У одному з фільмів прозвучала вищезгадана фраза. Це запитання актуальне й для українського сьогодення.
Наша країна переживає дуже складний історичний період. І оцінку йому дадуть через десятиліття, а, можливо, й через більш тривалий проміжок часу. Знайдуться такі, що висловлять безперечний «одобрямс». Не обійдеться і без не менш категоричного «осуждамсу». Так завжди було на тернистому шляху історії людства. І кожен момент, кожен епізод відіграватиме значну роль при формуванні загальної об’єктивної картини. Тому зважуся розповісти про епізод із сучасної історії України, свідком і безпосереднім учасником якого довелося стати мені самому.
Під час одного зі своїх чисельних виступів по українському телебаченню Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк заявив, що після підвищення цін на комунальні послуги допомога незаможним українцям буде надана швидко, якісно і в повному обсязі. Зародилася надія, яка окрилила і оповила теплим почуттям того, що — ось воно, ось турбота не на словах, а на ділі. Ось рідна держава допоможе тим, кому самостійно не під силу оплатити за спожитий газ та електроенергію. Окрилений цією надією, вирішив скористатися системою надання субсидій і ваш покірний слуга. Вирішив і я через пошту подати декларацію про свої доходи, як і радив пан Яценюк. Адже часу і здоров’я, щоб відвідувати різні установи, стояти в чергах за довідками, просто не мав. Сталося це, пам’ятаю як зараз, 1 серпня вже минулого 2015 року.
Став терпляче чекати. Чого-чого, а терпіння у нас, українців, особливо людей похилого віку, вистачає. Час йшов. Не йшов, а стрімко летів. Це у молодості він тягнеться, а чим більше тобі років, тим швидше відраховує години, дні, місяці і роки невблаганний годинниковий механізм життєвого часу.
20 грудня 2015 року, тобто, через п’ять місяців, зважився несміливо поцікавитися: як же там справи у невтомних трудівників бюрократичної ниви. Які в них проблеми і турботи виникають, що ніяк не оформлять мені субсидію. Ба, навіть не встигають повідомити мене, сірого, про стан справ. І зрозумів, що бюрократичний організм живе за власними, незрозумілими нам, законами і правилами, що бореться він постійно то за одне, то проти іншого. І, можливо, за цією боротьбою, за безкінечними ратними подвигами стомлюється він, той організм, і не встигає всіх обігріти, обійняти. Усе це я розумів. Але ж відповідь через п’ять місяців безкінечного очікування так хотілося почути. Та ще й сподівався, що обігріє мене не лише добре слово, а й звістка про нараховану субсидію.
Кілька разів звертався до організму по телефону. Мене одразу почали ошелешувати несподіваними запитаннями. Спитали, чи я у якийсь зошит не записувався. Який зошит, шановні працівники бюрократичного організму, коли я відіслав документи поштою. І ніяких записів у жодні зошити чи щоденники механізм отримання субсидій не передбачає. Іншого разу зі мною довго говорила якась жіночка (члени царичанського бюрократичного механізму не мають звички представлятися співрозмовникам). Після кількох моїх питань співрозмовниця раптом заявила:
— А я тут не працюю.
Цікаво, чи не так, що в державній установі знаходяться сторонні люди, які беруть слухавку і пробують про щось говорити із заявниками?
Інша співрозмовниця, уже діюча працівниця управляння соцзахисту, чомусь ніяк не могла знайти потрібні документи. А потім запропонувала:
— А давайте я вам приблизно розрахунок проведу.
І знову не знав, що й сказати. А за послуги мені теж «приблизно» платити чи по лічильнику? Таке риторичне питання напрошувалось.
Допоміг лише «дзвінок другу»
Після таких відповідей та кількох місяців очікування, я було зовсім втратив віру у життєздатність царичанського бюрократичного організму. Та потім згадав, що можна зробити «дзвінок другу». Тобто, зателефонувати на «гарячу лінію». Там слухавку взяли швидко. Представилися, були люб’язними і уважними. Швидко вияснили місцезнаходження і стан здоров’я нашого «організму». І ви знаєте — «пошептало». Хоча, можливо, співробітники «гарячої лінії» застосували більш сучасні і сильнодіючі «медикаменти». Урешті-решт субсидію мені нарахували. Повідомлення прийшло вже в січні 2016‑го. Як кажуть, не минуло й півроку. А керівник управління соцзахисту знайшла в собі сили і мужність, щоб особисто вибачитися за ті негаразди, котрі мені довелось пережити через її підлеглих. За що я їй щиро вдячний. Адже далеко не кожен може навіть таке зробити.
Отже, субсидію мені таки нарахували. Можу нарешті обігрівати хату газовим опаленням, а не «буржуйкою». І, здавалось, можна вже й не піднімати тему, не згадувати про наболіле. Тим більше, не вживати сарказм у відношенні до працівників соцзахисту. Але ж.. Від них залежать ще сотні, якщо не тисячі стареньких, хворих, із маленькими пенсіями земляків. Повірте, без ніякого пафосу говорю, що серце кров’ю обливається, коли бачиш, як бабусі з ціпочками «бігають» від одного чиновника до іншого, збирають довідку за довідкою. Хоча не повинні цього робити. І, що саме болюче, — «ганяють» їх не якісь міфічні бюрократи із Києва, а свої ж, рідні, свої земляки. Ті, хто ходять по одній царичанські землі. І вітаються, напевне, із своїми майбутніми «жертвами».
То, можливо, нехай члени царичанського бюрократичного організму таки почитають про себе і зроблять висновки. Можливо, почитають і чисельні депутати, яких для чогось обирали, які обіцяли людям допомогу, почитають керівники райдержадміністрації та районної ради. Вони ж, напевне, теж мають опікуватися тим, щоб жителі Царичанського району швидко і якісно отримували хоча б найнеобхідніші послуги. А субсидія зараз для багатьох є не менш важливою, аніж ліки та хліб насущний.
І якщо всі зроблять правильні висновки, то червонітимуть не вуха від сорому, а долоні від вдячних рукостискань. Щиро сподіваюся, що так і буде.
