Отже, із самого початку Олена справді не збиралася ні до якої Америки. Пройти перший тур відбору по програмі «Flex» їй запропонувала вчитель Новосанжарського НВК Валентина Мороз. Дівчина погодилась. І пройшла у другий тур. У ньому вона була вже абсолютно переконана, що завалиться. Головним чином через невпевненість у високій якості своєї англійської. Але, зрештою, дівчина пройшла і другий, і третій тур. І… майже забула про програму за шкільними клопотами. Аж поки на уроці біології їй не зателефонували із Києва і не повідомили, що вона ввійшла до числа альтернативних кандидатів на поїздку. Через тиждень дівчині знову зателефонували і тепер вже повідомили остаточно: «Ви їдете до Америки».
До далекої країни справжньої демократії Олена вирушила на початку серпня минулого року. Вдома залишила рідних та друзів, за якими, ще не відлетівши, вже почала сумувати.
— А друзі раділи чи не більше, ніж я! — згадує дівчина. — Говорили — побачиш світ, а потім нам розповіси. Я ж сама була не надто впевнена у своїх силах, передусім через недостатнє володіння англійською. Я взагалі вважала, що «Flex» міг і помилитися у виборі, а мені ж там треба було прожити цілий рік.
Після того, як літак залишив за собою злітну смугу, дівчина розпочала свій тривалий переліт: Бориспіль — Франкфурт-на-Майні — Вашингтон — Детройт — Каламазу. У аеропорту останнього міста на дівчину вже чекали її американські батьки — мама Робін та тато Дейв.
— Під час підготовки мені не раз говорили, що американці не дуже люблять обійматися, — посміхається Олена. — Але коли Робін від радості з усіх сил стиснула мене в аеропорту, я зрозуміла, що мене проінформували не зовсім правильно. Так моїм першим враженням стали міцні американські обійми.
Окрім цього вражень взагалі було небагато — давалася взнаки втома після перельоту.
— Думок взагалі ніяких не було, — згадує моя співрозмовниця. — А сил вистачало тільки на те, щоб зробити кілька фотографій. Щоправда, коли прилетіла до Вашингтона, то одразу ж подумала: «А дороги тут у 100 разів кращі, ніж у нас!».
Одразу після зустрічі американські батьки Олени подарували їй сувеніри — фігурку ведмедика до п’яти якого приліплені мічиганські 25 центів та книгу, власне, про Мічиган. У одному з невеликих містечок цього штату — Мартіні — дівчина мала провести рік свого життя.
— Містечко це лише символічно називається «таун», — коментує Олена. — Насправді ж там усього 3 тисячі жителів. І за нашими мірками це звичайне село.
Після того, як дівчина трохи відпочила від важкої подорожі, вона змогла адекватно реагувати на американські реалії і, відповідно, складати про них свої враження. Найяскравішим із яких все-таки було захоплення надзвичайно рівними американськими дорогами. Приємно дивувала охайність вулиць та велика кількість зелені. Також українській дівчині здавалося дивним, що у 95 відсотків американців немає парканів, які б огороджували подвір’я.
