Коли я був маленьким, Ленін був хорошим. Він дивився із картинок у книжках із такою батьківською любов’ю та ніжністю, що у мене і сумнівів ніяких не виникало у тому, що він — людина хороша. Особливо мені подобалася та, що звалася «Ленін і діти». Ще у мене був значок «октябрьонка» і він мені дуже подобався. Я надягав його на синій піджак шкільної форми і так ходив. Не в школу, а просто вдома. У школу я ходив по хороші оцінки. І мама завжди нагадувала мені, що Володя Ульянов учився добре, тому і я повинен. Я дивився у підручнику на кучерявого Володю і дуже хотів бути схожим на нього. Щоправда, не зовсім розумів, як він з Ульянова потім став Леніним. Це пізніше я десь вичитав, що Ленін — це, насправді, не його прізвище.
Коли я був маленьким, Ленін був добрим. Він мені подобався. І можна сказати, що я його навіть любив. Він розумів усіх бідних робітників і матросів, а тому разом із ними зробив революцію. І прогнав усіх буржуїнів. Але він нікого не кривдив. Я пригадую, як у одній з дитячих книжок прочитав про Леніна і лисицю. Зараз вам перекажу зміст тієї чудової історії. Отже, Ленін пішов на полювання. Я, звичайно, не знав, навіщо добрий вождь пролетаріату пішов у ліс із рушницею. Напевно, щоб подивитись на природу. Так от, у лісі Ленін зустрів лисицю. Він її побачив, а вона його — ні! І замість того, щоб зняти з плеча рушницю, застрелити руду, принести її додому і потім зробити з неї комірець, Ленін посміхнувся одними кутиками очей і пішов далі. А лисицю не скривдив. Тому що був добрим.
А потім про Леніна якось забули. Ні, до нього, як і раніше, ходили у мавзолей, але вже без надмірного ентузіазму. Та й черги туди почали меншати. Я почав рости. І про лисицю та Леніна вже не читав. Натомість почав цікавитися історією. Історія була лише радянська. А тому не надто інформативна. Ленін у ній був таким самим, як і дитячих книжках — хорошим, добрим, із батьківською посмішкою примружених очей.
А потім я зовсім виріс. Переїхав до України. І вже з інших книжок та підручників познайомився із новим Леніним. Цей на лисичок не розмінювався. У нього були інші справи. Він займався колективізацією, організацією «червоного терору» та «продрозверстки». І у той час, коли на уламках царської Росії зароджувалася незалежна українська держава, добрий і хороший дідусь Ленін посилав на Київ війська.
І, хто знає, може, якби не цей лисуватий із хитрими очима дядько у кепці, Україна вже років дев’яносто була б незалежною!
Кожного ранку я ходжу на роботу повз його пам’ятник. На щастя, він стоїть до мене потилицею, тому його доброго обличчя я не бачу. Але мені, як громадянину незалежної держави, якій він дев’яносто років тому не дозволив утворитися, досить дивно бачити його на моїй землі. Я вже давно виріс. І перестав любити Леніна. Може, йому вже час іти?
