Трагічні сторінки української історії 20-х років XX століття — це період становлення на теренах нашої держави окупаційного московсько-більшовицького режиму, що відзначався нестримною ненавистю до самої ідеї незалежності української держави і до тих, хто, власне, відстоював і боровся за цю ідею. Ці трагічні сторінки досі залишаються надзвичайно актуальним та мало дослідженим пластом в сучасній українській науці. Однією із таких найбільш трагічних та водночас славних сторінок історії України вказаного періоду є повстансько-партизанська, антибільшовицька боротьба українського народу, в першу чергу українського селянства, проти московсько-більшовицьких окупантів. Вона була прямим продовженням визвольних змагань 1917–1921 років, але в умовах окупації.
Полтавщина у цій боротьбі виділяється за кількістю повстанських формувань серед тих губерній, де повстанський рух був найактивнішим (32,8%). Як зазначають сучасні українські історики, більшовицька влада однозначно трактувала повстанський рух на Україні як прояв «куркульського бандитизму» або як «буржуазно-націоналістичну контрреволюцію», ігноруючи факт боротьби українського народу за встановлення незалежної Української держави.
Одним із найбільших осередків повстанського руху на Полтавщині у період із 1920 по 1922-23 роки був Кобеляцький повіт, а найзначнішим і найвідомішим отаманом, — ватажком повстанських загонів — Андрій Левченко. Доступ до його кримінальної справи, що зберігається у архіві УСБУ в Полтавській області був відкритий лише у 2005 році.
Андрій Іванович Левченко народився 1 жовтня 1895 року на хуторі Перепелиця Кишеньківської волості Кобеляцького повіту у звичайній селянській хліборобській родині.
Після закінчення 6 класів кобеляцької гімназії в 1916 році навчався у Київському військовому училищі. Після цього в чині підпоручика був направлений до царської армії. Під час Гетьманату вступив до Чорноморської дивізії, де був помічником начальника господарської частини 2-го Чорноморського полку. З цим же полком приєднався до повстання Січових стрільців. Брав Київ разом із Облоговим корпусом Євгена Коновальця. У 1919 році воював із Червоною армією та денікінцями у чині сотника кавалерійського полку 2-ї дивізії Української Галицької армії. Згодом перехворів на тиф. Пізніше, за наказом командування Галицької армії, готував повстання проти поляків у польській прифронтовій смузі (Ушицький повіт).
У січні 1920 року, після поразки Галицької армії, аби легалізуватися в умовах радянської влади для організації подальшої боротьби із більшовиками, дістав від коменданта Жмеринки, зайнятої червоними військами, перепустку і прибув у Кобеляки. Тут він обійняв посаду завідуючого мобілізаційним відділом при повітовому військовому комісаріаті.
Роз’їжджаючи по повіту, створив розгалужену підпільну організацію на чолі із повстанським комітетом, до якої увійшли двадцять його однодумців, які ставили своїм завданням боротьбу за відновлення української державності. Враховуючи таку його діяльність можна із упевненістю говорити про те, що дана робота була заздалегідь узгоджена із військовим керівництвом УНР під проводом С. Петлюри.
Кобеляцький повіт був поділений Левченком на чотири райони, до кожного із яких він призначив коменданта. Повстанці називали себе козаками, а Андрія Івановича — «батьком Левченком». Більшу частину їх складали малоземельні і безземельні селяни.
Всього лише за півтора місяці організаційної роботи під проводом Левченка зібралося близько п’яти тисяч партизанів, які не сприймали чужу владу і грабіжницьку більшовицьку продрозкладку.
Загальне повстання у Кобеляцькому повіті Левченко розпочав 24 травня 1920 року. Воно охопило практично всю Кобеляччину і поширилося на Кременчуцький та Хорольський. Радянську владу тут було фактично ліквідовано.
Левченко був єдиним отаманом, який, хоч і нерегулярно, підтримував зв’язок і координував свої дії зі Штабом Головного отамана С. Петлюри. Відбірний загін під його командуванням у кількості 600 чоловік піхоти та 150 кінноти в жовтні 1920 року пішов на допомогу армії УНР, яка, притиснута до Західного кордону, боролася проти переважаючих сил більшовиків та поляків. Його повстанці пройшли через Малу Перещепину — Говтву — Хорішки — Решетилівку — Опішне — Білоцерківку, і досяг Переяславщини. На початку листопада вони форсували Дніпро, але зазнали поразки на Київщині від переважаючих сил червоних.
Значні за кількістю та організованістю повстанські загони Андрія Левченка діяли на теренах Кобеляцького повіту до кінця 1922 року. Перехід до НЕПу і значні втрати від каральних загонів чекістів призвели до затухання повстання.
Вирішивши продовжити боротьбу іншими методами, Андрій Левченко, разом із вірними йому повстанцями перебрався на Правобережжя і з фіктивними документами з’явився у Катеринославі, маючи намір організувати там антирадянське підпілля. Проте серед його однодумців виявився зрадник, який і видав повстанців. На допитах у Катеринославській губЧК Левченко визнав себе поборником ідеї незалежної Української держави, за політичним переконанням націонал-соціалістом та ідейним петлюрівцем.
Андрія Івановича Левченка та ще сімох повстанців було розстріляно 8 березня 1923 року. Будь-яка згадка про них цинічно та жорстоко знищувалася радянською владою, а ім’я отамана із тавром «бандита» було викреслено із людської пам’яті на довгі десятиліття. І лише зараз ми маємо можливість відновити історичну справедливість через посмертну реабілітацію багатьох борців XX століття за незалежність України.
Читайте також:
