Після кількох годин публічної критики з боку законотворців у сесійній залі українського парламенту прем’єр-міністр Арсеній Яценюк підвівся з крісла помітно знервований. Спливали останні хвилини до виголошення вотуму недовіри, майже гарантованого йому та його уряду. Все ж він спробував сформулювати найвлучніший аргумент на свій захист:
«Ми отримали у спадок обкрадену країну з російською армією та російськими чоботами, які крокували українською територією. Ми не мали армії, не мали грошей, не мали державного управління. Але ми зберегли країну. І я прошу вас це поважати», — сказав прем’єр, стискаючи кулаки. Та, здавалось, промова нікого не пройняла. Це однозначно кінець уряду Яценюка, подумав багато хто, спостерігаючи за тим, що відбувалося, у прямому ефірі по всій країні.
Але Мустафа Найєм, добре відомий законотворець-реформатор, побачив видовище, яке, схоже, його сильно налякало: десятки депутатів з лав партій, пов’язаних з впливовими олігархами Рінатом Ахметовим, Ігорем Коломойським і Віктором Пінчуком, несподівано почали полишали залу засідань, — вони не планували голосувати проти уряду. Найєм швидко написав у Twitter, щоб застерегти країну про закулісну змову, яка, вочевидь, призведе до провалу вотуму недовіри. Та було надто пізно. Голосування почалося.
За кілька годин до голосування більшість українців була переконана в тому, що це — кінець прем’єрства Яценюка: рейтинги його популярності гнітючі, зростав міжнародний тиск з метою відправити його у відставку через провал боротьби з масштабною корупцією в країні. Останніми тижнями відомі реформатори почали полишати уряд один за одним, вони скаржились на неможливість запустити зміни в системі, де корупція починаєть з верхівки.
Нарешті, 16 лютого президент Петро Порошенко сам закликав Яценюка подати у відставку, офіційно завершивши їхній дворічний пост-революційний альянс. Яценюк та його уряд зібрались у сесійній залі на щорічний звіт про свою роботу. Після кількох годин напружених дебатів, законотворці, які зібрались у залі, завернули звіт як «незадовільний». Слідом за цим успішне голосування за вотум недовіри через 10 хвилин здавалося логічним завершенням.
Однак, через маневр, якй нагадував «Гру престолів», кампанія проти Яценюка провалилась за кілька хвилин, залишивли Найєма — та й усіх інших — з відвислими щелепами. Спершу був вихід з залу. Потім — майже три десятки законодавців з партії президента Порошенка не підтримали вотум недовіри. Врешті-решт відставка зібрала всього 194 голоси з 226 необхідних. Яценюк і його уряд вижили. Після голосування багато депутатів замовкли, ніби не могли повірити, що голосування провалилося. Меншість вибухнула аплодисментами. Паразитуюча олігархічна еліта України могла святкувати свою чергову і величну перемогу над силами реформаторів з часів революції «Євромайдан» 2013 року.
Іноземні оглядачі, політики і дипломати почали скаржитись мені одразу ж після голосування: «Ну, ось, знову ця хаотична українська політика!» Що ж, давайте з’ясуємо це раз і назавжди: українська політика яка завгодно, але не хаотична. Тут немає партійних кордонів, немаж реальних законотворчих дебатів, немає ідеологічних битв: тільки холодний розрахунокпривілейованих кіл і короткотермінові альянси між різними олігархічними групами. Тієї ж миті, коли ви приймене це за правду і перестанете бачити українську політику через призму розвинутого світу, ви побачите те, що бачу я: звичайна відсіч олігархів реформам, які підтримує міжнародна спільнота і які спрямовані проти корупції, що спровокувала Революцію Майдану 2013 року.
Для надто багатьох із нинішньої еліти новий прем’єр міг означати повну зміну уряду і, можливо, відновлення давно відкладених реформ, які можуть стати загрозою їхнім фінансовим інтересам. Або ж це могло означати більше змагання за ресурси — через значну узурпацію головних урядових посад бізнес інтересами, пов’язаними з партією Петра Порошенка. Будь-який із цих сценаріїв, або й обидва зразу були б ударом по привілейованих колах. Збереження статусу-кво, в якому сфери впливу уже поділені, був оптимальним еквілібріумом для головним українських клептократів. Як завжди, інтереси українського суспільства практично нікого не цікавили.
