Спогади прессекретаря обласного громадського комітету на підтримку нової Конституції України про громадсько-політичний вимір конституційного процесу на Полтавщині у квітні, травні і червні 1996 року
На роздоріжжі: нова Конституція як підмурівок державності чи нове союзне ярмо?
Протягом п’яти років наша молода держава жила за законами УРСР. Хоч і було відновлено Незалежність 24 серпня 1991 року, але по суті Україна лишалася уламком «совка» – діяли закони УРСР і Конституція УРСР, хіба тільки трохи «підфарбована». Взагалі визнання потреби створення сучасної Конституції було затверджене ще в рішенні Верховної Ради в 1992 році. У листопаді 1994 року ВР ухвалила персональний склад Конституційної Комісії. У червні 1995 року 240 депутатів парламенту підписали Конституційну угоду між Президентом і ВР строком на 1 рік. Тобто влітку 1996 року спливав її термін, і треба було щось вирішувати з прийняттям нової Конституції. Противники її схвалення – комуністи та іже з ними дивилися в бік Москви. Улітку 96-го мали відбутися вибори президента Росії. Не ідеалізую Єльцина, який розв’язав війну в Ічкерії та робив взаємовиключні заяви щодо України: то говорив, що «каждое утро просыпается с мыслями об Украине», то з його оточення лунали заяви аж до погроз застосувати ядерну зброю, якщо українці не відмовляться від незалежності. Але ж альтернативою Єльцину був рейтинговий на той час лідер комуністів Росії Геннадій Зюганов. Його прихід до влади означав би політику втягування України у нове «союзне ярмо», це була реальна загроза російсько-української війни вже тоді. Яка вже там нова Конституція… Не дивно, що комуністи в Україні все більше нахабніли, нетерпляче очікуючи перемоги Зюганова й проголошуючи гасла відновлення СССР.
Рухівські петиції
На захист держави стали національно-демократичні сили. З ініціативи В’ячеслава Чорновола Народний Рух України проголосив петиційну кампанію за якнайшвидше прийняття Конституції. Рух її розглядав ще і як підготовку до проведення референдуму, на якому мав висловитися народ. Бо одна з точок зору, яка побутувала в національно-демократичному середовищі, полягала в тому, що у ВР, де сильні були впливи п’ятої колони Кремля, навряд чи вдасться прийняти нову Конституцію.
Петиційна кампанія відбувалася по всій Україні, в тому числі й на Полтавщині. Найактивніша фаза припала на травень. Зараз петиції заповнюють у всесвітній павутині, але тоді ще інтернет в Україні був у зародковому стані (власне, перший сайт з’явився якраз у 1996 році). Тож, полтавські рухівці звернулися на радіо й у газетах зі зверненням-оголошенням про пункти збору. Приміром, у Полтаві вони були у центрі міста біля кіоску «Просвіти», біля зупинок транспорту у мікрорайонах Левада, Половки, на «Алмазному» - біля «Універсаму». Поставили стенди, сотні полтавців приходили і ставили свій підпис на видрукуваних у столичній друкарні бланках. Паралельно НРУ збирав підписи за заборону КПУ. Люди мали приходити з паспортом, фіксувалися прізвище, ім’я, по-батькові, дані паспорта, домашня адреса. Станом на кінець червня 1996 року у секретаріат Руху його активісти з усіх куточків України, в тому числі й із Полтавщини передали петиції із загальною кількістю підписів 3 мільйони 411 тисяч та 2 мільйони 730 тисяч за заборону антидержавної діяльності КПУ. Такий успіх спрацював «на відмінно»: з’явився указ Кучми про проведення референдуму у вересні. Тож під «тягарем» указу і петиційним народним тиском депутати ухвалили Конституцію все-таки у стінах парламенту.
