Вхід | Реєстрація

Рибка у каламутній воді

Точка зору Валерій КАПЛЕНКО Голова постійної комісії обласної ради з питань аграрної політики та земельних відносин Майже двадцять років невпинно йде процес реформування агропромислового комплексу, а й досі немає потрібних підзаконних актів, які б регулювали процес використання, продажу чи довгострокової оренди нашої багатостраждальної і терплячої землі-годувальниці. Гарячі й хваткі голови сьогодні хочуть негайно задіяти механізм перепродажу земель і виловити у каламутній воді останню вцілілу рибу, яка ще плаває. На сьогодні склалася парадоксальна ситуація. Земельна реформа ніби йде і не йде. Немає законодавчої бази для її ефективного використання. Ось красномовний приклад. Кажуть, що землею на території сільської ради розпоряджається сільський голова, а за територією села – голова райдержадміністрації. Тільки біда в тому, що точно визначених кордонів між цими володіннями досі немає на 68 відсотках усіх українських земель. Тож часто чуєш, як сільський голова стверджує: “Це моя земля”, а голова райдержадміністрації заперечує: “Ні, моя!” Це – перший парадокс. Другий. Немає розподілу меж і територій між комунальною і державною власністю. Така законодавча прогалина дала можливості “новим українцям” навіть у передмісті Києва на берегах Дніпра у заповідній зоні безкоштовно загарбати по 20–30 гектарів, кожен із яких за ринковою вартістю коштує не менше двох мільйонів доларів. Ніхто й досі не зробив ревізії використання земель заповідників, природоохоронних зон. Складається таке враження, що ми жили в атмосфері повної безвідповідальності щодо землекористування. Роздавали і розорювали гектари навіть на місцях скіфських курганів чи на унікальних пам’ятках архітектури та історії. Ніхто не ставить віз попереду коня. Проте законодавчі недовершеності й недоречності вже дозволили спритникам значну кількість земель привласнити незаконно. Депутати переймаються приведенням цього процесу до цивілізованого порядку, а розв’язати всі спірні проблеми не можуть. Ближче до порозуміння депутати й урядовці щодо визначення долі земель несільськогосподарського призначення. Вирішили, що на конкурентній основі їх можна продавати чи передавати в довгострокову оренду. І це нормальний, цивілізований порядок. А коли йдеться про найголовніше багатство українського народу – мільйони гектарів сільськогосподарських угідь? Я дійшов думки, що ми повинні докласти всіх сил для підтримки поміркованих вітчизняних політиків, а до закінчення мораторію на продаж землі – розробити і прийняти відповідні закони, які, в першу чергу, захистять інтереси селянства, виробників аграрної продукції. СПЕРШУ – ЗАКОНИ, ПОТІМ – НАДІЛИ Зрозумілі простому люду, прозорі й чесні закони дали б можливість усім бажаючим вирішувати питання щодо купівлі-продажу землі за її справжньою, правдивою вартістю. Не треба всьому великому народу двічі наступати на одні й ті ж граблі. Щоб не повторилася історія з приватизацією підприємств. Ділки скупили за безцінь мільйони розданих ваучерів. Одиниці співгромадян стали власниками заводів, фабрик, шахт і металургійних комбінатів, а мільйони їх співвітчизників залишилися з голодними дулями в кишенях. Якщо діятимуть нинішні недолугі закони, то абсолютна більшість населення знову залишиться ні з чим. Я стою на тій позиції, що першим покупцем угідь у час їх продажу повинна стати сама держава. Спочатку до неї мають перейти наділи померлих власників, у яких не знайшлося спадкоємців. У перспективі саме такі паї через сільські ради чи адміністрації для стимулювання треба передавати молодим родинам, які пов’яжуть життя із селом. І не обділяти наділами педагогів, медиків, інших працівників соціальної сфери. Адже той, хто володіє наділом, почувається господарем, а не найманцем. Я пропоную й інший варіант. Він теж повинен діяти для підтримки нашого вітчизняного великотоварного, конкурентоспроможного виробництва. Переважним правом на викуп і довготривалу оренду землі повинні наділятися не тільки фізичні, а й юридичні особи у вигляді високорозвинених сильних агроформувань чи діяльних представництв, скажімо, Пенсійного фонду, які мають не тільки збирати і розподіляти величезні соціальні відрахування, а й примножувати їх, як це робиться в усіх заможних країнах. Довгострокова оренда землі буде діяти на перспективу до п’ятдесяти або й більше років. Практика швидкої оренди на два-три сезони сьогодні нікого не влаштовує. А в аграрний комплекс не потраплять значні інвестиції тільки тому, що немає чіткого визначення щодо розв’язання цих земельних питань. СПОКУСИ НАД ПРІРВОЮ найміцніше серце підточує невпевненість у дні завтрашньому. І в наших Воскобійниках легко уявити заманливий сценарій розвитку ситуації. З’являться спокусники та й запитають: “На яку суму дає Капленко різного збіжжя на кожен пай?” “На тисячу гривень”, – чесно відповість наш довірливий до всіляких політичних обіцяльників люд. “А ми даватимемо на три тисячі”, – підмастять гості шлях до прірви солоденькими обіцянками. І вся земля перейде куди? Багатшим за нас інвесторам. У мене немає чітких гарантій на перспективу, і я побоююся вкладати великі кошти у будівництво. Ми ще зуміли з сусідом, моїм наставником, Героєм України, засновником “Агроекології” Семеном Свиридоновичем Антонцем витримати всі попередні “експерименти”, залишитися незалежними і вибудувати власну стійку модель господарювання. Хазяйнуємо самі по собі. Набудували