Не можна сказати, що нашого райцентру та і Миргородщини сторонились видатні люди і відомі особистості, але щоб надто часто заїжджали сюди, скажімо, олімпійські чемпіони — не скажеш. Років сім тому на відкритті турніру з боротьби вітав юних колег у нас Ельбрус Тедеєв — тріумфатор Афін-2004. Більше й не пригадується, хто ж іще з когорти уславлених олімпійських переможців чи призерів ушанував своєю присутністю пересічне в спортивному сенсі містечко. Своїх великих спортсменів не надбало. Щоправда, легкоатлетичний чемпіон України, на жаль, уже покійний Віктор Доценко таки воістину миргородець і за місцем народження, і по духу.
Аж тут, на превеликий подив, виявляється: в Миргороді мешкає не хто інший, як Анатолій Поливода, кращий центровий чемпіонату світу з баскетболу 1967 року, чемпіон Олімпійських ігор 1972 року в Мюнхені. Ясна річ, що Анатолій Іванович не корінний миргородець, інакше б він, мабуть же, був відповідно пошанований не лише місцевою спортивною громадськістю, його знав би кожен земляк. Утім, фактурою він вирізняється серед обивателів райцентру, запам'ятовується з першої ж зустрічі. Радянська знаменитість відразу впадає в око — кремезна, потужна. Причетні до спорту люди, просто його уболівальники мимохіть відзначили б баскетбольний зріст гостя.
Тож принагідно не поспілкуватися з олімпійським чемпіоном, про якого скільки читав і за якого так ревно вболівав у юності, і якого тепер нерідко зустрічаєш на центральній вулиці рідного міста, було б непростимо. Перше ж запитання кумиру очевидне й логічне.
— Анатолію Івановичу, які стежки-доріжки привели вас у тихий Миргород? Провінційний спокій після гомінких мегаполісів, їхніх скажених ритмів? Чи порівняно благополучна екологія або особистісні мотиви?
— Доля розпорядилася так, що я кілька років тому, під час відвідин курортного міста Миргорода в магазині спорттоварів познайомився із жінкою, із якою у нас виникла взаємна симпатія. Через певні обставини для спільного проживання з нею обрати Київ, де до тих пір мешкав, ми не могли. Залишився варіант із Миргородом. Винайняв квартиру, за яку сплачую солідну суму зі своєї пенсії по інвалідності й олімпійської стипендії. Та й проживати в Києві літній, до того ж недужій людині не зовсім комфортно, там справді шалений ритм життя. Вагомий аргумент на користь Миргорода — тут відносна тиша, заспокійлива атмосфера провінційності.
— Нас, наївних спортивних уболівальників зі стажем, цікавить значно більше ваш шлях у спорт, спорт високих досягнень, важкі, а то й виснажливі, однак неповторно принадні роки й миттєвості самої змагальної атмосфери, щасливі хвилини перемог на найвищому рівні. Зрештою, самі ви звідки, як починали в спорті взагалі?
— Народився і ріс на Донбасі, в Єнакієво. Там до 16-ти і коротав дитячі та юнацькі роки, займаючись багатьма видами спорту. В 1963-му році "захворів" баскетболом, що і не дивно, зважаючи на мої неабиякі зростові й фізичні дані. Прогресував стрімко, так що перебрався спочатку в Донецьк, потім до Києва, в знаменитий "Будівельник".
— Деталізувати не варто, бо й так зрозуміло, за що вас підвищували в класі — за результативну й ефективну гру. Перед собою високу планку ставили, через "не можу" її брали і як часто, бо вийти на світовий рівень вдається мало кому, навіть попри безоглядний фанатизм? Ступінь вашого честолюбства істотний?
— Якби був позбавлений названої якості, навряд би чого досягнув у спорті. Характером удався, що все, буквально все мушу робити якнайкраще, наскільки вистачає вміння й сил. На одних закладених природою здібностях заїхати можна, скажімо, на обласний, ну, республіканський рівень. Далі каторжна праця, яка, застерігаю, не кожному організмові до снаги. Тільки талант у сумісно з самовідданими тренуваннями виведуть на змагання світового масштабу. Втім, неконтрольований навіть кращими спонуками фанатизм може спричинити непоправне, як і у випадку зі мною, коли у розквіті спортивних сил почали дошкуляти недуги, причому вельми серйозні. Першим почало давати збої серце… Здобуто чемпіонські регалії найвищого, світового ґатунку, а здоров'я не дозволяло далі торувати шлях до вершин спортивної досконалості. У свої 25 з половиною років, на найвищій точці злету — після олімпійської перемоги в Мюнхені — довелося завершити спортивну кар'єру. Прикро, та що вдієш?
— А ми, уболівальники, тоді все непокоїлися: "Чому не грає Поливода? Що з ним?" Преса скупо і обтічно про причини подавала. Спортивне життя коротке взагалі, у вас воно видалося аж занадто скороминучим. Але пересічне життя триває і після фінального свистка на баскетбольному майданчику чи футбольному полі. Ви до цивільних справ були готові, щось планували на випадок завершення спортивної кар'єри, заняття собі обирали?
— Аж ніяк. Ще раз зважте на вік, коли раптово обірвалися виступи на баскетбольному майданчику, які були сутністю мого життя. Досвід же, власне, обмежувався баскетбольними щитом і кошиком. Плюс хвороби обсіли. На лікарняному ліжку провів сумарно не один місяць, пережив навіть клінічну смерть. Викарабкався завдяки своїй упертості, жазі жити. Довелося в 25 літ вертатися на 7— 8 років назад, щоб розпочати навчання, трудову діяльність. І тут надовго мене не вистачило: операція, інвалідність (друга група), після чого на роботу вже брати не мали права.
— Із спортом, баскетболом не порвали дотепер? Якимось чином у ньому задіяні? Хоча б у акціях, пропагуючи здоровий спосіб життя?
— О, ви заторкнули мою улюблену тему, де собі дозволю пошугати думкою. Я палкий прихильник і пропагандист того й іншого. Не вживаю, точніше, не зловживаю міцними трунками, не палю. Водні процедури, перебування на свіжому повітрі — моя пристрасть. У нас же 90% плавати правильно не вміє! Нині жовтий диявол диктує умови не те щоб у спорті високих досягнень — на первісному рівні. Спортзали, ігрові майданчики, не кажучи вже про басейни, — все за гроші, гроші. Я, олімпійський чемпіон, колишній викладач Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, "за так" не маю доступу на водну доріжку в Альма-матер, інститут фізичної культури, на відміну від, скажімо, тамтешнього обслуговуючого персоналу. Та й у Миргороді на облаштований, цивілізований курортний пляж без плати не потикайся. І для мене це майже розкіш. Що вже казати про оздоровлення на Пслі, куди раніше виїжджав своїм авто. Нині ж через захмарні ціни на пальне навіть і не думаю.
Що ж до задіяності в баскетбольному житті, то на всіх спортивних заходах, якщо запрошують, безвідмовно присутній. Щиро бажаю, щоб підростаюче покоління, не в приклад мені, ігрові ази засвоювало якомога раніше, щоб не відставало безнадійно в цьому від заокеанських ровесників, однолітків із Європи. Буваю в рідному Єнакієво на турнірі баскетбольної юні, перепрошую за вимушену нескромність, мені присвяченому. Враження не з приємних. Та й хіба тільки там? Молодь годинку-другу повправляється — і на покій. Моє покоління щонайменше по 3— 4 години відпрацьовувало на майданчику не менше 4 разів на тиждень. Команди майстрів і того більше. У наших баскетбольних клубах зараз засилля легіонерів 4-го сорту. Кращі ж бо за океаном, по Європах, у Росії. І які місця посідають наші збірні на змаганнях найвищого рівня? Якщо в індивідуальних видах спорту ми ще на якомусь рівні в світі тримаємося, то в командних … Вважається за великий успіх вийти до фінальної частини, наприклад, чемпіонату Європи. Звідки ж черпати резерви до команд майстрів, якщо любительський спорт у жалюгідному вигляді. Маю свою точку зору, може, й песимістичну. Абстрагуючись від теми нашої розмови, запитаю, про що найчастіше говорять на наших теренах? Лають дороги. Питання дражливе. А на Заході такої проблеми просто немає, то вона й не актуалізується. Чи є в нас таланти? Безсумнівно! У вашого земляка Юрія Шавгарова підростає син, маючи в юному віці пристойні навички баскетболіста, чого у мене ще не було, як на його роки. Питання тільки, чи ж розвине він свої здібності й уміння до рівня класного гравця в нинішніх умовах? Фінансування й увага до ДЮСШ бажали бути надійнішими.
— Як вам миргородці, признають, віддають належне? З кимось із них законтактували? На загал задоволені тутешніми умовами? Потреби людей вашої категорії принаймні в півтора рази вищі за середнього обивателя чи не в усьому. На державному рівні це враховується? Принаймні з огляду на ваші заслуги.
— Наразі приятелюють на підставі спільних інтересів. Можна сказати, знайшлися такі люди, їх небагато. Наприклад, родина Шавгарових. А місто подобається, хіба що з правилами дорожнього руху тут не вельми дружні. Загальну культуру б підтягнути, щоб із самокатами, особливо в дощ, у публічні місця поменше пнулися… Людина я невибаглива, віддаю перевагу молочній та овочевій дієті, тому мої форми і дотепер спортивні. З одягом важче, в столиці зазвичай доводиться придбавати. Дочка допомагає. От на далекі віддалі вже залізницею не мандрую, бо лавки у наших вагонах не більше 190 см.
— Ви відчули на собі тягар слави? Він солодкий, гіркий? Не шкодуєте, що обрали спортивну стезю?
— Задоволений, що вирвався у широкий світ, інакше б на мене чекала доля навряд чи заздрісна. А чванитися не маю звички, хіба що з висоти своїх рівно 200 сантиметрів когось знічев'я можу не помітити. Утім, випробування мідними трубами не всі знаменитості, зокрема спортивні, витримували. Прикладів предосить. Мені, гадаю, вдалося з честю пройти через усі життєві іспити.
— Анатолію Івановичу! Недавно ви справили свій 64-й рік народження. Маю за велику честь від імені ваших шанувальників сердечно і щиро віншувати вас із хай і не круглою, але солідною датою! Побажати, щоб якомога менше згадувалося про здоров'я і роки, хоч, ясна річ, уникнути цього просто неможливо. Душевної рівноваги вам, фінансового благополуччя! Щоб ваші спортивні досягнення пам'яталися спортсменами й уболівальниками довго — довго, а ваш подвиг на баскетбольному майданчику був взірцем для нинішнього і наступних поколінь майстрів помаранчевого м'яча.
— Дякую вам!
