Владі двадцять вісім років, за професією вона кухар, хоча вже давно «перекваліфікувалася» у прибиральницю. А скільки тієї зарплати в прибиральниці? Тільки недавно вісімсот гривень стала одержувати, а раніше — ще менше. Чоловік і того додому не приносив. Його, кілька разів судимого, ніде не хотіли брати на роботу. Перебивався випадковими заробітками. Однак головним годувальником родини був все-таки Віктор Павлович. Тепер Владі зовсім погано без нього.
«Скільки можна у в’язницях сидіти? Настав час облаштовувати власне житло», — мріяв Віктор, і ми, щоб зібрати гроші, заощаджували на... якісній їжі»
Збираючись на зустріч з Владою, сподівалася побачити запущену, недоглянуту жінку-алкоголічку. Адже невдахи по життю звичайно опускаються на саме дно. А у Влади доля давно пішла шкереберть...
Але упередження мене підвело. Моя співбесідниця — досить мила й розважлива, одягнена хоч і скромно, зате в новеньке. Більше того, налаштована до кінця боротися за своє щастя. Тобто, за Віктора Павловича, що провів у в’язницях чи не більше років, ніж на волі. Чим взагалі збила мене з пантелику.
— Після затримання Віті я декілька днів проплакала, трималася тільки на заспокійливих ліках. А потім взяла себе в руки й почала діяти, — тихим голосом розповідає Влада. — Мені нізвідкіль чекати допомоги — батьки так і не змогли змиритися з тим, що я зійшлася з Віктором, на їхню думку, людиною кінченою. Його мама старенька, живе на одну пенсію, що вона може мені дати? Близьких подруг у мене немає. Вітя заміняв мені й батьків, і друзів. Думаю, він заслужив мою допомогу. Залишити його легко — важче витягти. Буду боротися за нього наскільки вистачить моїх сил. І буду чекати з в’язниці.
Зібравши в долоню кілька золотих речей, які дісталися їй у спадщину, Влада заклала їх у ломбард, щоб виручити хоч якісь гроші на адвоката. Їй порадили недорогого, і вона рада цьому — все-таки в її коханої людини в суді буде кваліфікована юридична допомога.
— Всі наші плани зруйнувалися в один момент, — глибоко зітхає моя співбесідниця. — Ми з Вітею хотіли назбирати трохи грошей і купити недорогий будинок під Полтавою. Він так мріяв про власний дах над головою! Говорив: «Скільки можна у в’язницях сидіти? Настав час починати жити, облаштовувати власне житло». От ми й заощаджували на якісній їжі, щоб зібрати гроші на важливу для нас покупку. Незабаром Віктора повинні були взяти на роботу вантажником у той супермаркет, куди він ходив по продукти. Ну, по ті прострочені або з ушкодженою упаковкою, які викидали на сміття. Так все безглуздо вийшло...
Молода жінка зізнається, що тільки з Віктором Павловичем, як не дивно, вона дізналася, що таке кохати й бути коханою. Чоловіки, які в неї були до нього, не могли дати й сотої частки тієї теплоти й уваги, які давав їй він. Розповідаючи про своє коротке щастя, Влада начебто світиться зсередини:
— З ним було легко й просто. З Вітею можна було порадитися з будь-якого питання. Він дуже цікава людина. Захоплюється літературою, особливо езотеричною. Грошей на покупку книг у нас не було, тому я «скачувала» їх з Інтернету й робила роздруківки. Ми їх читали разом, обговорювали. У нас із Вітею було багато спільних інтересів, нам ніколи не було нудно разом. Я бачила, як поступово відтавало його серце. Коли два роки тому ми познайомилися з ним, він був, звичайно, грубішим за характером, але згодом пом’якшав.
— Ну, а те, що ви заробляли більше грошей, ніж він, вас це не зачіпало?
