перейшла до могутньої тоді Речі Посполитої. Українці знову воювали проти Московії, але тепер уже у складі польських військ. Найвідомішим із цього періоду є похід легендарного гетьмана Сагайдачного із запорожцями на Москву. Щоправда, до нинішньої столиці Росії козаки тоді не дійшли, але встигли захопити Оскол та осадити Воронеж.
Потім були національно-визвольні змагання під керівництвом Богдана Хмельницького. Україна вперше за кілька століть отримала шанс стати повноцінною державою. Але воювати на всіх фронтах козаки просто не могли: з одного боку були кровні вороги — ляхи, з іншого — ненадійні татари, які могли зрадити у найвідповідальніший момент. Закінчилося усе славнозвісною Переяславською радою. Між усіх зол Хмельницький обрав, як йому здавалось, найменше: об’єднання із Московією проти інших ворогів. Цій події ідеологи так званого «русского мира» надають надзвичайного значення. Мовляв, український та російський народ злилися у братському єднанні, а Московія, як старший брат, захистила молодшого від злих і поганих ляхів. Проте чомусь російські історики та ідеологи не згадують про інший факт. Через два роки після Переяславської ради Московія підпише Віленське перемир’я із… так-так, із поганими і злими ляхами! Тобто, фактично зрадить Україну.
— У стосунках із нами Росія завжди виступала зрадником, — коментує Галина Бунецька цей історичний факт, — московіти дотримувались домовленостей лише доти, доки вони їм були вигідними. І, не вагаючись, рушили свої клятви і забували про обіцянки, коли у них з’являвся інший інтерес.
Така поведінка московських «братів» змусила тогочасну Україну шукати нових союзників. Іван Виговський, який прийшов на зміну Богдану Хмельницькому, намагався домовитися із Річчю Посполитою про входження до неї України на рівних правах із Польщею та Литвою. Проте Москві втеча козацької держави з-під її впливу не сподобалася. І 1658‑го року Московія пішла на Україну війною. Проте отримала належну відсіч. Виговський традиційно покликав на допомогу татар і поляків. І 29‑го червня 1659‑го року під Конотопом розбив 30‑тисячне військо Пожарського, а потім і величезну армію Трубецького.
— На той час це була еліта московського війська. Більше у них воювати було нікому. Тому Москва з жахом чекала, що Виговський поведе на неї козаків. Проте в Україні почалися внутрішні міжусобиці. І Виговському стало не до Москви. Хоча шанс тоді дійсно був унікальним, — констатує Галина Василівна. А ми про себе відзначаємо: може, дійшли б тоді козаки до Москви — не було б новітньої російсько-української війни. Ні з ким просто було б воювати…
«Ця армія завжди грала без правил. Завжди були терор і насилля!»
На Москву козаки не пішли. На жаль, для них. Тому що Московія швидко відновила сили і… знову підписала мирну угоду із поляками, звісно ж, за спиною в українців. Андрусівський мир, який вони уклали 1667‑го року, фактично ділив Україну між двома державами. Лівобережна Україна переходила під контроль Росії, Правобережна лишалася у складі Речі Посполитої. При цьому контроль над Запорізькою Січчю воліли зберігати обидві держави. Такі майстерні воїни, як українські козаки, потрібні були усім. На жаль, лише як гарматне м’ясо…
Нагода поквитатися із московітами випала під час шведсько-російської війни. Проте за Мазепою не пішов народ, який чи то не зовсім зрозумів кроки гетьмана, чи то не повірив у його ідею окремісної України.
— Треба розуміти, який статус тоді мав Іван Мазепа. Йому вистачало слави, багатства, влади. Єдина висока мета, яка ним тоді керувала, це визволення України з-під московського панування. Проте частина козаків усе ще вірила в дружбу із московітами і за Мазепою не пішла. Так Україна втратила ще один історичний шанс.
Як не дивно, а історія нічому не вчила нашого брата-українця. Він продовжував вірити у доброту і щирість намірів московського «друга». Коли в Україні вибухнула Коліївщина, народне повстання проти кріпосницького та національного гніту, українці щиро вірили, що царська армія прийшла їм допомагати. Проте російські частини зрадницьки (а як інакше?) оточили повстанців, схопили їх ватажків Гонту, Залізняка та Неживого і стратили багатьох учасників повстання. Така от «дружба».
