Що робити громадянам, коли тарифи невпинно зростають - поради доктора економічних наук, професора Алли Касич
країнці знову приголомшені. Зима 2014-2015 року видалась фінансово скрутною для багатьох – ми сплачували за опалення за новими, відчутно підвищеними, тарифами. Це було важко. Втім виявилось, що це ще не кінець. 18 лютого голова НБУ пані Гонтарєва заявила, що на українців чекає підвищення тарифів на газ на 280%, на теплову енергію – на 66% – це питання узгоджене з МВФ. Через два дні, 20 лютого, міністр енергетики та вугільної промисловості Демчишин оголосив, що тарифи на електроенергію зростуть на 40% з 1 березня 2015 року.
Наразі читачі «Телеграфа» телефонують до редакції і питають: що відбувається, чому з нас знущається український уряд і якийсь МВФ? Люди хочуть знати, яка мета заходів з підвищення тарифів. «Телеграфу» це теж цікаво, тож ми пішли до фахівця.
На запитання «Телеграфа» відповідає доктор економічних наук, професор Алла Касич:
– Пані Алло, наші читачі вважають таке стрімке підвищення тарифів на комунальні послуги просто знущанням української влади над народом. Крім того, чимало читачів стверджують, що в зубожінні народу винен Міжнародний валютний фонд (МВФ), бо саме він вимагає підвищення тарифів. Що скажете?
– Скажу, що далеко не МВФ винуватець усіх наших проблем. Насправді ми 23 роки йдемо до ринкової економіки, та так до неї і не дійшли. Наразі маємо виконати роботу, яку мали зробити ще на початку 90-х – так, як це робили в Польщі, маю на увазі шокову терапію. У Польщі вона проходила дуже жорстко, люди страждали і обурювалися, втім Польща через це пройшла і пішла далі, а ми стоїмо на місці.
– Шокова терапія – це стрімке підвищення тарифів на комунальні послуги для населення?
– Це один із найнеприємніших моментів шокової терапії. Втім іншого шляху ніхто не вказав. Наше завдання, завдання будь-якої держави – ставати ефективною, розвиватися. Ще 23 роки тому ми мали вирішувати проблеми енергоефективності. Адже насправді Україна не має великих покладів газу та нафти, ми змушені купувати їх у зарубіжних партнерів за тверду валюту. На додачу ще й маємо постачальника-монополіста – Російську Федерацію. 23 роки українські уряди говорили про диверсифікацію, про розподілення джерел енергопостачання, – але ж ми цього не зробили. Тому сьогодні в ціні, яку Україна сплачує за російський газ, закладена значна політична складова – бо газ став засобом політичного тиску. Тобто сьогодні ми маємо три чинники, які суттєво впливають на ціну газу, це: відсутність власних покладів; залежність від країни-монополіста РФ і політична складова, закладена в ціну. Зауважте, все це – чинники негативного характеру.
– Чому український НАК «Нафтогаз» має такий величезний дефіцит? Народ каже «бо крадуть!», та, схоже, це не єдина причина?
– Доречне питання. НАК «Нафтогаз» – це ще один монополіст, вже всередині країни. Сьогодні він дійсно має величезний дефіцит, який тягарем лягає на без того великий дефіцит державного бюджету України. Так відбувається, бо насправді ми все ще не живемо за законами ринкової економіки, коли ринок сам формує ціну. А в нас фактично виходить, що «Нафтогаз» купує імпортні енергоносії за тверду валюту, яку, в свою чергу, теж купує на ринку, а продає газ українським споживачам зовсім за іншу ціну, гривневу. Тобто виникає дисбаланс між ціною закупки і ціною продажу. Звідси утворюється величезний дефіцит «Нафтогазу», він фінансується з держбюджету, а це, в свою чергу, збільшує дефіцит державного бюджету, який і без того небезпечно великий.
– МВФ вимагає підвищення тарифів для населення задля зменшення дефіциту «Нафтогазу» і держбюджету?
– Звісно, що так.
– Це зрозуміло, та що робити людям, які неспроможні сплатити такі тарифи?
– Для допомоги їм в країні створений механізм субсидій, неплатоспроможні громадяни можуть їх отримати.
Про субсидії
– Але ж субсидії, їхня грошова маса, знову лягають тягарем на держбюджет? Якщо уряд дозволяє малозабезпеченому громадянину менше заплатити за енергоносії, він має сам сплатити різницю постачальнику-«Нафтогазу»? А це знову витрати. Тоді за рахунок чого зменшиться дефіцит держбюджету?
– Так, слушне зауваження, субсидії для населення дійсно не вирішують проблеми дефіциту держбюджету. Але ж і МВФ, який поки проти них не заперечує, розуміє, що є реальні вимоги, а є нереальні – в ситуації війни та економічної кризи неможливо кинути напризволяще величезну кількість людей, які через інфляцію бідніють фактично щодня. Втім, є підстави говорити, що поступово обсяги субсидування зменшуватимуться. Допомога незахищеним верствам населення має стати не лише адресною, водночас з нею мають запрацювати механізми реального контролю за реальними доходами населення – знаєте, як на заході, де всі під ковпаком податкових служб. Розумієте, ще в чому справа: в розвинених країнах не надто поширене таке поняття, як субсидування населення. В цивілізованих країнах субсидії надаються ризикованим секторам економіки, наприклад, сільському господарству, яке й досі суттєво залежить від кліматичних умов. Тобто у розвинених країнах субсидії спрямовуються на розвиток економіки, а населення має використовувати власні можливості заробити.