Відсутність Конституції - загроза українській державності
Для протидії комуністичній пропаганді з ініціативи голови Руху В’ячеслава Чорновола, Народно-Демократичної та Ліберальної партій заснували Всеукраїнський громадський комітет на підтримку нової Конституції (далі Комітет). 4 квітня 1996 року обласний Комітет утворили і на Полтавщині. Фундаторами його стали обласні організації НРУ, Української республіканської партії (УРП), демократичної (ДемПУ), ліберальної (ЛПУ), християнсько-демократичної (ХДПУ), міжрегіонального блоку реформ (МБР) та 10 громадських об’єднань: Спілка ветеранів ЗСУ, спілка фермерів, товариство «Просвіта», «Союз українок», обласна організація солдатських матерів, «Зелений світ» та ін. Координували діяльність комітету депутат обласної ради, голова обласної організації НРУ Микола Кульчинський, його заступник Олександр Келим та представник МБР Володимир Голуб. Оскільки діяльність симпатиків нової конституції базувалася на НРУ, а я тоді був прессекретарем Полтавської облорганізації, то був обраний і прессекретарем облкомітету. Він працював доволі різнопланово, проводив різні заходи – це були семінари, зустрічі з народними депутатами, концерти хору «Прометей», просвітницькі кампанії, наприклад, поширення і популяризація всеукраїнської газети «Час -Тайм», шеф-редактором якої був В’ячеслав Чорновіл, виступи на радіо і ТБ, публікації в газетах - все це було спрямоване на роз’яснення головних положень проєкту Конституції, який напрацювала згадана вище конституційна комісія. Взагалі полтавців, які забажали контактувати, з’ясовувати текст Конституції, деталі Конституції, запрошували звертатися в управу обласного Руху по пров. Піонерському, 4 (нині це пров. Романа Шухевича).
Протягом квітня 1996 року комітет справді став обласним і структурувався: в переважній кількості районів і міст обласного значення були створені районні чи міські комітети, - зазвичай на базі структур НРУ. Але найдієвішим був Кременчуцький міський, роботу якого координував директор приватної школи «Віка» Валерій Загребельний, депутат Кременчуцької міськради.
Першим заходом комітету у Полтаві став масштабний «круглий стіл», присвячений проблемам конституційного процесу. Полтавські політики висловлювали різні точки зору щодо вдосконалення проєкту. Скажімо, Микола Кульчинський пропонував більш досконало виписати статтю 10, щоб зміцнити позиції української мови і передбачити, що умовою розвитку демократичного суспільства є наявність політичних партій. Забігаючи наперед скажу, що фракція НРУ на чолі з В’ячеславом Чорноволом зафіксувала статтею 11 Конституції побудову України саме як національної держави. Там зазначено, що держава сприяє розвитку мови, національної культури, загалом нації, введено поняття національної пам’яті як державної політики і т. д. А от представники МБР чи ЛПУ на цьому зібранні пропонували більш розмиті формулювання в питаннях національної ідентичності, мови, культури, національної пам’яті, або взагалі пропонували відмовитися від них, щоб, мовляв, «не нагнітати ситуацію і шукати точки дотику з КПУ і СПУ». Але з відстані часу бачимо, що чорноволівська рухівська позиція виявилася стратегічно правильною.
Пригадується ще першотравнева зустріч у актовій залі Полтавського центру культури (нині це зала обласного симфонічного оркестру по вулиці Європейській) з народним депутатом, головою товариства «Меморіал», членом Центрального проводу НРУ Лесем Танюком. Це людина, яка жила Україною, все своє життя присвятила національній ідеї і боротьбі за її відродження. Пізніше працював у нього помічником-консультантом і пишаюся цим. А тоді, у 1996 році, запам’яталось, як він влучно, дохідливо, із гумором, буквально «на пальцях» пояснював полтавцям, чому потрібно прийняти Конституцію. Станом на 1 травня проєкт Конституції на 80% був погоджений зі всіма фракціями, окрім комуністів, які взагалі не ходили на засідання узгоджувальної комісії, оскільки, як говорив Лесь Танюк, «їхня головна мета – торпедувати конституційний процес, і створювали постійні спекуляції навколо державної символіки, соціальних гарантій». І він твердив, що коли не приймемо Конституцію, то надалі Україні гарантоване безвладдя. Казав: «Нема Конституції – нема порядку: ВР і надалі впливатиме на Уряд, Уряд – на Нацбанк, Банк – на ВР, а Президент вичікуватиме в надії, що все владнається само собою». Навесні 1996 року Комітет практикував такі зустрічі з народними депутатами не лише в облцентрі, але й інших містах і селищах краю. Наприклад, в Лохвиці відбулася зустріч з Євгеном Жовтяком, в Лубнах – із Мирославом Горбатюком. Приїзд народного депутата в маленьке село чи містечко і зараз - подія, а тоді і поготів.