Здивувала дівчину і американська школа. За її власним висловлюванням, «це був просто культурний шок!». У навчальному закладі була відсутня як така шкільна форма, тому на навчання кожен ходив у тому, у чому почувався зручно. Учителі дуже часто під час уроку полюбляли сідати на парту і так розповідати предмет. Деякі учні на уроці могли закинути на парту ноги, і педагогові доводилося докласти чимало зусиль, щоб школяр прийняв більш нормальну позу. Загалом американська програма вразила Олену історією, яку вивчають лише один рік і біологією, яка видалася дівчині надзвичайно деталізованою та складною. Перший місяць українська учениця боролася із мовним бар’єром та проблемами адаптації. Але потім призвичаїлася і навчання пішло у неї без великих проблем. Отримуючи нові знання та нових знайомих, Олена не втомлювалася дивуватися оригінальним запитанням, які стосувалися України. Ось лише деякі з них: «А в Україні є електрика?», «А у вас використовують мобільні телефони?», «А в якій частині Південної Америки знаходиться твоя країна?». Дехто про Україну та українців знав дещо більше: «А я бачив ролик, як у вашій Верховній Раді яйцями кидалися!». Це до розмов про престиж України за кордоном
Оскільки Олена завжди була дівчиною патріотичною, то вона по мірі сил і можливостей намагалася пояснити американцям, що таке Україна. Вперто переконувала свою американську сестру Деніел, що Україна і Росія — це не одне і те ж саме. А своєму вчителю історії навіть носила до школи український паспорт, щоб продемонструвати графу національності — «українка». Дівчина кілька разів приходила до школи у вишиванці, співала під гітару національний гімн і розповідала однокласникам про свою батьківщину. Розповіді вони слухали неуважно, а от співи під гітару їм подобалися. До речі, на американському уроці трудового навчання Олена зробила собі футболку із досить креативним та патріотичним написом: «Не будь лохом — говори українською!». Її вона із гордістю носила в Америці, а потім привезла і до України.
Окрім навчання у школі, Олена займалася тренуваннями у групі підтримки шкільної футбольної команди. Ще бігала, метала ядро та диск. Крім цього, ще грала у музичному ансамблі на ксилофоні. Після занять і тренувань дівчина вдома налагоджувала стосунки із Деніел. За деякий час дівчата стали одна одній мало не справжніми сестрами. Разом їздили дивитися фільми, слухали музику або влаштовували жартівливі бійки.
— Деніел вже виповнилося дев’ятнадцять років і вона могла мати свою машину, — розповідає Олена. — Ми разом із нею ходили до сусідки і вона придбала в неї авто 94‑го року всього за 500 доларів. Одного разу ми їхали з нею на цій машині і збили оленя. Було страшно!
До речі, у штаті Мічиган справді дуже багато оленів. Чим він, зокрема, і знаменитий. Ще цей штат відомий своїми великим прісними озерами, одне з яких так і зветься — Мічиган. Але Олена не обмежувалася оглядом мічиганської природи і протягом свого американського року побувала у багатьох визначних місцях. Наприклад, на Бродвейському шоу в Чикаго. Піднялася на 107‑й поверх велетенської вежі. І, що найголовніше, побачила на власні очі Ніагарський водоспад у штаті Нью-Йорк. Без особливого страху українська дівчина каталася і на славнозвісних американських гірках. Які, до речі, в Америці чомусь називають… російськими.
— Коли це диво за 5 секунд розганяється до швидкості 120 кілометрів на годину, летить під кутом у 92 градуси, ще й крутить тебе по спіралі — то згадуєш і маму, і тата, і Україну! — ділиться враженнями Олена.
Відведений дівчині рік збіг порівняно швидко. І в останні два тижні перебування у Штатах вона найбільше сумувала за домом. Тому була надзвичайно рада, коли здійснила зворотній переліт і її літак приземлився на рідній українській землі. Так само дівчина раділа Новим Санжарам із їх не надто рівними, але такими знайомими дорогами. Із далекої Америки дівчина, окрім пам’ятних сувенірів, привезла додому речі більш практичні — ноут-бук та фотоапарат. Їх дівчина купила, зекономивши гроші, які їй платив щомісяця «Flex». Окрім речей матеріальних, вона привезла із Сполучених Штатів і деякі моральні висновки.
— Я їхала до Америки патріоткою, а повернулася націоналісткою! — говорить Олена. — Тому що побачила, як у них в кожному дворі висить прапор країни, як вони нею гордяться. І тепер повернулась і думаю — чому у нас не так?!
Після повернення із американського навчання дівчина іще має скласти іспити за 10‑й клас у своїй український школі. Попереду в Олени ще рік навчання у школі. Після її закінчення дівчина збирається вступити на історичний факультет Києво‑Могилянської академії. В Америку Олена більше не збирається. Хоча, все можливо...