— Спочатку зачіпало. А потім я зрозуміла, що не можу дорікати чоловікові ні в чому. Якщо він не був зайнятий на «шабашках», господарював по дому. Ми недорого винаймали приватний будинок і тримали там курей. Вітя дивився за ними, доглядав за городом, готував їсти. Він — чудовий кухар! Адже це теж чимала праця, хоча за неї ніхто не платить. Так, він не одягав, не взував мене, але й сам грошей у мене не просив ні на сигарети, ні на одяг. Задовольнявся малим. А приблизно рік тому Віктор став забезпечувати всіма продуктами, які знаходив біля сміттєвих контейнерів, і нам стало жити трохи легше. У всякому разі, харчувалися ми краще, ніж багато хто.
Одного разу, згадує Влада, чоловік приніс їй штук десять тортів. Відразу стільки солодощів на своєму столі вона в житті не бачила. Вони влаштували тоді собі справжнє свято — «іменини душі».
Віктор Павлович уже почував себе хазяїном «точки», але його «бізнес» раптом зіпсувала бомжиха
Віктор почав ходити до «злачного» місця щодня в певний час. Головне в цій справі було не проґавити моменту викидання зіпсованих продуктів з магазину. Інакше їх могли посипати хлоркою. Бувало, добувач повертався додому голіруч. Бувало, приносив тільки підгнилі фрукти або висохлий часник. А коли щастило, набивав сумку простроченими пельменями, м’ясом, ковбасою, рибою, яйцями, молоком, солодкими сирками, кефіром... Загалом, практично весь асортимент супермаркету в остаточному підсумку безкоштовно діставався Вікторові. Що не годилося в їжу, то віддавали котам — їх було троє — та четверо сусідських приходили постійно.
Віктор Павлович уже почував себе хазяїном «точки». Але раптом налагоджений «бізнес» дав збій — магазин змінив графік викидання зіпсованих продуктів. Одного разу, підійшовши до баків, як звичайно, о 8-й годині вечора, чоловік нічого їстівного біля них не знайшов. Доки він установлював новий час утилізації, «владу» над контейнерами захопила у свої руки, зі слів Влади, сорокалітня бомжиха, яка проживає в ближній лісосмузі. Звичайно вона приходила в район універсаму зранку й товклася там до обіду, поки не наповнювала свої сумки різними відходами. Один раз їй випало небачене багатство — кілька ящиків списаної їжі.
— Наталці все з’їсти одній було не під силу, тому вона принадила до баків трьох чи чотирьох місцевих алкоголіків, — продовжує розповідь Влада. — Вони наливали їй самогонку, а вона виставляла їм закуску. Загалом, «скооперувалися». І ні з ким не хотіли ділитися. Віктор доводив, що це він першим відкрив «точку», і вона по праву належить йому, а компанія Наталії вважала інакше. Мій чоловік довго розбирався із цією бомжихою і її друзями-алкоголіками, зрештою, прогнав їх звідти. Однак алкоголіки продовжували ходити до баків і вимагати у Віктора закуску. Він давав їм трохи чого-небудь, але вони були незадоволені. Мовляв, коли Наталія «завідувала» баками, тоді їм вистачало їжі. А що чоловік міг зробити? Останнім часом ми самі майже не бачили ковбаси — її стали менше викидати, хоча раніше Вітя приносив додому багато. До того ж, у нас родина, господарство, нам більше потрібно.
Цей конфлікт тривав не менше місяця. Чоловік не дуже посвячував мене в нього, і я розповіла тільки те, що знала.
Поділити харчові відходи мирним шляхом зубожілим людям не вдалося. Кілька тижнів тому за них пролилася кров. Влада виявилася свідком тієї страшної сцени.
