У райцентрі півроку жив чоловік, який протягом усього цього проміжку часу дурив місцевих чиновників, політиків та підприємців. Зараз він продовжує справу Остапа Бендера на Донеччині.
Читачі «ЕХО» ще повинні пам’ятати про проект під назвою «Будівництво реабілітаційного центру для воїнів АТО». Уперше про нього згадали саме на сторінках нашого тижневика в публікації «У Кобеляках буде збудований реабілітаційний центр для військових із АТО». Мова йшла про те, що 23 квітня відбулося чергове засідання кобеляцького міськвиконкому. На ньому були присутні і виступили керівник районної організації партії «Батьківщина» Ніна Ясинська та священик греко-католицької церкви отець Андрій Буняк. Вони повідомили присутнім про намір збудувати в Кобеляках реабілітаційний центр. І попросили, щоб міська влада виділила два гектари землі під майбутнє будівництво. Задекларовані наміри вражали своєю масштабністю. У майбутньому центрі мали одночасно проходити медико-психологічну реабілітацію до п’ятдесяти чоловік. Кількість обслуговуючого персоналу становила б шістдесят осіб: від медпрацівників до кухарів, охоронників та прибиральниць. На території центру обіцяли спорудити греко-католицький храм. Усе це задоволення, за словами ініціаторів будівництва, мав профінансувати Світовий Конґрес Українців. Спонсори нібито пообіцяли не лише дати гроші на спорудження об’єкту, а й утримувати персонал та виділяти кошти на інші потреби. І так — протягом п’яти років.
Дещо шоковані грандіозними масштабами проекту члени виконкому проголосували за надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки під майбутнє будівництво. Землю знайшли на околицях Кобеляк у мікрорайоні Праве Заворскло. Щоправда, досить швидко з’ясувалось, що запропонована міськвиконкомом земельна ділянка є спірною. Документи на неї пред’явили представники місцевого лісництва. Але інцидент швидко залагодили, знайшовши нову земельну ділянку. Цього разу — на Лівому Заворскло.
Через кілька тижнів питання щодо будівництва реабілітаційного центру розглянули і на сесії міськради. Депутати теж підтримали цей проект. І теж не приховували здивування його розмахом. Адже навіть приблизні підрахунки засвідчували, що будівництво та утримання центру «потягне» на кілька сотень мільйонів гривень. Так що, реабілітаційний центр міг сміливо претендувати на звання проекту не те що року, а навіть десятиліття.
Отримавши «благословення» від міської ради, ініціатори проекту почали підготовчу роботу з його втілення в життя. У травні вони вже заявили, що фінансування будівництва центру відкрите, триває процес підготовки проектно-кошторисної документації. У червні в присутності представників влади і преси відбулося підписання договору з майбутніми підрядниками: тими, хто будуватиме, і тими, хто постачатиме меблі та необхідне медичне обладнання. Були озвучені і орієнтовні терміни будівництва. Його розраховували завершити за 18 місяців. А після цього на околиці Кобеляк мав з’явитися чудовий об’єкт. Усі будівлі обіцяли звести із дерева: як лікувальні і спальні корпуси, так і церкву. Центр повинен був відповідати найвищим екологічним та іншим стандартам.
Для того, щоб отримувати гроші від Конґресу Українців, був створений благодійний фонд під назвою «Кобеляцька батьківщина». Його очолила Ніна Ясинська. І спочатку все йшло нібито нормально. У роботу з підготовки втілення грандіозного проекту в життя включилися десятки кобелячан. Одні готували проектну документацію, інші створювали штатний розпис. Роботи вистачало всім. За кілька місяців були підготовлені величезні стоси документів. Люди працювали безкоштовно. Безумовно, їх ентузіазм підтримувала не лише шляхетна думка про допомогу постраждалим в АТО та про створення в Кобеляках об’єкту, котрий мав дати величезний поштовх в розвитку містечка. Ні, люди думали й про своє майбутнє. Одні планували добре заробити на проектуванні, інші — отримати високооплачувані посади в майбутньому центрі. Містечком одразу почали поширюватись чутки про зарплату, яку отримуватиме медперсонал. Говорили про сотні, а то й тисячі доларів. Звичайно ж, вистачало бажаючих допомогти з перспективою подальшого працевлаштування.
Крім будівництва центру засновники фонду задекларували проведення активної благодійної діяльності. Вони обіцяли закупити для міста та інших населених пунктів Кобеляччини кілька пожежних машин, виготовлених на КраЗі, відправити на лікування хворих дітей. Місцеві медики готувалися до поїздки на стажування у Францію.
У Кобеляки зачастили з візитами представники київських, харківських, дніпропетровських фірм та підприємств, приїжджали люди на рівні директорів КраЗу. Усі підписували договори, обговорювали перспективи подальшої співпраці. Усе це супроводжувалось освяченням і висвітленням у пресі. Із нашою газетою керівництво фонду уклало спеціальний договір про висвітлення своєї діяльності. Також були заключні відповідні угоди про постачання меблів, медичного обладнання, замовлені церковні дзвони, іконостас та багато іншого інвентарю і спорядження.
Стадія бурхливої діяльності тривала десь до липня. Потім активність засновників та працівників фонду поступово почала затихати. Адже всі документи були вже підготовлені та підписані, а обіцяних мільйонів від канадців так і не надійшло. Потрібно відзначити, що деякі підозрілі симптоми в діяльності фонду можна було помітити одразу. Адже за кілька місяців підготовчої роботи ніхто із задіяних людей, у тому числі і Ніна Ясинська та Андрій Буняк, так і не побачили жодного представника чи то Світового Конґресу Українців, чи канадського уряду. Якось дивно було чути, що іноземці готові вкласти мільйони доларів у фонд, жодного разу не приїхавши у Кобеляки і не познайомившись із людьми, котрим довіряють величезні суми.
Тривожний дзвіночок пролунав і під час першої, дійсно втіленої в життя, благодійної акції, проведеної фондом «Кобеляцька батьківщина». Мова йде про обладнання, подароване територіальному центру з обслуговування одиноких і пристарілих людей. Ні, із самими привезеними милицями та інвалідним візком — усе в порядку. Вони служать на благо людей. Вони не вкрадені і не здобуті якимось іншим незаконним шляхом. Просто в процесі з’ясувалось, що обладнання закуплене зовсім не за гроші іноземних благодійників. За нього заплатила фірма, із котрою підписали договір на постачання меблів у майбутній реабілітаційний центр.
Згодом з’ясувалось, що ніхто із засновників фонду не знає, звідки, від якої установи, організації чи уряду мають надходити кошти. Спочатку говорили про Світовий Конґрес Українців, потім про уряд Канади. Показували написану англійською мовою на шматочку паперу назву якоїсь організації.
Автор цих рядків, не полінившись, зателефонував у київський офіс Світового Конґресу Українців. Там відповіли, що не володіють інформацією про подібний проект у Кобеляках. І висловили припущення, що його може фінансувати уряд Канади. А для того, щоб отримати вичерпну офіційну інформацію, запропонували направити у всі названі установи журналістські запити. Доки ми готували та направляли відповідні документи, надійшла для когось сенсаційна, для когось цілком очікувана звістка: реабілітаційного центру у Кобеляках не буде. Точніше, проект «заморожений» на невизначений термін. Про це повідомила Ніна Ясинська. За словами Ніни Анатоліївни, надії на канадські гроші вже немає. А після закінчення виборчого процесу вона та інші зацікавлені в будівництві люди шукатимуть нового інвестора.
А ось чи знайдуть? Є ще одне запитання. А чи встигнуть? Адже оформити оренду земельної ділянки фонд так і не зміг. А кобеляцький міський голова Олександр Ісип уже попереджає, що в разі, якщо будівництво так і не розпочнеться, то одразу після виборів нові депутати можуть знайти інше призначення для земельної ділянки площею два гектари.
Про те, чому ж «проект десятиліття» лопнув і хто був його справжнім ідейним натхненником, — читайте в наступному номері «ЕХО».
