Двадцятичотирирічний Володимир (ім’я змінено) більше двох років працював слюсарем на одному з полтавських підприємств, яке займається ремонтом бурового устаткування. Невелика зарплата, яку він отримував, повністю йшла на плату за кімнату, яку хлопець винаймав для житла, харчування та сякий-такий одяг. Молодий чоловік у фінансовому плані жив, як кажуть, одним днем - робити якісь заощадження було просто ні з чого. Його батьки, які проживають в одному із сіл Полтавської області, також ледве зводили кінці з кінцями.
Коли хлопець вирішив одружитись, то разом зі своєю обраницею хотів, щоб все було «як у людей» - весільна сукня, святковий стіл та привітання рідних людей. Однак, навіть для найскромнішої вечірки грошей у молодят не було - дівчина працювала поваром у кафе і отримувала ще меншу зарплатню. Єдиний вихід, до якого у подібних ситуаціях сьогодні вдається велика кількість молодих сімей, - гроші позичити. Мати нареченої, яка виховувала її без батька, позичати гроші пішла до рідних. А оскільки у Володимира близьких, які могли б допомогти грошима, не було – він звернувся до керівника підприємства. «Я попросив надати мені позику в сумі три тисячі американських доларів, - говорить Володимир. - Однак, керівництво фірми, яка має мільйонні прибутки, мені у цьому відмовило. Коли я попросив дати хоча б 10 тисяч гривень – відповідь була така ж. Він сказав, щоб ми просто «розписались у РАЦСі». На те, що все так повернеться, рідні нареченої не сподівались, однак, відмовлятись від весілля все одно не стали, бо багато грошей на приготування уже було потрачено. Позичити гроші змогли у роботодавця нареченої – власника невеликого кафе на виїзді із Полтави.»
Після весілля, яке обійшлось більш як у сорок п’ять тисяч гривень, молодята почали разом проживати в кімнаті, яку винаймав Володимир. У невеликій квартирі крім молодої пари проживала і її старенька власниця. Через брак місця у помешканні почались конфлікти спочатку з бабусею, а пізніше і між самими молодятами. До цього додались і проблеми фінансові. «Чоловік отримував на підприємстві зарплату, але додому її не приносив, - говорить дружина Володимира. – У нього були якість борги, які він віддавав. Він навіть не міг заплатити 400 гривень за кімнату, які ми винаймали. Практично, уся сім’я була на мені: за мою зарплату ми харчувались, з моїх грошей віддавали борги за весілля. Я говорила, що так довго не витримаю, щоб він надавав хоча б невелику допомогу, однак, він не звертав на це увагу».
Коли ситуація досягла критичної межі, хлопець вирішив знову попросити допомоги на підприємстві. «У мене в кишені було декілька сотень гривень, - говорить Володимир. - Для того, щоб винайняти окрему квартиру, мені не вистачало 800 гривень. Я підійшов до заступника директора, та попросив надати мені цю суму до наступної зарплати. Однак, він не просто мені відмовив – він сказав, що якщо ми не маємо за що жити, то нехай моя дружина «іде на трасу» і там заробляє. Це мене дуже образило, я посварився із заступником і через декілька днів звільнився». Не знайшовши грошей на квартиру, Володимир повернувся додому та попросив дружину потерпіти з переселенням до кращих часів. Однак, жінка, висловивши невдоволення тим, що вийшла заміж за чоловіка, який не може забезпечувати сім’ю, зібрала речі та пішла до матері.
Через декілька днів хлопець почав працювати на іншому приватному підприємстві, однак, і там зарплата була невисокою, тому проблеми із житлом та боргами за весілля це не вирішило. Володимир дуже переживав через конфлікт з дружиною, і своє горе почав «заливати» горілкою. Перебуваючи у нетверезому стані, він шукав винних у ситуації, що склалась і досить швидко їх знайшов. Трохи нарікав на дружину за нерозуміння, однак, головним винуватцем визнав підприємство, на якому раніше працював. Точніше, його керівників, які двічі відмовили йому у позиці. Далі нетверезий молодик діяв за «залізною», на його думку, логікою: якщо вони у цьому винні, то вони повинні цю ситуацію і розв’язати. «Для налагодження сімейного життя мені потрібні були гроші, щоб орендувати квартиру і якомога швидше розрахуватись із весільними боргами, - розповідає хлопець. – Ці гроші я вирішив взяти на підприємстві. Я добре знав, як можна проникнути туди непомітно і де можна взяти гроші. Це не потребувало якихось особливих навиків, тому я пішов туди тієї ж ночі». Непомітно для охорони, він проник на території, потім у цех, а звідти – у кабінет заступника директора. У сейфі, який стояв у цьому кабінеті, завжди зберігалась чимала сума грошей, а Володимир знав, де знаходиться ключ від нього. «На моє розчарування, ключа від сейфу на місці не було. Однак, я вирішив іти до кінця, - продовжує хлопець. – Я виніс сейф у цех, за допомогою інструментів відігнув його дверцята та витягнув звідти гроші – 25 тисяч гривень».
Зранку наступного дня, хлопець віддав 15 тисяч гривень своїй тещі, щоб віддала частину боргу, а решту заховав на роботі. Щоб забезпечити собі алібі на момент крадіжки, того ж ранку він розповів про вчинене своїм товаришам та попросив, у разі потреби, підтвердити, що ту ніч він провів із ними. Отримавши за таку послугу по п’ятсот гривень із вкрадених грошей, чоловіки радо погодились.
Однак, алібі, про яке заздалегідь подбав Володимир, йому все одно не допомогло. За декілька годин, із неспростовними доказами його вини, за ним уже приїхали оперативники з Київського райвідділу міліції.
Проте алібі молодика не врятувало. Правоохоронцям вдалось знайти докази про його причетність до крадіжки. Порушено кримінальну справу за частиною 3 статті 185 Кримінального кодексу України (крадіжка, поєднана із проникненням у приміщення). За скоєне найближчі шість років він може провести за гратами. Вирішується питання і про порушення кримінальної справи щодо його товаришів, які за свою дружню послугу можуть отримати до трьох років позбавлення волі.
