«Бери Гришу і тікайте. Схоже нас ведуть убивати»
«Всім жидам міста Києва та його околиць 29 вересня о 8 годині ранку з'явитися на ріг вулиці Мельника і жидівського кладовища. З собою взяти теплий одяг та всі цінності. Той, хто буде помічений в іншому місці, буде розстріляний…» — згадує німецький наказ в окупованому Києві в 1941 році єврей Михайло Смоленський. Його вагітну матір і сестру німці розстріляли в урочищі Бабин Яр. Йому з трирічним братом Григорієм вдалося врятуватися.
Батько Смоленських пішов на фронт у 1941 році. А мати з двома синами та донькою лишилася в окупованому Києві.
«Сусіди раптом змінилися, стали озлобленими. Заходили в будь-яку єврейську сім'ю, брали, що хотіли, били за кожне слово. Не чули від них нічого, крім «Жиди, ми всіх вас скоро знищимо», — пише у своїх спогадах Михайло Смоленський. Тоді хлопцеві було 12 років. Німецький наказ зібратися усім євреям він почув, коли йшов із базару в Києві. Того дня мати послала його обміняти деякі речі на картоплю та хліб. Дорослі боялися виходити на вулицю, бо їх ображали, били й ґвалтували. В місті постійно чулися вибухи, стояли хмари диму. Нічим було дихати.
«Ходили чутки, що кудись вивозитимуть, бо бачили багато товарних вагонів. Кожен утішав себе, як міг, — йдеться далі в записках чоловіка. — Натовп розростався, з'явились поліцейські й почалася давка. Мама сказала мені: «Бери Гришу і тікайте. Схоже нас ведуть убивати». І виштовхала нас із натовпу».
Хлопців упіймали, побили і знову кинули до натовпу. Матір і сестру вони більше не бачили. Коли всіх стали заводити за огорожу із колючої проволоки, люди почали кричати: «Євреї, нас убивають! Біжіть, рятуйтесь!» Хлопці разом із іншими людьми кинулися тікати. За спинами чули постріли й крики. Вони повернулися в розграбовану квартиру. Але сусід порадив їм тікати з міста. Дорогою йти було небезпечно. Більше місяця хлопці мандрували глухими селами й лісами. Ночували, в основному, в копицях сіна. Їли крадену з городів картоплю. Якось зустріли солдатів. Вони смажили вбитого коня і їх пригостили.
Згодом діти дійшли до Канева. Човном перебралися на лівий берег Дніпра.
«Йшли вдень і вночі під дощем і снігом. Напівголі, в розідраному одязі. У брата протерлися підошви на сандаликах. І йому було боляче ходити, бо суха скошена пшениця колола в ніжки», — згадує Смоленський.
В Бабиному яру загинули 50 тисяч єврейських дітей
В урочищі Бабин Яр на околиці Києва в 1941 році сталася найбільша трагедія за всю історію єврейства. Німці зігнали тисячі євреїв до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували. Нагаями примушували єврейський народ роздягатися догола. До смерті ґвалтували молодих жінок. Над яром строчив кулемет і змітав людей у яму. Німці кидали гранати, й земля присипала тисячі недостріляних і ще живих.
Так українські й німецькі кати знищили майже 300 тисяч євреїв, з них 50 тисяч дітей. Могилу-яр німці засипали за допомогою динаміту. Після того земля на братській могилі ворушилася від останніх порухів жертв ще тиждень. А місяць струмком до Дніпра текла кров із могили.
«Німець наказав обом зняти штанці — уважно оглянув, гаркнув «гут» і пішов»
Хлопці дійшли до хутора Круча поблизу села Білоцерківка Великобагачанського району на Полтавщині. Там Григорій прожив 11 років.
Було вже темно, йшов дощ зі снігом. Постукали у вікно однієї хати. Господарі побоялися лишати дітей у себе. Бо був наказ про розстріл за надання допомоги партизанам і євреям. Тоді до хати ввійшла сусідка Оксана Семергей. Гриша кинувся до неї з плачем: «Мамо, мамочко, я скоро помру. Я вже не можу ходити. Подивись на мої ніжки. Правда, ти нас більше не кинеш!»
Жінка забрала їх до себе ночувати. Помила, переодягла, змазала виразки і рани.
«На хлопчиках були зношені піджаки. Малий Гришко був худесенький, маленький, понатирав ніжки взуттям до крові. Рани гноїлись, ступні набрякли. Без сліз на них не можна було дивитися, — пише у спогадах Оксана Семергей. — Малий називав мене мамою. Не втрималась, вирішила лишити його в себе. Михайла не могла, бо він був уже «обрізаний» за єврейським звичаєм. А це — одразу розстріл».