Цей урок, як і багато інших, відійшов у історію не вивчений нащадками. Помилки були повторені. І за них знову довелося платити кров’ю українців. Так, не встигла у 1917‑му році утворитися Українська Народна Республіка, як наші більшовицькі друзі послали на Київ частини Червоної Армії. Дивна річ: серед тодішнього керівництва української держави знайшлося чимало тих, хто щиро вірив у добрі наміри російських «братів». І лише коли по Києву почали бити гармати, стало очевидним, що українську державу треба захищати від зовнішнього ворога. Як наслідок, ми отримала Крути і загибель героїчних студентів, які, напевно, історію російсько-українських взаємовідносин знали краще, ніж тогочасні політики. Більшовики ж ввійшли до Києва, влаштували там кривавий терор і «по-дружньому» не дозволили українцям створити власну державу. За нерішучість тогочасного керівництва УНР довелося платити мешканцям Києва, тим, хто підпадав під визначення «класового елемента». За різними оцінками тоді жертвами «червоного терору» стали від 2 до 3 тисяч мешканців міста.
— Ця армія завжди грала без правил. Завжди був терор. Завжди було насилля. Три приходи більшовиків на Україну нагадували набіги орди, чи, скоріше, нальоти саранчі! Вони приходили, грабували, вбивали — і українці їх проганяли. Але вони поверталися знову! Останнє пришестя розтягнулося на сімдесят років!
Утім, із встановленням більшовицької влади в Україні війна українців за свою незалежність не припинилася. Був повстанський рух 20‑х років з легендарним Холодним Яром, куди червоноармійці боялися потикатися. Була героїчна боротьба УПА, яку роками не могли придушити навіть регулярними частинами «чекістів» та «енкаведистів». Були повстання українців у радянських таборах (а наших земляків там завжди вистачало). «Дружні» взаємовідносини продовжувалися аж до розпаду СРСР. І ось через 23 роки після цього ми отримали чергову (як вже переконалися із ретроспективи) російсько-українську війну. Абсолютно не випадкову і, вже напевно, аж ніяк не «братську». Просто одна велика імперія не може відпустити від себе колишню колонію, яку будь-що потрібно залишити у своїй сфері впливу — як не пряником, так батогом.
***
Наостанок слід зауважити, що історія — все ж таки не книжка із чорно-білими малюнками. Тут має бути добро, а тут — зло. Цей — хороший, а цей — поганий. Українцям у різні часи історії також доводилося приймати непрості дипломатичні рішення і часто «дружити» із одними ворогами, щоб здолати інших. Об’єднуватись із татарами — і бити поляків, домовлятися із шведами — і йти проти Московії, миритися із росіянами — і виступати проти татар. Це не значить, що українці були такими вже поганцями. Насправді, у політиці та дипломатії більшості тогочасних країн така ситуативна «дружба» із вигідними партнерами була явищем звичним. Тут просто хочеться ще раз окремо згадати популярний міф про якесь особливе слов’янське братство українців та росіян. З чого він народжується? Із того історичного факту, що ми разом із росіянами воювали проти поляків чи німців? Добре. Але тоді нашими братами є і татари, які не рідше (а то й частіше) виступали нашими союзниками. Або поляки. Або білоруси. Або литовці. Якщо ж цей міф спирається виключно на якесь особливе братське ставлення росіян до нас, українців, то вибачте дуже, але у згаданих в цьому матеріалі історичних фактах воно чомусь ніяк не простежується. Та й українці до московітів ніколи із особливою пошаною не ставилися: воювали, як і з іншими зовнішніми ворогами. Може, звичайно, ми якісь не ті підручники історії читали? Може, є інші, упущені нами, приклади в історії, коли росіяни не зраджували українців, а, навпаки, виручали їх у біді? Підкажіть, ми з радістю напишемо про дружбу двох братніх народів. Поки що вийшло лише про війну.
