Вхід | Реєстрація

УІНП


Автор: УІНП
Кількість записів: 77

Український інститут національної пам’яті (УІНП) є центральним органом виконавчої влади із реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу

Нині та ж боротьба, яку вела УПА, проти того ж ворога – російського імперіалізму

Інформаційні матеріали до 80-річчя Української повстанської армії

та Дня захисників і захисниць України

Цьогоріч на державному рівні відзначаємо   80-річчя створення Української повстанської армії (14 жовтня 1942-го  року є символічною датою  постання УПА відповідно до постанови Української Головної Визвольної Ради від 30 травня 1947 року). Вшановуємо сучасних захисників і захисниць України та воїнів УПА під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».

Тоді й зараз ворог – один

УПА стала продовженням Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та Організації українських націоналістів. Боротьбу у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років і національно-демократичне відродження кінця 1980-х – початку 1990-х. У 1940-х роках УПА боролася і проти нацистів, і проти комуністів. Комуністичний  режим затаврував повстанців як посібників нацистів і багато років так намагався показувати  бандерівців. Вони й досі є головними антигероями російської пропаганди. Сучасні Збройні сили України незламні, як воїни УПА. Вони наслідують військові традиції повстанців. Зокрема, гасло «Слава Україні!» у 2018 році стало офіційним військовим вітанням, а пісня «Зродились ми великої години», яка з 1932 року була гімном ОУН, – тепер марш українського війська. Мазепинка – головний убір Українських січових стрільців, поширена у Галицькій армії, Карпатській Січі та найупізнаваніший елемент однострою УПА – від 2017-го є офіційним головним убором Збройних сил України.  

Цьогоріч Президент України запровадив відзнаку «Хрест бойових заслуг» для відзначення військовослужбовців ЗСУ та інших військових формувань за видатну особисту хоробрість і відвагу або видатний геройський вчинок під час виконання бойового завдання в умовах небезпеки для життя і безпосереднього зіткнення із супротивником; видатні успіхи в управлінні військами під час ведення воєнних дій. Ця державна нагорода візуально та символічно відтворює відзнаку УПА, створену повстанським художником Нілом Хасевичем.

Повернення до повстанських традицій не випадкове. Нині ми продовжуємо ту саму боротьбу, яку вела УПА, – боротьбу за свободу проти того ж ворога – російського імперіалізму. У повномасштабній війні, розв’язаній РФ, українці зі зброєю в руках боронять незалежність не лише власної держави, а й країн Європи.

Сьогодні світ знову зіткнувся з режимом, який прагне поділити кордони й прямує до новітнього тоталітаризму, який отримав назву «рашизм». Цей неологізм, що виник від поєднання слів «раша» (від англійського russia) і «фашизм», поки що не належить до наукового та офіційного дискурсів, але його знає кожен українець. Для нас він уособлює беззаперечне зло, яке несе вбивства, руйнування, геноцид.

Нинішні злочини російських військових свідчать про їхній свідомий намір знищити українців. Так було, зокрема, в 1918 році в захопленому більшовиками Києві, коли за місяць було вбито від 3 до 5 тисяч людей. Так було в 1932–1933 роках, коли Сталін та радянський режим організували Голодомор-геноцид, і пізніше, коли мільйони українців стали жертвами репресій комуністичного тоталітарного режиму. До прикладу, за участь в УПА чи її підтримку каральні органи СРСР репресували понад 500 тисяч осіб.

Тому сьогоднішня війна – не лише за майбутнє, а й за наше минуле – за правдиву історію та пам’ять про борців за незалежність і жертв злочинів, вчинених комуністичним  і рашистським режимами.

Дату 14 жовтня для Дня захисників і захисниць України обрали невипадково. Історія цього свята має давню традицію. Покрову Пресвятої Богородиці відзначали козаки, за що свято отримало другу назву – Козацька Покрова. Українська армія береже бойові традиції предків та імена героїв, від воїнів-русичів і козаків до січових стрільців і воїнів УПА.

Український вимір визвольного руху

Український визвольний рух, який на початку ХХ століття вилився у національну революцію 1917–1921 років, не зупинився після її поразки, а трансформувався у нові форми – і легальні (де дозволяла політична ситуація), і підпільні. В Західній Україні, що опинилась у складі Польської держави, розгорнула діяльність Українська військова організація. До неї увійшли переважно ветерани військових формувань Української революції. З’явилися також молодіжні націоналістичні гуртки. У 1929 році всі вони об’єдналися в Організацію українських націоналістів. До травня 1938-го її очолював полковник, колишній командир Корпусу Січових Стрільців Євген Коновалець.

 Новим викликом для українського визвольного руху й ОУН, зокрема, став початок Другої світової війни, яку у вересні 1939 року розпочали нацистський та комуністичний тоталітарні режими. Західну Україну окупував СРСР і їй вперше довелося зблизька зіткнутися з масовими репресіями комуністичного тоталітарного режиму проти місцевого населення.

