- Наше з однокласниками. Вирішили відкрити для рідного міста. А чому питаєте?
- Пам’ятаю як років з 10 тому ти в Полтаві починав. Потім до Києва поїхав. А тепер рідна земля покликала – і знов тут. Як і я.
Він повернувся зі столиці після 2007 року - останніх позачергових виборів до парламенту, на яких не балотувався. До цього поєднував роботу народного депутата у Києві і фактичне управління Полтавою, бо за 4 роки такого сумісництва зайняти крісло мера ніхто так і не зміг. Загалом він керував містом 16 років поспіль – найдовше з усіх мерів українських міст.
Кукоба прокладав водогони, дороги, тролейбусні марштрути, зводив житлові будинки, школи, лікарні, церкви. За це держава нагородила його званням «Заслужений будівельник України», а опоненти – призвиськом «великий зодчий» і звинуваченнями у лобіюванні певних будівельних компаній, багатотисячних відкатах, мільйонних статках і навіть віллі на березі середземного моря поряд з Алою Пугачовою.
Пересічні городяни увесь цей час називали його «батьком» міста, а сьогодні - «дідом». Анатолій Кукоба значно постарішав, а до прес-конференції ще й підхопив простуду. Але до інформаційного агентства таки прийшов, бо мав конкретну мету, хоча озвучив її «між рядків».
- Щиро радий вас вітати. Я вперше в цьому приміщенні. Мені дуже приємно, що така зустріч відбувається. Особливо зараз - в цей складний і не дуже цікавий час, який переживає наше суспільство і наше рідне місто. Суспільство чекає і від виборчих перегонів, і від політиків надію на покращення нашого життя.
Якщо взяти час з минулих президентських виборів, це був кінець листопада 2004 року - інтерес до політики у людей значно зменшився. Думаю, це - не тільки тому, що дуже часто у нас були вибори: і в 2004 році, і в 2006 –му, і в 2007-му. Розчарування в першу чергу не від цих кількостей, а від того, що після кожних виборів люди надіялися на переміни - на покращення свого життя і життя своїх близьких, рідних, але все йде навпаки. Це видно по таким макроекономічним показникам, що кожен чоловік за останні два роки став жити на третину гірше. Наприклад, долар був по 4,60-4,80 гривень, а зараз - понад 8 гривень. А основна маса товарів і послуг завозиться з-за кордону. Тому, мабуть, оптимізму і віри в тих політиків, котрі зараз при владі, у населення немає.
Україна ділить 2-3 місце в світі по збору урожаю зернових, а у нас хліб кожен місяць чи кожні півроку дорожчає. Той же бензин і інше. Тому так складно зараз щось і прогнозувати, не знаючи, що завтра буде зроблено в Києві по підриву. Макро-показники формуються знизу. Дорожчає газ - дорожчає все, дорожчає паливо - дорожчає все.
І зараз в опалювальний сезон - непомірні ціни на це блакитне паливо, хоча нам обіцяли дешевий газ. Я добре знаю, що Україна добуває газ, а в першу чергу Полтавщина – вона у флагманах. Полтава добуває до 40% вітчизняного газу і конденсату. Собівартість нашого газу, десь 2-3 роки назад, останнім часом і цифр таких не публікують, була 100-120 гривень за тисячу кубів і цей газ в попередні роки направлявся на забезпечення населення – це більше 20 мільйонів кубів. Тепер про ту ціну вже й забули.
Та ж електроенергія для підприємств, той стан доріг і інше. Це складно, але немає такої ситуації, з якої неможливо знайти той чи інший вихід. Але ми хочемо, щоб це був вихід до кращого, а для цього треба всім працювати - від керівництва села, селища, міста, області до відповідних міністрів і вирішувати це діло. Зараз же ніхто не контролює ціни. Де той Антимонопольний комітет?! Нафта дешевіє, а у нас ціни на нафтопродукти ростуть, як і на продукти першої необхідності. Я б, навпаки, ввів би 50-60 основних предметів споживання населенням і б зафіксував ціни. Або, що твориться зараз на ринку лікарських препаратів, обладнання?! Створили штучно паніку з грипом, якого немає. Я гарантую, тієї епідемії немає. Звичайний осінній грип. Ліки в 3-5 раз подорожчали, це ж видно - і в кожному місті. Можна навести тут порядок, не чекати з Києва.
- Анатолію Тихоновичу, ви впродовж тривалого часу осторонь слідкували за ситуацією. Можете дати оцінку тому, що відбувається в господарстві міста Полтави?
- Ту оцінку дають люди в розмовах в тролейбусі, в маршрутці, на базарі, вдома, на заводі. Вони дають оцінку стану міста. Але, щоб досягти таких справ в благоустрої міста, а ми, до речі, чотири роки були переможцями в Україні серед міст нашого рівня як кращі по благоустрою, то ми вкладали кошти місцеві, ми шукали ці кошти у відповідних міністерствах і відомствах.