Абсолютно наївно шукати в Україні протистояння між шахраями і реформаторами по партійній лінії. Останні журналістські розслідування і скандали виявили те, що вже давно відомо більшості людей: кластери корупції існують майже у кожній партії. Та що там, багато хто з них успішно співпрацює між собою, навіть, якщо перебуває по різні боки політичних барикад. Наприклад, альянс, який захищає інтереси корупціонерів в енергетичному секторі, відомо, існує між політичними та бізнеселітасми, пов’язаними з колишнім президентом Януковичем, чинним президентом Порошенком і прем’єр-міністром Яценюком. Те ж стоється і реформаторів: ти можеш знайти відважних борців за зміни не лише у глибоко корумпованих партіях, але й всередині корумпованого уряду: від борця з корупцією Сергія Лещенка з партії президента Порошенка до реформаторського міністра фінансів Наталі Яресько. На жаль, ці реформатори за чисельністю програють клептократам.
Захід теж винен у тому, що реформатори програють боротьбу за зміни в Україні. Як прямі інвестори в майбутнє країни з мільярдними інвестиціями через антикризові кредити і приму допомогу, іноземні партнери країни були незвично сором’язливими у протисканні певних реформ. Чимало з них закривали очі на те, як сильно привілейовані бізнес кола впливають на постреволюційну політичну еліту. Західні політики і дипломати з ентузіазмом підтримували прем’єр-міністра Яценюка, ігноруючи його майже двадцятилітнє минуле в брудній українській політиці, а також повідомлення про його близьке оточення, що потопає у корупційних схемах.
Жодного питання не було поставлено, коли президент Порошенко укомплектував свою адміністацію колишніми бізнес партнерами і друзями з сумнівним минулим, у той же час відмовляючись продавати свої бізнес активи, як обіцяв. Ключові ініціативи головних реформаторів у міністерствах фінансів, економіки та інфраструктури так і не знайшли достатньої і виразної підтримки за кордоном.
Зараз же з посиленням політичної кризи — і в той час, як, можливо, помітивши слабкість, підтримувані Росією сепаратисти тестують ліміти українського захисту — українські західні партнери можуть зіткнутися зі значно вищою вартістю усунення цього безладу. Ігнорування складних криз особливо не працює для розвинутого світу останніми роками, і Україна може стати черговою ілюстрацією цього.
Правда, що в останні місяці ми побачила зростання тиску від міжнародних партнерів країни, які вимагали справжніх реформ. Та це мало статися два роки тому, а не два місяці.
Все ще є способи, з допомогою яких Захід зможе попередити повномасштабний коллапс України. По-перше, він маж боротися що є духу за реформаторів, які все ще залишаються: доки у таких впливових людей, як міністр фінансів Наталя Яресько, або борців з корупцією, як Мустафа Найєм і Сергій Лещенко, руки не зв’язані, є шанс, що країна буде розвиватися.
По-друге, Захід не повинен вестися на дешеву театральність «політичної чистки», яку зараз пропагує правляча еліта країни. В очевидному альянсі з різними політичними групами парламенту, які тісно пов’язані з олігархами, «Солідарність» президента Порошенка нагнітала роздратування, тримаючи при владі корумпованих чиновників, акумулювала негатив, особливо, навколо двох людей — прем’єр-міністра Яценюка і генпрокурора Шокіна. Тепер, публічно розкритикувавши Яценюка і звільнивши генерального прокурора Віктора Шокіна, еліти сподіваються послабити напругу і переконати суспільство, а також міжнародну спільноту, у тому, що провадиться очищення лав.
Та по двох роках порожніх обіцянок, ані українці, ані їхні іноземні партнери не повинні цим задовольнитися. В Україні, не важливо хто на чолі уряду або Генпрокуратури. З Яценюком і Шокіним, або ж без них, альянс олігархів і корумпованих чиновників не похитнеться — якщо, звісно, ми не перестанемо надавати вагу персоналіям і не почнемо вимагати реальних структурних реформ.
Відставка цих чиновників не має значення, якщо її наслідком не стануть кримінальні переслідування, а потім — системні реформи. До прикладу, хто-небудь розслідував корупційні схеми, в яких звинувачують близького соратника прем’єра Миколу Мартиненка після того, як Мартиненко склав депутатський мандат після іноземного антикорупційного розслідування? Ні. Яка доля бізнес партнера президента Порошенка і депутата Ігоря Кононенка після того, як його імовірні корупційні схеми спровокували хвилю звільнень серед реформаторів уряду. Ані слова.
А що ж із Шокіним, репутація якого зруйнувалася після провалу запуску бодай однієї успішної антикорупційної гучної справи, ані проти чиновників часів Януковича, ані проти чинних високопосадовців-шахраїв? З моменту його відставки 16 лютого, його обов’язки виконує лояльний заступник — Юрій Севрук.
Якщо ця безглузда шарада не зупиниться, то система просто буде самовідтворюватися, не міняючись, і надії ще однієї української революції будуть зраджені.
Автор: Максим Еріставі, «Громадське.TV»
Автор: 