Скликані революційним проводом ОУН Національні збори у Львові 30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української Держави, створили Українське державне правління (уряд) на чолі з Ярославом Стецьком. Водночас почали й розбудову армії. Керівництво нацистської Німеччини зажадало відкликати Акт, але українські націоналісти відмовилися. У відповідь гітлерівці заарештували й ув’язнили сотні оунівців. 5 липня 1941 року затримали Степана Бандеру та посадили у концтабір, де він був до кінця 1944 року.

Похідні групи ОУН(б) вирушили вглиб України, проголошували Акт відновлення Української Держави в містах, намагалися активно розбудовували там український державний апарат. За цю діяльність протягом півроку німецькі спецслужби ув’язнили до півтори тисячі українських борців.

У вересні 1941 року Провід ОУН(б) перейшов у підпілля. Замість ув’язненого Бандери головою ОУН(б) став Микола Лебедь. Націоналісти почали готуватися до силового протистояння з нацистськими окупантами, про що свідчать документи. Так, зокрема, у повідомленні Поліції безпеки й Служби безпеки (СД) про активізацію руху ОУН (Степана Бандери) та ОУН (Андрія Мельника) проти Німеччини від 23 жовтня 1942 року йдеться: «Все більш помітною стає відмова від боротьби проти більшовизму, пропаганда майже виключно спрямована проти німецької влади, або так званих німецьких окупантів (...) Бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб усіма засобами, навіть шляхом збройної боротьби добитися незалежності для України» (Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф.1, оп.1, спр. 77, арк. 121–122. Машинопис (переклад з німецької). 

 На початку листопада 1942 року у Львові пройшло засідання Проводу ОУН(б), а в кінці місяця відбулася військова конференція, на яких обговорювалася потреба у створенні повстанської армії. Ухвалою конференції стало рішення про «формування збройних сил ОУН». У лютому-березні 1943 року завершилося формування збройних загонів націоналістів, які мали залучити на свій бік різні верстви населення та підняти їх на всенародну боротьбу проти окупантів.

Українська повстанська армія

Регіоном, де почала свій бойовий шлях УПА, cтала Волинь. Першим боєм став напад боївки Григорія Перегіняка на підрозділ німецької поліції неподалік села Гopoдець Сарненського району. 7 лютого 1943 року повстанці напали на комендатуру міста Володимирця на Рівненщині.

У квітні 1943-го за збройними відділами ОУН(б) було закріплено назву Українська повстанська армія (УПА). Її командувачем став керівник крайового проводу ОУН(б) на Волині Дмитро Клячківський («Клим Савур», «Охрім»).

У листопаді 1943 року було створено Головну команду УПА та Головний військовий штаб (ГВШ), який складався з оперативного, розвідувального, тилового, організаційно-персонального, вишкільного, політвиховного та військо-інспекційного відділів. УПА була поділена на три Генеральні військові округи (ГВО): УПА-Північ під командуванням майора Дмитра Клячківського діяла на Волині, Поліссі, включаючи Житомирщину, та Київщині; УПА-Захід під командуванням майора Василя Сидора («Ростислав Вишитий», «Шелест», «Конрад», «Крегул», «Кравс») охоплювала Закарпаття, Галичину та Буковину; УПА-Південь під командуванням Василя Кука («Леміш», «Ле», «Медвідь», «Коваль») включала територію сучасної Хмельницької, Вінницької, частину Черкаської та Кіровоградської областей. Планувалося також створити УПА-Схід, яка мала діяти на півночі Чернігівської та Сумської областей, але на практиці довелося обмежитися лише рейдами та кількома невеликими місцевими загонами. Кожен ГВО мав свій крайовий військовий штаб, якому підпорядковувалися військові округи (ВО) зі своїми штабами, котрі своєю чергою поділялися на тактичні відтинки в УПА-Захід і військові надрайони та райони в УПА-Північ. Від 1944 року збройна боротьба УПА охопила Надсяння та Холмщину.

Найвищим за посадою в УПА був Головний командир. У різні часи Повстанську армію очолювали: Дмитро Клячківський (1943), Роман Шухевич (1943–1950), Василь Кук (1950–1954).

Протягом весни 1943 року загони УПА контролювали частину районів генерального округу «Волинь – Поділля». Повстанці завдали втрат німецькій окупаційній владі, звільнили від окупаційної присутності цілі райони (зокрема на Волині та Поліссі), де творили так звані повстанські республіки, найвищою владою в яких оголошували УПА.

Із середини літа 1943-го антинацистська боротьба УПА охопила всю Галичину. 6–16 липня 1944 року на горі Лопата (Львівщина) кілька куренів УПА під керівництвом Василя Андрусяка – «Різуна» зійшлися в найбільшому бою повстанців із німецько-угорськими військами. Вороги втратили від 200 до 400 солдатів. Протягом 1942–1944 років УПА провела понад 2,5 тисячі антинімецьких акцій, під час яких було знищено близько 12,5 тисяч німців та їх союзників, понад 2 тисячі було поранено і майже 2,5 тисячі захоплено в полон.

