— Тату, а я знаю, чим поліція відрізняється від міліції!
Це мій старший син семирічний Кирилко дорогою зі школи додому ділиться своїми міркуваннями.
— А чим?
— У поліції чорна форма, а у міліції — синя.
Ні додати, ні відняти. Вони такі розумні та проникливі, ці семирічні мудреці. Іноді сам (хоч він виростав на твоїх руках і ти, здавалося б, знаєш про нього все) дивуєшся тим думкам, що рояться у його голові.
— Чому люди нищать природу? Вони хочуть, щоб нічого не було? Ні природи, ні тварин, ні людей? — це він підбирає по дорозі порожній пластиковий стаканчик, обгортку від морозива та целофановий пакет. Усе це терпляче несе до найближчої урни. — Це я можу прибрати. А хто прибере все сміття на землі? Його ж багато!
Глобальне питання. І ти не знаєш, що йому відповісти. Чому ми, нібито люблячи нашу планету, поступово перетворюємо її на смітник? Можливо, справа у самосвідомості? Кирило у свої сім розуміє, що кожна обгортка на дорозі — це і його клопіт також. Адже Нові Санжари — це рідне для нього містечко. Він лише народився у Полтаві, а всі сім років свого маленького життя провів тут, на вулицях нашого селища. Напевно, тому так його і любить.
Вони — невиправні мрійники і фантазери, ці семирічні дітлахи. Ми у свої тридцять, сорок чи п’ятдесят вже надто добре навчені життєвим досвідом. Тому навіть фантазуємо лише у чітко визначених рамках. А для них поки що можливо все. І так хочеться, щоб цей час продовжився якомога довше. Щоб він не розчарувався, не став закритим, не перестав вірити у неможливе.
— Тату, а що всередині землі?
— Там знаходиться земне ядро. Воно закрите земною корою, як горіх шкаралупою.
— А як до нього дістатися?
— На жаль, ніяк. Воно надто гаряче. Там величезна температура, все ядро оточене лавою, яка спалює геть усе. Тому навіть сучасні роботи не можуть туди дістатися.
— Шкода, — зітхає сумно Кирилко. — Я так би хотів його побачити…
Іноді він задає такі питання, на які так просто і не відповіси. Але і не відповідати неможливо. А ще обов’язково потрібно бути чесним. Ми ж, дорослі, дуже часто у розмовах одне з одним хитруємо, говоримо не всю правду, десь згущуємо фарби, а десь прикрашаємо дійсність. А з дітьми треба бути лише щирим, інакше… Інакше просто ніяк.
— Тату, а коли люди помирають, вони потім знову народжуються?
— Ніхто не знає напевно, але говорять, що вмирає лише тіло людини, душа лишається безсмертною. І дехто з людей справді вірить, що після смерті можна народитися вдруге, уже в іншому тілі. Однак є одна прикрість: ти не пам’ятатимеш свого попереднього життя.
Решту дороги він зосереджено хмурить лоба і щось напружено обдумує. А ще міцно стискає мою долоню своєю теплою рукою. І я вкотре ловлю себе на думці, що найважливіше у житті — не кар’єра, не облаштований побут, не солідний рахунок у банку, а оці ось подорожі зі школи додому, ці діалоги про все на світі. Найважливіші речі на світі — це тепла долоня у твоїй руці та довірливий погляд допитливих очей. Хіба не так?