Про «Кіндрата» і «конотопську відьму»
Ще розповім про обласний семінар «Конституційний процес в Україні», який влаштували в Полтаві Київський центр демократичних реформ, представництво фонду Конрада Аденауера (Німеччина), представництво НДІ США, крайовий Рух, наш комітет, обласна рада. Власкор газети «Україна Молода» Василь Неїжмак написав, що це була найкваліфікованіша для Полтави мозкова атака з конституційної проблематики. Вона об’єднала усіх. Навіть у полтавській газеті «Цілком відверто» з’явилися заголовки, що «рухівці наливали пепсі-колу комуністам». Тобто, до участі були запрошені представники всього політичного спектру. І зала будинку культури на 600 людей була заповнена вщерть, – приїхали люди з районів, держслужбовці, активісти громадськості і політичних партій, а з Києва юристи з апарату ВР. Були експерти зі США та країн Євросоюзу, тої ж Німеччини. Серед основних спікерів був нардеп Віктор Шишкін, людина демократичного світогляду (свого часу він очолював прокуратуру України), який дуже доступно і глибоко говорив про проєкт Конституції, висловлював погляди про потребу створення двопалатного парламенту. Ще брав участь нардеп від Руху Ярослав Кендзьор. Говорив такими алегоріями, образно. Мовляв, було би добре, якби ненька-Україна до 5-річчя своєї відновленої державності була не самотня, а мала дитинку, і тим немовлятком має стати нова Конституція як ключова підвалина державності.
У пам’яті виринає і кумедний момент. Семінар відкривав один високопоставлений чиновник з ОДА, який постійно повторював: «Дякую Кіндрату Аденауеру!» - і по суті весь виступ у нього зводився до подяки Кіндрату. А через тиждень у всеукраїнському виданні «Молодь України» з’явилася стаття власкора цієї газети по області, шанованої полтавської журналістки Ганни Антипович. Дохідливо пояснила, хто такий є прем’єр-міністр повоєнної Німеччини, який став одним з основоположників такої політичної течії як християнська демократія, який започаткував потужні ринкові реформи у Німеччині. Так пожартувала над посадовцем, котрий називав канцлера ФРН «Кіндратом». Щоправда, і чиновник потім помстився: газета «Молодь України» надіслала подання на звання заслуженого журналіста, але чиновник належні документи заблокував. Заслуженою журналісткою Ганна Антипович стала аж через 5 років, коли редакція «Молоді України» подала документи у Київську облдержадміністрацію. Хоча більшість тої статті була присвячена звісно ж не Кіндрату, а перебігу обласного семінару.
Пам'ять вихоплює третій день після прийняття Конституції, коли я пішки йшов із офісу крайового Руху на Кобищани, де тоді мешкав. Підходжу до Міського центру культури по вул. Фрунзе (нині Європейська) і бачу об’яву про те, що буквально зараз там відбувається зустріч із головою Прогресивно-соціалістичної партії Наталією Вітренко. Вона була теж одним із таких «моторчиків» саботажу прийняття Конституції (її жартома називали в патріотичному середовищі «Конотопською відьмою»). Але коли зайшов туди… Побачив групку старших людей, абсолютно деморалізованих. І перше, з чого почала зустріч Наталія Вітренко – були слова: «Позавчера случился черный день в истории Украины». Я посидів кілька хвилин і вийшов надвір із цієї відьомської енергетики. Повітря, сонце… І подумалось: якщо це чорний день для Наталі Вітренко, то насправді - це великий історичний день!
Важливо, що у Конституції зафіксували основоположні права людини, скажімо, право на мирні зібрання. Ми ж бачимо, як в тій же Білорусі режим Лукашенка ув’язнює тисячі учасників мирних демонстрацій, а у Росії демократичні вільні зібрання людей, мітинги заборонені, там навіть вийти на одиничний пікет тяжко - одразу хапають і везуть в «каталажку». На тлі цих держав-сусідів, де панують диктаторські режими, чітко видно, наскільки далеко ми вже пішли від цього совєцького тоталітарного минулого. Прийняття Конституції можна ставити в ряд з такими подіями, як три Майдани: перший спричинив до відновлення державної незалежності, другий – «помаранчеві» події, і, звісно ж, Революція гідності, яка назавжди вказала шлях «геть від Москви!».
Олег Пустовгар, прессекретар Полтавського обласного громадського комітету на підтримку нової Конституції України у 1996 році, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області.
Автор: 
