Подвиг героїв Крут: крок на шляху до здобуття Україною незалежності

Ідея соборності України як держави бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Потужна держава східних слов’ян сформувалася наприкінці І тисячоліття навколо одного з полянських міст – Києва, що став столицею і дав назву цій державі: Київська Русь. До її складу входили землі багатьох племен, як то полян, древлян, в’ятичів, дреговичів, ільменських словенів, кривичів, половчан, радимичів, сіверян, дулібів, тиверців, уличів. Володіння Київської Русі простягалися від Варязького до Руського морів (від Балтійського до Чорного).
У ХІV ст. значна територія сучасної України була підпорядкована Литві (в т.ч. Київ – близько 1362 р.). На період 1440-70 рр. вдалося відновити Київське удільне князівство. У 1569 р. за Люблінською унією Литовське й Польське Королівства об’єдналися в Річ Посполиту. Після цього українські землі опинились під впливом Польщі. У середині ХVІІ ст. розгорілася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, в результаті якої на певний час була відновлена державність України. Та невдовзі значні її території опинилися під владою Російської імперії.
Протягом віків практичним втіленням ідеї соборності займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХІХ ст. ідея соборності українських земель відбилася в документах Кирило-Мефодіївського братства, суспільно-політичних поглядах Михайла Драгоманова і Володимира Антоновича. На початку ХХ ст. про суверенність Соборної України йшлося в документах Української народної партії на чолі з Миколою Міхновським. На той час українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною. Для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.
Українська революція 1917-1920 років зробила реальною мрію багатьох поколінь українців про об’єднання в єдину соборну державу. Соборність України проявилася в ті дні значним зростанням народної ініціативи, прагненням до об’єднання регіонів з українським населенням в єдину національну державу. Вона увібрала в себе весь багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу і була виписана законами про затвердження державними символами синьо-жовтого прапора і тризуба, що вже давно представляли перед світом наш народ. І саме до цих символів тягнулося українство з усього світу.
В ці дні минає 92 роки з того часу, як на невеликій глухій чернігівській станції в Крутах відігрався сумний акт кривавої драми України, коли 29-30 січня під Крутами у нерівній боротьбі із ворожою московською навалою загинули студенти Січового Студентського куреня, цвіт нашої національно-патріотичної молоді, перші лицарі України, які першими підставили себе під тяжкі удари ворога. Розпочалася нова епопея нашої славної, хоч і трагічної визвольної боротьби.
Того похмурого ранку 29(16) січня 1918 року під станцією Крути українські війська готувались до бою. Загальне керівництво українськими військовими частинами здійснювали начальники 1-ї юнацької школи штабс-капітани Ф. Тимченко та П. Богаєвський. Їхній штаб розташовувався в ешелоні, що стояв на самій станції. В ешелоні був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керівництво частинами на позиціях мусив здійснювати сотник А. Гончаренко.
Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенки Лохвицького повіту на Полтавщині. В 1912 році закінчив з відзнакою Чугуївську військову школу і був призначений до Кубанського полку російської армії. В часі першої світової війни (1914-17) командував батальйоном, одержав ранг капітана, викладав тактику в школі прапорщиків та був нагороджений найвищим відзначенням за бойові заслуги - Хрестом Святого Георгія з мечами. У 1917-20 рр. був в Армії УНР: командиром куріня Юнацької Військової школи, губерніальним командантом Поділля, та начальником канцелярії Головного Отамана Симона Петлюри.
За сотню метрів від станції зайняли позиції українські підрозділи. Ліворуч від насипу розташовувалися студенти та вояки куреня “Смерті”, праворуч – юнаки військової школи. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 20-30 осіб. Три чоти розмістились на позиціях, де почали споруджувати шанці. Одна чота, складена з осіб молодшого віку та тих, що не вміли стріляти, була відведена до резерву та розташовувалась між позиціями та станцією. Щоб підсилити студентів , на лівий фланг їхніх позицій були переведені підрозділи куреня “Смерті”. Загальне керівництво лівою ділянкою фронту обійняв сотник Омельченко. Йому безпосередньо підлягали на позиціях близько 90 студентів та 50-60 вояків, у резерві – до 30 студентів і гімназистів.