Повстанці вели героїчну боротьбу проти сил нацистів, що переважали. 11–12 вересня у селі Новому Загорові на Волині проти 44 учасників чоти УПА воювали близько півтори тисячі німців, які використовували у бою танки та авіацію. Перемогу здобули повстанці, 18 з яких вирвалися живими з оточення.

Підрозділи УПА також воювали з червоними партизанами, які під контролем радянських спецслужб мали боротися не тільки з нацистами, а й з українськими націоналістами. Бої та сутички повстанців із ними тривали постійно на тлі боротьби проти німецьких окупантів. Повстансько-партизанське протистояння тривало до останніх днів нацистської окупації України. Відомо, що в засідку УПА потрапив генерал армії СРСР Ніколай Ватутін, який помер 15 квітня 1944 року в київському госпіталі від отриманих поранень у бою з повстанцями.

Після вигнання нацистських окупантів з України головним ворогом УПА стала комуністична влада. Та кинула всі сили проти повстанців, а воєнний стан у Західній Україні окупанти скасували аж у липні 1946 року. Найбільший бій підрозділів УПА з військами НКВД відбувся біля села Гурби на Волині 21–25 квітня 1944 року. 30 тисяч енкаведистів проти 4 тисяч воїнів УПА – таким був розподіл сил у найбільшій в історії УПА битві. Із застосуванням танків та артилерії радянські внутрішні війська намагалися оточити та знищити з’єднання повстанців. Упівці зуміли вирватися з оточення.

Підпільний парламент УПА

У липні 1944 року було створено Українську головну визвольну раду як верховний політичний орган керівництва визвольною боротьбою. Підпільний парламент України, що воювала, очолив колишній представник революційного парламенту Української Народної Республіки – Центральної Ради Кирило Осьмак. УГВР затвердила присягу воїна УПА, документи, що висвітлювали політичну платформу визвольного руху. Основою цієї платформи була національно-демократична програма, заклик до боротьби проти тоталітарного режиму, за відновлення національної незалежності та демократичного устрою. Також УГВР затвердила головне гасло УПА – «Свобода народам! Свобода людині!».

Тож до середини 1944-го сформувалася політична та військова сила для боротьби проти сталінського режиму.

Перехід УПА до збройного підпілля

У нових умовах тоталітарного режиму, в червні 1946 року командування УПА й керівництво Української головної визвольної ради прийняли рішення розпочати процес поступової демобілізації й до 1949 року відбувся перехід УПА до збройного підпілля. 3 вересня 1949 року вийшов наказ УГВР та ГВШ про розформування залишків активних підрозділів та бойових одиниць УПА і влиття її відділів та штабів у підпільні структури ОУН(б). Бойові акції стали проводити виключно боївки ОУН і Служби безпеки, спрямовуючи їх на послаблення впливу окупаційної адміністрації, боротьбу з агентурою і проти створення колгоспів. Для цього організовували диверсії, засідки, саботаж і вели пропагандистську роботу.

У вересні 1949 року Головний командир УПА Роман Шухевич оголосив демобілізацію останніх відділів армії, переведення воїнів у мережу збройного підпілля. Головним завданням підпілля був захист населення від репресій комуністичного режиму і пропаганда визвольних ідей.

5 березня 1950 року в селі Білогорща біля Львова загинув генерал-хорунжий УПА, голова генерального секретаріату УГВР та голова проводу ОУН(б) в Україні Роман Шухевич. Тож у 1950 році визвольний рух очолив досвідчений конспіратор Василь Кук.

Важко однозначно сказати, коли підпілля припинило діяльність. Очевидно, переломним став 1954 рік, після захоплення в полон Василя Кука. Відтоді боротьба набула характеру неорганізованого спротиву окремих боївок. У 1954–1959 роках повстанці вчинили понад 150 антирадянських акцій і замахів, майже 100 підпалів колгоспних будівель та особистих господарств радянських активістів. Останній бій підрозділу збройного підпілля відбувся біля хутора Лози тодішнього Підгаєцького району Тернопільської області 14 квітня 1960 року. Але й пізніше траплялись сутички окремих підпільників із силовиками комуністичного режиму. А окремі повстанці у підпіллі прожили аж до розпаду Радянського Союзу.

Загалом через лави УПА пройшло близько 100 тисяч вояків. Особовий склад Української повстанської армії становив майже 30 тисяч осіб. УПА боролась за самостійну соборну державу, в якій кожна нація жила б вільним життям.

Над матеріалами працювали співробітниці Українського інституту національної пам’яті Олена Охрімчук, Ганна Байкєніч, Лариса Бондарук. Консультантка Леся Онишко, учений секретар Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності, дослідниця Українського визвольного руху. Висловлюємо подяку за надані матеріали та співпрацю: Лесі Онишко – ученому секретареві Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності, дослідниці Українського визвольного руху (Київ); Юрію Мокрію – історику-краєзнавцеві, досліднику Українського визвольного руху на Підволочищині (Тернопільська область).

Поділитися:
15 жовтня, 19:22 | Блог: УІНП


Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном



Курс НБУ

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації