Доля законопроекту «Про ринок земель», який покликаний запустити ринкові механізми купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення в Україні, досі залишається невизначеною. Народні депутати проголосували за нього в першому читанні наприкінці минулого року, але тепер визнають, що навряд чи витягатимуть його з довгої шухляди до завершення парламентських виборів. Експерти припускають, що така позиція народних обранців пояснюється тим, що вони наперед знають: закон має суттєві недоліки і навряд чи повною мірою задовольнить українського селянина.
Тож кого має задовольнити новий закон? Це стало темою нашої розмови з президентом Українського приватного благодійного фонду «Агроекодопомога», юристом, Головою Ради старійшин Міжнародної громадської організації «Ми Українці» Степаном ДЬЯЧЕНКОМ.
— Як на вашу думку, чи готова Україна до земельної реформи?
— Однозначно – ні. І це не лише моя думка, а й багатьох фахівців. За сьогоднішніх реалій є велика загроза, що земельна реформа завершиться тим, що унікальні українські чорноземи (а вони становлять 2/3 світових запасів) скупить група грошовитих магнатів, а пізніше перепродасть їх іноземцям, заробивши на цьому, за підрахунками експертів, понад 400 мільярдів доларів. А це – 10 річних бюджетів України! У нас вже є прикрий досвід 90-х років, коли у нас нібито задля формування середнього класу була проведена масштабна приватизація промислових об’єктів, але таким чином, що більшість населення обіцяних статків не дочекалася, зате утвердилося поняття «кланової олігархії».
Нам насамперед слід визначитися, що ми виставляємо на ринок – товар чи цінності національної ваги? Уся багатовікова історія України свідчить, що основна боротьба на території нашої держави точилася саме за родючі ґрунти. І за цей великий період в інтересах українців відбулося тільки дві повноцінні реформи. Першу провели в IX-XI ст. – вона узаконила право населення на землю. А другу здійснило козацтво за часів правління Богдана Хмельницького, передавши відібрані у Речі Посполитої наділи у користування селянам та козакам. Але наскільки слід виважено підходити до цього питання, показує подальша історія. І століття не минуло після смерті відомого гетьмана, як російські поміщики захопили всі без винятку українські землі і закріпачили вільне населення.
Ні більшовицькі, ні сталінські земельні реформи полегшення селянам не принесли. А тепер колишні колгоспи і радгоспи переростають у латифундії буржуазії, де місця селянину знову немає. Та є тенденції більш небезпечні, які загалом стосуються усунення українського селянства з історичної арени. У нас ще земельна реформа не розпочалася, а, скажімо, в Китаї вже створено два інвестиційні фонди для скупки українських земель – у 10 млрд. і 5 млрд. доларів, в Лівії – один фонд розміром 7 млрд. доларів, не забаряться й інші країни. Тож слід визначитися з метою реформи – для тих, хто працює на землі, чи для групки можновладців, що прагнуть збагатитися на операціях з купівлі-продажу?
— А як ви розцінюєте заяви, що земельна реформа запланована в інтересах власників земельних паїв, серед яких 70% — пенсіонери, фермерів, які на селі представляють малий і середній бізнес?
— Поглянемо на цифри. Земельні паї в Україні отримали близько 7 млн. громадян. Середньостатистичний пай — 4,2 гектара. За такої площі жоден врожай не відшкодує власникові витрат, тож селяни змушені віддавати свої ділянки в оренду за безцінь – 200-500 гривень за гектар на рік. Якщо подивитися на склад орендарів, то фермерів серед них – менше 5%, а переважна більшість – фірми, компанії, інші приватні структури, які далекі від аграрного сектору. Мало того, сотні тисяч гектарів землі вже віддано агрохолдингам, які представляють іноземний капітал.
Ще до початку земельної реформи в країні виник тіньовий спекулятивний ринок, що міцно зрісся з державною владою. Сформувалася справжня земельна мафія. А землевласник-селянин знов пошивається в дурні: має папірець з правом називатися господарем, а в реаліях скористатися ним він не може. За нинішньої законодавчої бази можна отримати ситуацію, коли всі землі і сільське господарство контролюватимуться 7-10 агрохолдингами.
Хочу нагадати очевидний факт: українські чорноземи — не Клондайк чи нафтоносний Сибір, де природні ресурси є вичерпними. Родючість нашої землі – вічна, якщо з нею по-господарськи поводитися. Коли по-дикунськи, то деградація землі потягне за собою деградацію суспільства.
— Але ж аграрний сектор України давно потребує реформаторських кроків…
— Це справді той сектор економіки, який через реформування спроможний переконливо вивести Україну на міжнародну арену. У чому ж затримка? Ми досі не визначилися з тим, що і як реформувати. Є прекрасний досвід аграрної політики європейських країн — Австрії, Німеччини, Швеції, Франції, Швейцарії. Там аграрний сектор сформували за рахунок дрібних фермерських господарств, створюючи для їхнього розвитку і процвітання сприятливі економічні умови. Це самодостатній і конкурентоздатний економічний сектор, який не тільки забезпечує продуктами харчування внутрішній ринок, а й становить солідну експортну складову. І фермерські господарства в них невеличкі – за 67 повоєнних років зросли з 8-10 до 50-60 гектарів.
Або візьмемо інший досвід – молодої країни Ізраїль. Там не пішли шляхом розпродажу земель, як це хочуть зробити в нас, а, застосовуючи високі технології, змусили плодоносити навіть каміння. 60% території Ізраїлю займає пустеля. І, незважаючи на такі несприятливі умови, за стислий проміжок часу ця невеличка країна не тільки забезпечила власні потреби, а й наситила овочами, фруктами, м’ясомолочною продукцією світовий ринок. Завдяки розробкам ізраїльських вчених плодоносити почали навіть піски Негева, що принесло країні мільярдні прибутки. Уся земля в Ізраїлі належить державі, а фермери беруть її в оренду на 49 років. Уряд усіляко підтримує сільське господарство, фінансуючи чимало програм. Там навіть планують заборонити залучення гастарбайтерів в аграрний сектор, аби зберегти робочі місця для своїх громадян.
Це – зразки турботливого і господарського підходу. І саме на такий підхід повинна орієнтуватися Україна, тоді у нас усе вийде.
— Останнім часом доволі активно обговорюється пропозиція щодо проведення всеукраїнського референдуму з приводу доцільності земельної реформи. Чи могли б ви спрогнозувати його результати, і чи пристане влада до такої пропозиції?
— Результати такого референдуму за нинішніх умов виглядають доволі прогнозованими. Уявіть думку пересічного громадянина, який досі обурюється з приводу нечесної приватизації промислових об’єктів, а тепер його схиляють підтримати продаж землі. Подібні реформи, зазвичай, підтримує середній клас. Але у нас середній клас нерозвинений і його інтереси під час здійснення серйозних перетворень не враховуються
Загалом ставлення до земельної реформи в Україні складне. Люди бачать, як в нашій країні безбожно знищуються родючі ґрунти. Ніхто ж не контролює діяльність орендарів, тому поширені випадки, коли вони, нехтуючи сівозміною, знесилюють одні ділянки земель і переходять на інші. Як наслідок — деградована земля. І ніхто не несе за це відповідальності. Держава допустила взагалі дику з економічної доцільності ситуацію, коли дозволила орендарям наварювати надкапітали, нічого не вкладаючи, і при цьому не нести відповідальності за винищення національного багатства. Якщо ми говоримо про себе як про господарів і дбаємо про підйом економіки, то слід спочатку надати владу виробнику, а не спекулянтам. Бо на практиці виходить, що законопроект захищає лише інтереси новітніх латифундистів і аж ніяк – не селян. Україні нав’язують спрощену економічну модель розвитку сільського господарства. А земельна реформа є значно ширшою і повинна охоплювати екологічні, соціальні, етнічні, демографічні, юридичні та багато інших аспектів. Ця перебудова веде до ламання усього суспільного організму, до якого ми досі не готові.
— Прихильники земельної реформи заявляють, що вона мала б стати невід’ємною частиною державної аграрної політики, яка чітко визначає галузеві орієнтири хоча б на середньострокову перспективу. Питання – чи має Україна таку політику і якщо так, то чому здійснення земельної реформи планується без будь-якої прив’язки до неї?
— Україну давно називають країною парадоксів. Скажімо, у нас функціонує Міністерство аграрної політики та продовольства з величезним чиновницьким апаратом, на утримання якого йдуть чималі кошти, але парадокс — немає самої аграрної політики! Що за 20 років незалежності цей головний сільськогосподарський інститут в країні зробив для підтримки аграріїв, підняття соціальних стандартів на селі? Хіба для цього потрібне запровадження приватної власності на землю чи ринку землі? Чому досі не розробили і не запустили ефективну модель довгострокової оренди земельних угідь, як це зробили в Європі, не узгодили на державному рівні гнучку кредитну політику підтримки селянства? Чиновники рапортують про те, що ми експортуємо ріпак, соняшник, зерно, а на міжнародних симпозіумах вже відверто визнають, що Україна з потужної сільськогосподарської держави поступово перетворюється на аграрну колонію. І про яку аграрну державну політику в Україні можна вести мову, коли у нас до сьогодні не визначилися, на що робити ставку — на формування і підтримку власного фермера – представника середнього класу, який за сьогоднішніх умов єдиний здатний вивести економіку країни з прірви, чи на великі агрогосподарства, які переважно орієнтуються на монокультури, що користуються попитом на міжнародних ринках.
— Західні експерти переконують, що наше сільське господарство навіть наполовину не використовує наявні ресурси. Йдеться про родючі землі, сприятливі кліматичні умови тощо. Якби воно працювало ефективніше, то Україна могла б вже найближчим часом перетворитися на продовольчий кошик Європи, і не лише Європи. Погодьтеся, з огляду на зростаючу продовольчу проблему, яка вже набула планетарного масштабу, така перспектива є доволі заманливою. Та чи має взагалі земельна реформа шанси наблизити її реалізацію?
— Повторюсь, у тому вигляді земельної реформи, яку нам пропонують, жодних шансів немає. Агрохолдинги будуть у нас сіяти, а врожай продаватимуть за кордоном. Там же осідатимуть й їхні надприбутки. Нам же залишаться копійки. Причому сільське господарство триматиметься на монокультурах, які у подальшому перетворять наші землі в малородючі.
В Україні ми можемо говорити сьогодні про одне – про довгострокову оренду землі і підтримку власного виробника. У Франції на підтримку аграріїв щорічно виділяється понад 5 млрд. євро, в Україні на першому етапі необхідні більш серйозні кошти, але вони виправдають себе. Обов’язковою умовою повинна стати розробка дієвої програми економічного та соціального сприяння селянинові і його законодавчого захисту. Крім того, слід, мінімум, на десять років встановити мораторій на торгівлю землею сільськогосподарського призначення, щоб ґрунтовно розібратися з напрямком і структурою аграрних перетворень. Розробити концепцію розвитку територіальних громад, внести зміни у процес формування бюджетів на всіх рівнях (бюджет сільських громад і сільськогосподарських підприємств має формуватися знизу), обмежити рух паїв на 10 років до формування реальної аграрної стратегії підтримки власного виробника і встановити відповідальність за використання аграрних угідь. Селянина не треба вчити, як працювати на землі. Треба створити такі умови, аби йому не заважали і щоб його не грабували.