ми ферм, соціальних об’єктів, проклали дороги. А що нас чекає завтра? Прибудуть посланці від олігарха з лантухом грошей. Закуплять відразу до сорока відсотків землі. Вони безпроблемно “провернуть” таку оборудку, бо на таку кількість земельних наділів вистачить бажаючих їх продати. А далі скажуть: “Лікарня, школа, дитсадок, медичні заклади, будинки престарілих нам не потрібні, бо не дають ніяких прибутків”. І розпочнеться друга страшна і велика руйнація. Не витримають і господарства, які вистояли проти всіх попередніх випробувань. Перший етап руйнування села йшов через можливості перерозподілу майнових паїв. Сотні тисяч селян обдурили. А все цінне у колгоспах пройдисвіти загарбали, розікрали, здали до металобрухту. Через цей “підкоп” наше міцне агроформування не завалили. Невже дамо пустити себе по світу з торбами через недолугу процедуру купівлі-продажу земельних паїв? Чи зможемо гуртом настановити на розумний вибір наш парламент? ДО РУК ГОСПОДАРІВ нам треба домагатися, щоб держава, у першу чергу, за нормальною ціною дала можливість викупляти всі виставлені для продажу на територіях наших громад наділи тим агроформуванням, які вже ефективно господарюють на цих ланах, із відтермінуванням по виплатах на три – п’ять років. Для таких виробників, як ми, повинна діяти інша цивілізована схема взаємовиграшних стосунків. Хай держава передає нам викуплену нею землю у довгострокове користування, а через розумну систему податків поверне собі гроші за оренду. Це цілком реальний і найприйнятніший шлях розвитку. Земля потрапить до рук справжніх господарів і буде працювати на благо всього українського народу. Інакше ми знову збочимо на оманливий шлях “прихватизації” фабрик і заводів, більшість селян залишиться ні з чим, зруйнуються навіть такі великі господарства, як наше сільськогосподарське товариство. Тоді вже й ми не знатимемо, що робити. Рідні чи закордонні олігархи скуплять чорноземи. А ми, досвідчені керівники, організатори, спеціалісти і багато професіоналів сільськогосподарського виробництва, залишимося “за бортом”. Бо якщо подивитися правді у вічі, то, хоч і вважаємо себе людьми небідними, ніхто з нас не володіє статками у десятки чи сотні мільйонів доларів для придбання просторих ланів. Таких грошей немає ні в кого з нас. Чимало депутатів не хочуть, щоб купівля й продаж землі йшли прозоро. Багато з них навчилися зціджувати грошову піну з каламутної води. Позалишали для себе численні лазівки у законодавчому полі. А далі мерщій взялися використовувати спровоковану ситуацію собі на користь. Пообгороджували мурами і парканами кілометри територій над Дніпром чи Чорним морем. Спробує громадськість поновити справедливість, а вони вже репетують і волають зі сторінок власних газет і приватних телеканалів: “Не чіпайте! Це моє!!!” А ще склалося у мене враження, що парламент нинішнього скликання виважений пакет законів щодо всіх питань землекористування не встигне, не зможе, а чи й не захоче прийняти. Щоб подібного не трапилося, треба зробити таку законодавчу базу, щоб земля служила народу, як це записано в Конституції. А нинішній вкрай недолугий Земельний кодекс необхідно докорінно переглянути. Бо цей водночас сумнівний і важливий документ приймався хтозна-де, коли і як, під інтереси бажаючих заробити нові мільярди на спекуляціях землею. Ще раз підкреслюю, що держава має стати першим покупцем і гарантом виплати реальної ціни за сільськогосподарські наділи, які виставлятимуться на продаж після зняття мораторію на торгівлю землею. Реально земля давно стала товаром. Але вона переходить із рук до рук незаконно. Діючий ринок повинен бути цивілізованим. Земля повинна рухатися так, щоб це дало позитивну віддачу для всього суспільства. Ще великий реформатор сказав: “Та реформа, яка не дає реального покращення життя людям, – це не реформа. Подібна авантюра приречена нанести велику шкоду і зійти нанівець”. Хочеться вірити, що на основі узаконеної приватної власності ми зійдемося до гурту і створимо сильні агроформування, які діятимуть на повному госпрозрахунку. Проблема назріла. Не вдається закрити на неї очі й пересидіти в кущах чергові реформи. Таких земельних паїв, власники яких померли, а спадкоємці не з’явилися, досить багато і на нашій території. Держава могла б їх передати у розпорядження місцевих рад. А сільські голови і депутати – забезпечити їх ефективне використання. Завершуючи, я хотів би акцентувати увагу читачів на сьогоднішніх реаліях. А вони невтішні для всіх верств населення. Підвищуються ціни на вкрай необхідне, у тому числі й на продукти харчування. Країна – на межі фінансового краху. Підприємства в більшості своїй – банкрути. Всі негаразди – політичні, економічні – лягають на плечі знедоленого народу. Чи є вихід із ситуації? Що нас врятує? Нехай ясновидці пишуть і кажуть, що хочуть, а ми мусимо знати, що нас врятує її величність Земля! Поклонімось їй, а хто перед нею завинив, хто її зраджував, хто перетворив її у пустку, нехай просить прощення у Бога. Пам’ятаймо ж: земля – найцінніше національне багатство українського народу. У порівнянні з нею усі запаси золота на планеті – ніщо. “Зоря Полтавщини”, 1 стор., 1_12_09

Автор: www.zorya.poltava.ua

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
1 грудня 2009, 11:01 | Полтавщина | Суспільство
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном




Завантажуємо курс валют

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації