Але, не дивлячись на невтішний для мешканців усіх Забрідок результат виїзної гри, наш спонсор, спортивний директор і взагалі гарний дядько – Володимир Скубій – вирішив-таки повезти футболістів забрідчанської «Ворскли» на матч своїх старших і майстерніших тезок. І на яку гру! В неділю володар Кубку України – полтавська «Ворскла», приймав вдома самого чемпіона – столичне «Динамо». Не гра, а футбольна цукерочка – приходь на стадіон і ласуй.
Отже, їдемо. У маленькому «бусові» нас вмістилося аж чотирнадцять чоловік. Здається, це більше дозволеної норми, але суворі полтавські міліціянти, на щастя, нами зовсім не цікавляться. Ось і головний стадіон міста Полтава. Всі підходящі місця для паркування, ясна річ, вже позаймали спритніші та розумніші. «Але й ми не з простих», – думає Володимир Скубій і примощує нашого «буса» на вільному клаптику землі біля одного із входів на трибуни.
На годиннику – початок сьомої вечора, а біля кас стадіону – справжнє вавилонське стовпотворіння. Ми, порадившись, посилаємо по квитки найвідповідальнішого – нашого тренера Георгія Івановича. Витримавши всю передкасову штовханину, він повертається із чарівними квиточками. Радість спостерігати гру головної команди Полтавщини із 14-го ряду 16-го сектору обійшлася кожному з нас у 15 гривень. За нинішніх цін, не такі великі гроші – всього-то два кіло цукру на ринку.
Трохи поблукавши навколо стадіону, натрапляємо на потрібний нам вхід. Добрі дяді-міліціонери дбайливо обмацують нас і турботливо запитують: «Куриш? Спічки, за жигалка есть?» Потім із сумом таки пропускають на трибуну. Варто сказати, що, не дивлячись на такий протипожежний «шмон», курили на стадіоні багато та із задоволенням. Отже, заборонені сірники таки десь проносили. А ми ж вмощуємось на дбайливо простелених газетах (без яких ризикуєш вимастити своє місце для сидіння піввіковим шаром пилу) і чекаємо початку футбольного спектаклю за участю двадцяти двох акторів і одного судді. Глядачів – десь більша половина стадіону. З них – один сектор зайнятий київськими фанатами.
Головний арбітр свиснув. Понеслись. З перших же хвилин сусідні з нами полтавські фани починають лаяти форварда «динамівців» Артема Мілевського. І недаремно, варто сказати. На п’ятій хвилині Артем ввійшов до штрафного майданчику «Ворскли» і впав після контакту із захисником. Пенальті! Трибуни вибухають криком, лайкою, вигуками обурення. «Правильно! Молодці кияни, так тримати! – чую в себе за спиною іронічний голос. – Ви тільки так вигравати і вмієте!!!» Годі й говорити, що 99% полтавських вболівальників абсолютно впевнені, що Міля «намалював» пенальті. Про те, як він майстерно це робить, напевно, знає вже вся футбольна Україна. Сам же Мілевський і виконує вирок судді. Розбігається, б’є, Долганський падає у потрібний кут, але надто повільно – м’яч вже у сітці – 0:1. Київський сектор організовано вигукує щось на підтримку своєї команди. Полтавчани, які сидять трохи нижче нас, засмучено відповідають столичним фанатам демонстрацією середнього пальця. Не надто ввічливо, та й команді таке вболівання не дуже допоможе.
Та за деякий час заводяться і гравці «Ворскли» на зеленому газоні, і вболівальники команди на трибунах. Кілька цікавих атак полтавчан «динамівці» вдало відбивають. Але тут за справу береться сам Вася. Тобто, якщо повністю, форвард «Ворскли» Василь Сачко. Він отримує пас у штрафній «Динамо», розвертається і б’є повз Шовковського у дальній від себе кут. Г-О-О-О-Л!!! Рахунок стає рівним – 1:1. Все тільки починається. Вболівальники не дуже дружно, але емоційно скандують: «Ворскла-а-а»! Полта-а-в-а-а!». І за цим довге, гучне і таке дратівливе гудіння дудок. Ну та Бог із ними! Тим часом Василь Сачко вискакує один в один із Шовковським і б’є майже як і у першому випадку. Одна відмінність – м’яч пролітає мимо дальнього кута. Стадіон розчаровано зітхає. «Ех, Вася, Вася», – скрушно хитають головами дядьки позаду нас. «То менше йому треба у «Спліт» ходити, – каже один з них. – Я вечорком бачив – виходять удвох із Маркоскі. Ну як Штепсель і Тарапунька – один довгий, другий маленький. Сіли в таксі і поїхали». Поки вболівальники діляться думками і враженнями, команди вирушають на перерву. А київським фанатам стає настільки весело, що вони навіть влаштовують між собою невелику потасовку, яку швидко припиняють полтавські охоронці правопорядку. Кияни в першому таймі ще й файєр запалювали – вогонь був такий, начебто півсектора зараз згорить, але нічого – швидко загасили і до кінця гри більше порядку не порушували.
В таймі другому було багато замін і напруженої боротьби у центрі поля. А от гострі моменти виникали переважно біля воріт «Ворскли». То Мілевський пройде трьох і п’яткою віддасть на Гільєрме, а удар того прийме на себе воротар, то удар Ярмоленка з-за меж штрафної спокійно зафіксує Долганський. А постріл «динамівця» Мілоша Нінковіча змогла відбити лише поперечина. У «Ворскли» запам’ятався хіба лише прохід до карного майданчика киян молодого Безуса і його наступне падіння. Пенальті арбітр не дав. Вболівальники шаленіють, вимагаючи кари і для «Динамо» (у вигляді пенальті), і для судді (у будь-якому вигляді). Тим часом, кияни можуть виривати перемогу – Гільєрме виходить віч-на-віч із Долганським, але воротар на висоті. Фінальний свисток арбітра зафіксовує бойову нічию – 1:1. Після гучного фіаско із «Бенфікою» підопічні Миколи Павлова дещо реабілітуються перед власними фанатами.
А ми вирушаємо додому – хто у Нові Санжари, хто у Забрідки. Їдемо втомлені, але задоволені. По дорозі обговорюємо побачений матч і складаємо плани на наступні зустрічі першості району. Говоримо про футбол. Здавалося б, такий різний і, водночас, такий схожий футбол.