Професійно був підготовлений до бою і правий фланг. Тут стояла 1-ша Українська військова школа імені Б.Хмельницького. Юнакам більш поталанило, оскільки вони мали штучну перешкоду – насип залізничної гілки Гребінка – Крути. Тож вони не будували шанці, а просто укріпилися за насипом. Безпосередньо на позиції було виведено 1-шу, 2-гу та 3-тю юнацьку сотні – до 180 юнаків. 4-та юнацька сотня (до 60) вояків лишилися на крайньому правому фланзі, між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливій обхідній групі більшовиків. Як видно на правому фланзі було більше вояків. Це пояснюється тим, що з залізниці Гребінка-Крути також можна було чекати наступу. Щоб запобігти цьому, сюди і було поставлено юнацьку школу у повному складі. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабію.
Крім того, в розпорядженні український військ під Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залізничній платформі по колії. Ця гармата мала гучну назву “панцерного потяга”. Обладнана вона була ще в грудні 1917 року полком імені Б. Хмельницького для дій на залізницях. Начальником цієї гармати був офіцер-гарматник, сотник Богданівського полку С. Лощенко. Гармата брала участь у поході богданівців до Полтави, а потім, коли полк був відкликаний до Києва, залишилась на лівобережжі та брала участь у боях з більшовиками.
Отже, під Крутами перебувало до 420 українських студентів, вояків та юнаків, які мали на озброєнні 8-10 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі.
Більшовицьке командування змогло зосередити на цій стратегічній ділянці значно більші сили. У першу чергу це була Полтавська колона “1-ої армії” П.Єгорова в силі до 1300 багнетів та “2-га армія” Р.Берзіна, яка налічувала 3500 вояків. Також у бою брали участь підрозділи “3-ї армії” Кудинського – близько 8090 багнетів. Усі ці більшовицькі війська майже виключно складалися з росіян-вояків старої армії, московських та брянських червоногвардійців, а також моряків-балтійців. Уже під час бою на допомогу більшовицьким військам підійшов 1-й Петроградський загін з Олександрівська, який по-суті й вирішив долю бою за Крути.
Наступ більшовиків за станцію розпочався зранку 29 (16) січня 1918 року. На лівий фланг проти студентів кинули не зовсім тверезих матросів-балтійців та сибіряків з “армії” Р.Берзіна. Правий фланг штурмували московські червоногвардійці П.Єгорова. Атака почалася зі значними втратами для більшовиків. Особливо багато забитих було на правому фланзі, де юнаки з насипу досить зручно стріляли по московських червоногвардійцях. Менш вдалий бій відбувся на лівому фланзі – тут підрозділи досить уперто просувалися вперед. Допомагала відбиттю наступу більшовиків і гармата С.Лощенка, який виїздив аж у тил наступаючому ворогові. Втрачаючи багатьох убитих та поранених, більшовицькі частини все ближче просувалися до станції. Гарматна батарея Р.Берзіна, що до того часу досить невдало била по території перед позиціями українських військ перенесла свій вогонь на саму станцію. Це спонукало Тимченка та Богаєвського відвезти потяг із набоями за станцію, у напрямкові Києва.
Бій, що розпочався о 10-й годині ранку, тривав кілька годин. Більшовицькі лави, втрачаючи убитих та поранених, просувались уперед. Було зрозуміло, що вони протримаються під вогнем студентів та юнаків ще недовго. П.Єгоров, який командував боєм під Крутами, був вимушений вжити додаткових заходів. У першу чергу він зорієнтував батарею Берзіна максимально сконцентрувати свій вогонь на позиціях українських військ. Він віддав наказ про негайний наступ з боку Гребінки-Прилук 1-го загону, прибуття якого більшовики з нетерпінням очікували.