Наприклад, взяти ті шляхопроводи, які будувались взамін, або взяти дороги, які будувались. Це ж з «Автодора» кошти були, бо ми їздили і шукали шляхи, підходи і знаходили взаєморозуміння. Звісно, за один день, за один рік цього не зробиш. Але у нас була відповідна програма «Шляхи», була програма «Відродження Полтави як духовного і культурного центру України». Вона аналізувалася і підбивалися підсумки. От візьміть нову оселю, яку ви получили і нічого не робить з нею, що з нею буде за декілька років? Взяти дороги – під кожною дорогою такою, значною, лежать труби, лівнеприймальники стоять, їх треба кожну весну і осінь просто по-людськи прочистити, щоб зимою не була зверху вода, бо там вона замерзає і з’являється корка. А за зиму у нас таких 40-50 циклів. Ви ж бачите які зими?! Замерзло, розмерзлося, то відповідно і такий стан доріг.
Друге, треба постійно контролювали якість ремонту, заставляли переробляти, не платити кошти. Трете, у нас в області є «Кременчуцький нафтопереробний завод», який поставляє бітум, інші матеріали, але якість цього бітуму дуже і дуже негативна. Це з татарської нафти він робиться, вона високосірчана. То ми для ремонту дуже важливих доріг закупляли бітум з Прибалтики. По ціні – те ж саме, але якість набагато більша.
Щодо забудови міста, вдалося і моєму поколінню, і попередньому зберегти стару частину міста. Ви бачили, довго років стояли тут одноповерхові, двоповерхові оселі. Якби ми пішли тоді на забудову центра міста, тоді б у нас стояли коробки швидкого будівництва чи домобудівного комбінату чи крупнопанельних домобудівництв. У нас є такі на Браїлках, Алмазному, але у центр ми цього нічого не пустили. І в 2000 році місто стало переможцем – це єдине місто в державі, яке получило державну премію в галузі архітектури «За збереження історичної забудови міста».
Нами було написано великий документ, затверджений сесією, було прийнято новий генеральний план. До речі, ми два рази переглядали генеральний план, в якому приймали участь фахівці і з Києва, із-за кордону. І по цьому плану забудовувалося місто. Для того, щоб не було таких незручностей, це м’яко кажучи, які появляються останнім часом в місті, що порушують зональні забудови, ми прийняли також разом з нашими партнерами з Германії зонінг–план. Це серйозніший документ, який розписаний, на якій саме вулиці і що саме можна побудувати, але, чомусь він порушується.
Центральну частину ми зберегли, і бачите, що по тій же Жовтневій, Паризькій комуні, Фрунзе, Леніна, де ще ведеться будівництво, немає двох однакових будинків. Там ми планували індивідуальну забудову, щоб кожен будинок творінням архітекторів, інженерів - свого роду окрасою міста. Цього ми й добивалися. І це дійсно, як інженеру, як будівельнику дуже приємно, що це збереглося, що це не зіпсувало, а навпаки прикрасило наш центр міста. Такі будинки ми почали будувати і в жилих, спальних мікрорайонах. І багато іншого.
Як чудово свого часу були приведені парки в місті, скільки було заяв, куди ви їх корчуєте старі дерева, їм по 100 і більше років. А вони вже не могли жити і скільки людей травмували! А зараз чудово зайти в парк, і в кожному парку побудований оригінальний, не схожий на інших фонтан. Це невеликі гроші, але це здоров’я людей – ті фонтани, ті туалети нові підземні опалювальні, що побудували і багато іншого.
Та головне в іншому – у відношенні людей до свого міста. Раніше було, то з Москви, то з Києва, то з обкому партії надходили якісь наряди, доручення. Ото їх набереться кучу, викинеш їх і ніхто й не згадає, що таке було. Коли ж розпався Радянський Союз, приходиш в кабінет, жодного паперу на столі немає, ніхто не пише, тобто дали право самим вирішувати.
Ідеології вже не було, а треба якось міську громаду єднати, бо той - в ліс, той - хтозна куди бігав. Тому ми, будемо так казати, придумали 1100-річчя. Його можна було відзначити і скромніше, але ми забезпечили на загальнодержавному рівні всі відповідні укази Президента і постанови уряду. І яке було у людей піднесення, особливо в наших школах, садочках… Кожен хотів привести свій фасад до ладу, свою територію озеленити. Ми готовилися чотири роки, а може й п’ять. Взяти от магазини. Спочатку майже примусово казали хазяївам – приведи свій фасад в порядок, тротуар біля себе приведи в порядок! А далі вже ніхто нічого не казав, бо вже само спрацьовувало. Діти кажуть, «папа, а от у тьоті Валі магазин біля тебе, там все в мармурі, граніті, побрекушки там срібні чи золоті, тротуарчик». Вже тому батьку чи матері соромно перед дітьми і своє приводять до ладу. Дійшло до того, що вже й забагато, не тільки біля входу, але й всі стіни у мармурі.
Тобто люди можуть і хочуть, коли це від душі. Взяти хоча б той Фонд підтримки талановитих дітей, який ми створили. Коли держава забула за своїх дітей, ми його створили. І вже є переможці в наших заходах фонду - діти тих, хто були першими учасниками фонду. Вже є покоління ціле. І це приємно. А гімн міста на слова Вернигори і музику Олексія Чухрая, а прапор міста. А магдебурзьке право – ми одні з перших через референдум прийняли положення про територіальну громаду. І це людей об’єднувало, вони переживали, хотіли, щоб у місті було краще. І тоді, дійсно, були відповідні результати.