Жінка дала Михайлові одяг і продукти, і він пішов далі. Своїх дітей в Оксани Семергей не було. Її чоловік Микита був на фронті. У 1942 році, коли наші війська відступили, повернувся додому. Григорія прийняв за рідного сина.
Односельці постійно дорікали Оксані за те, що взяла в дім єврея. І донесли в місцеву комендатуру.
— Ми з батьками жили з Санькою (Оксаною) через дорогу. Як тільки поліцаї приходили до сестри шукати хлопця, батько його в себе переховував — під ліжком, у хліву з коровою, в комірчині, де зерно зсипали, — розказує 80-річна сестра Оксани Варвара. Поліцаї забрали Микиту Семергея. Сказали, що відпустять, як на ранок жінка принесе 50 підписів, що в неї живе не єврей.
«Думаю, Господи, хто ж у такий час підставить свою голову за чужу дитину! Всю ніч ходила від хати до хати, обливаючись сльозами, — продовжує в споминах Оксана Семергей. — І ніхто не відмовив. Хоча могли навіть до хати не впустити, бо ж було багато неграмотних. Навіть малолітні малювали карлючки. Сестра Ганна дала своєму меншому олівець і його рукою вивела «Мороз» (прізвище). А в мене мороз по спині. Не дай, Боже, чого…»
Вранці Микиту відпустили. Але після того поліцаї приходили ще кілька разів.
«І на горищі ховала, і в погребі, і навіть у гарячій печі. Тоді саме розтопила хліб пекти. А тут поліцаї на поріг, то я туди Гришу. Не знаю, як він бідний витримав, — веде далі Семергей. — А якось прийшли самі німці. Через перекладача один з них запитав, щоб Гриша сказав «кукурудза». Гриша прокартавив. Німець єхидно посміхнувся. «Так він же ще маленький, — пояснюю. — Он і сусідський «р» не вимовляє. Той також сказав «кукугуза». Тоді німець наказав обом зняти штанці. Уважно оглянув. Гаркнув «гут» і пішов».
Через рік після війни до Семергеїв приїхав Михайло з батьком. Григорій тоді вже ходив до школи, Оксану й Микиту називав татом і мамою. До рідного батька вже не схотів повертатися. А коли закінчив 7 класів, поїхав до Києва до брата. Там вивчився на будівельника. Жив і працював в місті Умань Черкаської області. Одружився, виховував сина й доньку. Щоліта з сім'єю приїжджав до Семергеїв.
«Яка немилосердна доля — у війну вберегла, а в мирний час згубила…»
У 1985 році Григорій Смоленський упав з багатоповерхівки, працюючи на будівництві. Через місяць він помер від отриманих травм. Названі батько й мати їздили до Умані його ховати.
«Яка немилосердна доля — у війну вберегла, а в мирний час згубила. Хоч і прізвище наш Гриша мав рідного батька, і звали його Григорієм Лідмовичем, і національність — єврей. А він був і назавжди залишиться для мене синочком. І сльози виплакала, а серце не дає забути мені двох рідних людей — чоловіка і сина», — завершує свої спогади Оксана Семергей. Її чоловік помер у 1990 році.
Михайло Смоленський мешкав у США. Постійно листувався з Оксаною Семергей, надсилав їй гроші. Жінка померла в 2001 році.
— Тоді Михайло передав мамі 100 доларів. Сказав, щоб 50 віддала в церкву на службу, а на решту, щоб накрили поминальний стіл. Сам не приїхав, йому вже було за вісімдесят, — говорить внучка Варвари Семергей Наталка Шарай. — Після того втратили з ним зв'язок. Мабуть, його вже не стало.
Михайло Смоленський порушив клопотання перед урядом Ізраїлю про вшанування подвигу Оксани Семергей і присвоєння їй звання Праведника миру. Пам'ять про Оксану Семергей увіковічена в Білоцерківському шкільному та районному музеях. Збирали свідчення очевидців і досліджували цю історію учні з пошукового загону місцевої школи під керівництвом вчителя історії Михайла Сизоненка.
Ім'я Оксани Семергей викарбувано в Алеї праведників миру в Єрусалимі
Звання праведників миру отримують люди, які, ризикуючи життям, рятували євреїв під час Другої світової війни. У меморіальному Інституті жертв і героїзму європейського єврейства часів Другої світової війни «Яд Вашем» у Єрусалимі є Алея праведників миру, висаджена на їхню честь. В Україні звання Праведників миру отримали 1984 громадяни.
У 2000 році Оксана Семергей отримала медаль Праведника миру і Почесну грамоту зі словами: «Хто врятував хоч одну душу — врятував весь світ». Імена Оксани та її чоловіка висічені на Стіні пошани в Алеї праведників Яд Вашема.