– Чекайте, але ж наше населення неможливо уявити без субсидій, ми дуже бідні, насправді бідні.
– Так, ми бідні, і залишимося такими назавжди, якщо не зрозуміємо, що маємо змінити споживацьку модель розвитку на прогресивнішу. Насправді країни розвиваються або за споживацькою, або за інвестиційною, або за інвестиційно-інноваційною моделлю. Інвестиційна модель розвитку – це Китай, вони до 40% ВВП витрачають на інвестиції, це величезна сума! На жаль, в Україні досі діє саме споживацька модель.
– Які її ознаки?
– Найперше, це перерозподіл ВВП (внутрішній валовий продукт країни, ред.) не на інвестиції, а на проїдання. Друга ознака – залучення кредитів, позик, які знову використовуються на проїдання, а не на інвестиції в розвиток економіки. Дефіцит держбюджету фінансується за рахунок зовнішніх запозичень. Це дуже небезпечна ситуація, бо зрештою кредитори можуть отримати права на певні активи в державі. Розумієте, будь-яка споживацька модель розвитку держави має обмежений термін існування. Українська вже віджила, якщо утримувати ситуацію у законсервованому стані зараз, коли ми вже дійшли до точки неповернення, це може закінчитися дуже погано.
Про дефолт
– Як це може закінчитися?
– Це може завершитися дефолтом, офіційним визнанням державою своєї неплатоспроможності. На мою думку, МВФ ставить завдання уникнути дефолту в Україні, адже ми дуже велика країна в центрі Європи, були випадки, коли країни після дефолту так і не змогли оговтатися. Тож, світова спільнота зацікавлена в тому, щоб допомогти Україні уникнути такої катастрофічної ситуації, яка може стати до того ж серйозним неподобством для європейських сусідів. Власне, сьогодні МВФ – єдиний кредитор, готовий все ще давати нам позики. Адже крах нашої економічної системи відбувся не вчора, і не в 2014 році, ми йшли до цього 23 роки. Пам’ятаєте, як Янукович узяв 3 млрд. доларів в борг у Росії і не підписав Угоду про Асоціацію з Євросоюзом? Це була плата за борг, бо тоді нам вже ніхто гроші не бажав позичати, а вони були конче потрібні – і саме на проїдання.
Про МВФ і тарифи
– Добре, зрозуміло. Та поясніть, будь-ласка, чому МВФ намагається вирішити проблему дефіцитного держбюджету України виключно за рахунок громадян – вимагаючи підвищення тарифів для населення?
– Не згодна з таким формулюванням, МВФ вимагає не лише підвищення тарифів для населення – це лише одна з його вимог. Він також висуває вимогу щодо невідкладного проведення реформ, і не колись потім, а одночасно з підвищенням тарифів. А реформи – це і зменшення видатків на державний апарат, і створення умов для зростання доходів. Ми можемо лаяти МВФ, бо кожному з нас болить, коли йдемо платити компослуги, втім маємо зрозуміти, що жити у ХХІ столітті і сподіватися на дешеву нафту та газ недоречно, ми не можемо створити собі якусь утопічну країну з низькими тарифами на енергоносії для населення, це нереально. Хочу нагадати, що МВФ також наполягає на вирішенні проблеми тіньової економіки – експерти стверджують, що в Україні 50% бізнесу «в тіні». А це, до речі, значить, що там не сплачують внески до пенсійного фонду. Ви уявляєте кількість людей, які не платять внески? Втім, коли вони вийдуть на пенсію, то вважатимуть, що заслужили її як і ми з вами.
Про уряд і його гру
– Зрозуміло. Тоді питання до уряду – де реформи? Ми бачимо і відчуваємо підвищення тарифів, та де реформи?
– Так. До уряду у нас чимало запитань. Нагадаю, що МВФ послідовно вимагає прозорої фінансової діяльності від українського уряду, видатки мають бути прозорими, інформація про них доступною, але...
– Але ми навіть не отримали роз’яснень від уряду та прем’єра Яценюка, чому підвищення тарифів таке стрімке – на 280% на газ? Хоча раніше Кабмін оголошував, що за графіком, тарифи на газ для населення зростатимуть поступово: 2015 рік – на 40%, 2016-й – на 20%, 2017-й – ще на 20%?
– Щодо причин стрімкого підвищення тарифу на 280% нічого не можу сказати, це якісь їх внутрішні розрахунки, нас про них не інформували.
– То виходить, що уряд Яценюка з усіх вимог МВФ виконує лише одну – підвищує тарифи для населення, не здійснюючи реформ?
– Так. Уряд обрав найзручніший для себе спосіб – переклав тягар на населення, хоча треба було б починати і скорочення видатків на утримання державного апарату.
– То скажіть, будь-ласка, що робити людям, які не можуть сплачувати такі тарифи?
– Я не можу дати на таке запитання простої вичерпної відповіді. Єдине, на що я дуже сподіваюсь, це на те, що не лише МВФ, а й громадянське суспільство в Україні вимагатиме від уряду невідкладного проведення реформ заради відновлення економіки країни. Зараз варто вимагати не нереально низьких тарифів, а реформ – бо це шлях розвитку. Все інше – шлях в нікуди.