А в цей час на позиціях студентів та юнаків почали замовкати кулемети – перегріті на морозі вони швидко псувалися. Крім того, запас набоїв унаслідок бою зменшився до мінімуму. Потяг командування з вагоном набоїв знаходився за кілька верст від поля бою. Щоб якомога швидше роздобути набої, А.Гончаренко наказав С.Лощенку на платформі з гарматою вирушити до потягу за набоями.
Була приблизно 14 година дня. Платформа з гарматою від’їхала за набоями, кулемети замовкали, для рушниць майже не було набоїв. У цей час на правий фланг, туди, де стояли юнаки почали рішучий наступ петроградські червоногвардійці 1-го Петроградського загону, який так очікували більшовики. Прибув і панцерний потяг матроса Полупанова, який впритул став обстрілювати станцію Крути. Командира правого флангу, хорунжого Бабія, було вбито. Удар петроградської червоної гвардії прийняла на себе 4-та юнацька сотня, однак утримати його було неможливо. За таких обставин сотник А.Гончаренко віддав наказ студентам та юнакам відступати. Юнацькі сотні, що стояли поруч зі станцією, відводив А.Гончаренко. 3-тя та 4-та сотні відходили самостійно.
Правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнакам відступати було легше, – прикриваючись залізничним насипом вони могли відійти майже без втрат. У студентів і попереду, і позаду було голе поле. Якщо б вони просто з окопів стали відступати, їх би постріляли в спину. Тому командир студентів сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а потім уже відходити. Певно, що це була помилка Омельченка, за яку він дорого поплатився, – у розпорядженні сотника були ненавчені студенти, які мусили битись на багнетах з професійними вояками. Наслідки рукопашного бою виявилися дійсно невдалими для український підрозділів. Кілька студентів були поколоті багнетами, а крім того, у першу мить атаки забито кулею Омельченка, який вибіг попереду лави. Врятували становище рештки куреня, які не дали більшовикам оточити та знищити студентів. Крім того, допомогла і резервна студентська чота зі станції.
Тоді, коли студенти пішли на ворога в багнети, юнаки продовжували відступати. Вони, забравши своїх убитих та поранених, обминули станцію та вирушили до штабового потягу, поруч з яким зупинилася і платформа
С.Лощенка. Оскільки студентів та юнаків розділяв залізничний насип, то останні не знали про те, що студенти замість відступу кинулись у багнетну атаку. Студенти так само не думали, що юнаки вже відійшли далеко та залишили станцію Крути без прикриття. За юнаками майже впритул бігли петроградські червоноармійці, частина яких прямувала до беззахисної станції. Студенти після безрезультатного для них багнетного бою, також почали відступати. Вони простували до с. Крути, що знаходилось неподалік залізниці. Щасливо обминувши його, рештки куреня “Смерті” та трьох студентських чот перейшли вузькоторову залізницю до Чернігова та спрямували до ешелону. Їм вдалося забрати більшість своїх вбитих та поранених.
Близько 17 годин юнаки та студенти різними шляхами дістались до потягу, посідавши до якого, вони вирушили в напрямку Києва. Серед частин, що відступили з-під Крут, не вистачало однієї студентської чоти. Ця чота в складі 29 студентів та гімназистів стояла найближче до станції. Не маючи керівників та конкретних вказівок, ця чота пішла просто до Крут, де вже були петроградські червоногвардійці. Звичайно, що вся вона потрапила до полону. Також до полону дісталося і п’ятеро поранених під час багнетної атаки студентів. Поступово до станції прибували інші підрозділи Р.Берзіна та П.Єгорова. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова – представника Народного Секретаріату при військах П.Єгорова. Богданов розпорядився відправити п’ятьох поранених студентів до Харкова. У цей час до них перевели ще двох студентів: один був поранений під час захоплення чоти до полону, а другий виявився сином машиніста потягу, який возив Богданова. Мабуть, машиніст вимолив у Богданова життя своєму синові. Так семеро студентів були відправлені до Харкова. На станції залишилось 27 студентів та гімназистів, узятих до полону.