У ящиках, через які пролилася кров, були напівзігнилі огірки й помідори
— Віктор попросив мене в той день підійти до контейнерів, коли буду повертатися з роботи, щоб разом потім піти додому, — розповідає моя співбесідниця. — Ми стояли, чекали, коли вивезуть візок з ящиками списаних продуктів. І коли його вивезли, Вітя пішов до баків, а я залишилася на місці, метрів за десять від них. Він відставив ящики за контейнер і трохи затримався, щоб поговорити з вантажником. А в цей момент із під’їзду найближчого будинку вибіг якийсь п’яний парубок і направився до Вікторової здобичі, щоб відняти її. «Куди ти ставиш? Це не твоє!» — почав кричати алкоголік. Його, як я довідалася пізніше, звали Іваном. Він став погрожувати чоловікові: «Я десять років займався карате. Якщо ти ще раз прийдеш сюди, я продемонструю на тобі всі прийоми, які знаю...»
Між двома чоловіками почалася боротьба за право харчуватися зі смітника. У ході бійки Віктор вийняв з кишені складаний ніж, що постійно носив із собою, і кілька разів ударив ним супротивника в грудну клітку. Той утік, забувши, зрозуміло, про ящики, які намагався відібрати.
— Це був сувенірний ніж, що я купила собі колись для самозахисту, — пояснює Влада. — Віктор свій загубив і попросив мій. Він, як тільки ми відійшли від місця події, відразу ж пошкодував про те, що вчинив у пориві обурення. «Навіщо я витяг ніж? Адже можна було просто вдарити... Якби він так зухвало не вів себе, я б з ним поділився. А то поводився так, начебто це його особисті ящики», — переживав чоловік, вимиваючи ніж від крові в ставку біля будинку.
Віктора заарештували вже наступного дня.
— Проти затриманого порушено кримінальну справу за нанесення навмисного тяжкого тілесного ушкодження, — розповідає помічник начальника Київського райвідділу міліції Полтави по взаємодії із громадськістю й ЗМІ Володимир Пасічко. — Лезо ножа, що він увігнав у тіло голодного алкоголіка, ледь не зачепило серце Івана. І якби не зроблена вчасно медична допомога, потерпілий міг би померти від крововтрати. «Швидку» викликав друг Івана, до якого той з’явився відразу ж після бійки.
До речі, у тих ящиках, через які одна людина серйозно постраждала, а інша відправиться у в’язницю років на п’ять, а то й на всі вісім (як рецидивіст), виявилися напівзгнилі огірки й помідори.
Відшукати Івана, якого вже виписали з лікарні, не вдалося — телефону в нього немає, а двері квартири, у якій він проживає один, ніхто не відкриває. «Напевно, знову пішов у запій. У таких випадках знайти його неможливо. Десь із дружками вештається», — пояснюють сусіди.
А от про Віктора, як це не дивно звучить, навіть співробітники міліції, яким довелося з ним спілкуватися, відгукуються досить тепло. Говорять, нормальний, не зіпсований в’язницями чоловік. От і хазяїн частини будинку, що він винаймав із дружиною, не брав з нього грошей за проживання, оскільки Віктор повністю відремонтував старе житло. Один час він нелегально працював у приватному будівельному підприємстві, але коли об’єкт був зданий в експлуатацію, чоловік залишився без засобів до існування. Родина його давно розпалася, син прийняти до себе відмовився. Як раніше п’ять разів судимого, у тому числі й за вбивство під час бійки, Віктора відмовлялися офіційно приймати на роботу. Тоді він оселився в балці дендропарку, спорудив там собі землянку. Але голод штовхав його на здійснення крадіжок. Знову був затриманий при спробі проникнути в магазин, відбув ще два роки ув’язнення. Опинившись на волі, зустрів гарну жінку, з якою почав нормальне життя. Віктор усіляко намагався полегшити долю Влади. На жаль, обставини склалися так, що він знову відправиться за ґрати. Відстоюючи, як він вважав, власну «вотчину», борючись за свій шматок хліба, чоловік за звичкою пустив у хід холодну зброю...
...Усе в цьому світі відносно. Багаті не можуть поділити багатомільйонні статки, а бідні чи не на смерть б’ються за їжу, яка є не придатною для вживання...
P.S. Імена людей, про які розповідається в матеріалі, змінені
