Як відомо, в історії ніколи не буває понять «позитивно» чи «негативно», оскільки це така наука, котра завжди чітко і прямо говорить про будь-яку подію минулого саме в об’єктивному світлі. А також вона завжди говорить про всю історію без винятку, і в ній не може бути таких понять як цензура чи замовчування. Бо історія — це справа істориків і завжди такою буде.
У історії України було чимало подій, про які ми можемо говорити по-різному, в однаковій мірі засуджуючи дії тих чи інших сторін конфлікту, виправдовуючи ту чи іншу сторону або ж говорячи про об’єктивність того чи іншого вчинку. Проте нікому не дано применшувати вагу будь-яких історичних осіб, котрі так чи інакше справили величезний вплив на розвиток та становлення тієї чи іншої держави світу. Не виняток у цьому відношенні і Україна, котра цього року буде святкувати вже двадцять другу річницю своєї незалежності. Зважаючи на це, кожен з нас має обов’язково згадати тих людей, котрі наближали Україну до цього, робили перші кроки до національного самовизначення українського народу та трагічно загинули, захищаючи паростки молодої Української держави від ворогів, котрі на неї насувалися. Однією з таких постатей і був Головний Отаман військ Української Народної Республіки Симон Васильович Петлюра, пам’ять та добрий спомин про якого завжди повинні зігрівати душі всіх патріотів України як приклад людини, котра віддала власне життя на користь Української Ідеї, Української Держави. Тим більше, зважаючи на той факт, що ця людина була, по суті своїй, нашим із вами земляком.
Майбутній державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 року у передмісті Полтави, яка в період Російської імперії була центром губернії. Походив Симон Петлюра із давніх козацьких і священицьких родин.
Після закінчення бурси у 1895-1901 роках, навчався у Полтавській духовній семінарії. Проте не довчився, оскільки був виключений з неї за вияв революційно-національних настроїв і запрошений до семінарії відомого українського композитора Миколи Лисенка.
У 1900 році Петлюра став членом Революційної Української Партії (РУП, котра у 1905 році була реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію).
Восени 1902 року, уникаючи арешту, Петлюра виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), а також був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі.
На початку 1906 року редагував у Петербурзі партійний орган під назвою «Вільна Україна». З липня 1906 року був секретарем київського щоденника «Рада», а від літа 1907 року до 1908 року — співредактором легального соціал-демократичного часопису «Слово». У 1910 році одружився з Ольгою Більською, а в 1911 році у подружжя народилась донька Леся.
У роки Першої світової війни Петлюра працював у Союзі земств і міст, також був головою Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську.
Бурхливі роки Української революції 1917-1921 Петлюра став одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 року він став членом Української Центральної Ради, а з травня цього ж таки року — головою Українського Генерального Військового Комітету. У червні 1917 року був обраний генеральним секретарем військових справ.
Уже в грудні 1917 року, не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією — на знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), Петлюра пішов у відставку.
У період з січня по лютий 1918 року Симон Петлюра сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України та взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві, що відбулося на заводі «Арсенал».
У наступні роки, у період Гетьманату Павла Скоропадського, очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств був заарештований 27 липня та запроторений до в’язниці.
Після повалення гетьманського режиму у листопаді 1918 року був звільнений із в’язниці і обраний до складу Директорії УНР.
У листопаді 1918 року став Головним Отаманом Армії Української Народної Республіки.
У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження, що було зумовлено важким становищем Української Держави, котру рвали на шмаття одразу кілька ворогів: більшовицька Росія, Польща, білогвардійці та війська Антанти.
Перебуваючи на чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року Головний Отаман Симон Петлюра звільнив Київ від більшовиків, котрі захопили його в 1918 році, та знову повернув українцям надію на власну державу.
Уже 5 грудня 1919 року Петлюра виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. З його ініціативи український і польський уряди підписали у квітні 1920 року Варшавський договір.
Працюючи над створенням української армії, Петлюра завжди зустрічав спротив деяких членів Української Центральної Ради. Вкрай пацифістську позицію зайняв Винниченко (навіть тоді, коли було цілком зрозуміло, що тільки організоване військо здатне врятувати Республіку від окупації її території одразу кількома державами). Можливість вільно формувати власне військо Петлюра отримав на початку 1919 року, коли більшість керівників УНР почали втікати за кордон. Але шанси були набагато меншими, ніж у 1917 році, оскільки в той час Петлюра очолив майже безсилу державу, котра вже у 1921 році впала під ударами більшовицьких окупантів.
Петлюра змушений був виїхати за кордон і з листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).
У 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом до Угорщини та дещо пізніше — до Швейцарії.
У жовтні 1924 року Петлюра оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.
Симон Васильович Петлюра був підступно вбитий 25 травня 1926 року більшовицьким агентом Шварцбардом у Парижі на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель.
Уже в наші дні 16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав відповідний Указ про увічнення пам’яті Симона Петлюри та встановлення йому пам’ятників у місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені. На честь Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Васильовича Петлюри в Україні було названо чимало вулиць та встановлено чимало пам’ятників. Проте процес відродження історичної справедливості було зупинено вже після того, як Віктор Ющенко залишив посаду президента.
Сучасна українська влада, як і колись більшовицька та радянська, взяла курс на переписування історії та замовчування історичних фактів та історичної правди, підсовуючи українцям, і в першу чергу — підростаючому поколінню, чужих і далеко не українських героїв, котрі часто навіть не визнавали існування Української Держави як такої та українського народу в тому числі. Але будь-якій владі слід пам’ятати одну просту істину: історію пишуть історики, пам’ятає та шанує суспільство і лише влада використовує її на свою користь, викреслюючи цілі сторінки з історії, котрі неугодні антиукраїнським владним силам. Та владі не під силу змінити головне — дійсну історичну правду, бо колесо історії вже не повернути назад.