Командуючий більшовицькими військами під Крутами П.Єгоров після приблизного підрахунку своїх витрат вийшов з рівноваги, щоб хоч якось компенсувати свої втрати, він наказав розстріляти полонених студентів та гімназистів. Надвечір, коли почало вже темніти, полонених вивели надвір станції Крути. Студенти розуміли, що їх будуть розстрілювати. Це завдання Єгорова виконували петроградські червоногвардійці – більшовицька жандармерія. Перед смертю хлопець-галичанин затягнув пісню “Ще не вмерла Україна”. Однак кулі не дали йому доспівати. Через мить 27 студентів та гімназистів лежали покотом на мерзлій землі.
У 1991 р. справа, за яку боролися і поклали життя тисячі патріотів України, стала реальністю. Україна здобула незалежність і поступово, але впевнено стає повноправним членом міжнародної спільноти.
Проте ми не маємо права забувати тих, кому вдалося в кінці минулого століття завершити справу попередників і відновити державність України – В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Петра Григоренка, нашу землячку Оксану Мешко, а також мільйонів українців, без бажання та підтримки яких незалежність і соборність України не була б реалізована.
Водночас ще залишаються наявні значні ризики у питанні збереження соборності України. Не реально сподіватися, що сформована протягом століть різна ментальність населення її Сходу та Заходу швидко зміниться. Це підтверджує і приклад інших держав. Зокрема, в Італії і досі є суттєві розбіжності між Півднем і Північчю. Ці ж проблеми регіональних протиріч є і у Бельгії, Німеччині, США.
Отже, сьогодні, пройшовши складний шлях визвольних змагань, українці мають робити практичні висновки.
Слід пам’ятати, що наші предки неодноразово губили державницькі орієнтири, коли вдавалися до конфронтаційності та зведення рахунків, не прислухалися до опонентів, втрачали моральні орієнтири у боротьбі за владу. У другій половині ХУП століття державницькі заходи Б.Хмельницького, І.Виговського та П.Дорошенка були знівельовані однобокою політикою І.Брюховецького, М.Ханенка, Ю.Хмельницького, Д.Многогрішного, П.Тетері та інших гетьманів. Акт Злуки 1919 року значною мірою залишився декларацією і через амбіції, що стали на заваді співпраці В.Винниченка, С.Петлюри, Б.Мартоса, Є. Петрушевича, хоча всі вони по-своєму палко любили Україну.
Також необхідне осмислення взаємозв’язку проблем соборності і регіоналізму. Питання відокремлення територій не повинно стояти в будь-якому випадку. Соціологічні дані підтверджують, що саме такою є думка переважної більшості українців. Важливо також усвідомити, що регіоналізм в Україні складався протягом тривалого часу і його подолання теж не може бути завданням одного дня. Потрібні законодавчі, економічні та культурні важелі. І у цьому напрямі важливим буде прийняття запланованих змін до Конституції України, зокрема, щодо зростання ролі місцевого самоврядування та удосконалення відносин між Центром і регіонами. Важливо розвивати зв’язки між регіонами, містами та людьми, сприяючи їх зближенню.
Потребують подальшого удосконалення відносини суспільства та держави у напрямі зростання ролі громадських інституцій та збільшення довіри населення до влади та її органів. Необхідно зробити все для подолання традиційного для пересічного українця недовірливого ставлення до влади, добитися, щоб люди бачили у державі не загрозу своїм благам, а їх захист і гарантію.
В третьому тисячолітті, ідея соборності постає з новою силою, набирає нового сучасного змісту. Осмислюючи події історії та сучасності України, ми сприймаємо їх у взаємозв’язку, прагнучи врахувати основні тенденції світового розвитку, національні особливості, ментальність українців, а відтак – прийняти правильні державницькі рішення.
Лише сильна держава і сильна влада може убезпечити націю від служіння чужим інтересам. Ось чому ми зобов’язані плекати ідеал власної соборної держави і віддавати йому всі свої сили та здібності.

Логін:
Пароль:
запам'ятати