Зараз у суспільстві раз по раз виникає дискусія щодо права людей на вільне володіння вогнепальною зброєю. Не буду вдаватися у політиканство, не шукатиму правдиві чи надумані аргументи «за» або «проти» такої пропозиції. Краще розповім реальну історію з життя. Трапилася вона в період моєї роботи прокурором.
Про те, що вогнепальна зброя є джерелом підвищеної небезпеки, здається, знають усі: і великі, і малі. Знають люди і про те, що правила зберігання й використання зброї написані кров’ю, у буквальному сенсі цього виразу. Та через власну безпечність, неохайність, а то й відверте нехтування вимог техніки безпеки, щороку десятки, якщо не сотні, наших співгромадян гинуть безглуздою смертю. І, що найстрашніше, через необережне поводження із вогнепальною зброєю страждають навіть діти.
Трапилося це в невеличкому містечку Глобине в серпні 1972 року. На той момент я працював старшим слідчим прокуратури Глобинського району. Нібито вже й майже півстоліття відтоді минуло, але той страшний випадок пам’ятаю так, ніби все трапилося вчора.
Жив у Глобиному такий собі Петро Шроменко. Було чоловікові 36 років від роду. І все в його житті йшло нормально. Мав роботу, кохану дружину Марію, котра народила Петрові сина Сашу. Живи і радій, як кажуть.
І була в Петра одна пристрасть, яка притаманна мільйонам чоловіків. Він страшенно любив ходити на полювання. Для цього придбав і належним чином зареєстрував двоствольну рушницю 12‑го калібру. І як це прийнято серед частини мисливської спільноти, Петро із друзями полюбляли після вдалого полювання випити по чарці.
19 вересня 1972 року повернувся Петро Шроменко із чергового полювання. Був, як кажуть, «під мухою». Можливо, саме через це рушницю не розрядив, не розібрав і не заховав, а просто повісив на вішалку в одній із кімнат. Та й забув про неї. Так і висіла та злополучна рушниця на вішалці майже цілий тиждень.
24 вересня Петро і його дружина були на роботі. А до їх 13-річного Сашка прийшов ровесник Микола. Хлопці разом вчилися і товаришували. Микола одразу помітив рушницю на вішалці. І запропонував другові зіграти «у війну». Хлопці у такому віці дуже люблять подібні розваги. От тільки у ті часи не було такого вибору іграшкових автоматів, гвинтівок чи пістолетів, як зараз. Бігали і «стріляли» хлопчаки в основному із дрючками, у кращому випадку — із дерев’яними макетами зброї.
А тут хлопцям так «пощастило», справжня рушниця потрапила в руки. Микола взяв її, направив на Сашка і натиснув на спусковий гачок…
Коли ми із слідчим прокуратури Володимиром Шабатурою, судмедекспертом та працівниками міліції прибули на місце події, то побачили жахливу картину. У хаті на підлозі лежав мертвий хлопчик. Пострілом із близької відстані йому буквально рознесло голову. Усе навкруги було заляпано кров’ю та мозковою речовиною. Нехай уже читачі вибачать мені такі подробиці, але без цього не можна. На жаль, звичайні слова люди часто не сприймають.
Несамовито кричала і рвала на собі волосся мати загиблої дитини. У дверях стояв батько, миттєво почорнілий від горя. Він же навіть без слідства і експертизи знав і розумів, хто був винуватцем трагедії. Та, на жаль, те розуміння прийшло лише після втрати єдиного сина.
Фінал цієї історії був таким. Батьки втратили єдину любиму дитину. Петро Шроменко за неналежне зберігання вогнепальної зброї був умовно засуджений до двох років позбавлення волі. 13-річний Микола за вбивство друга з необережності кримінальної відповідальності не поніс. Він на той момент ще не досяг віку, із якого вона наступає.
Як склалася подальша доля учасників цієї трагедії, мені невідомо. Чи народилася у Марії і Миколи після цього дитина, як жив далі вбивця Микола, чи картали їх докори сумління, я не знаю. Та знаю, що у багатьох земляків і зараз на вішалках висять рушниці. Можливо, навіть заряджені. Дехто не ховає зброю у сейф, зберігає поряд набої. Земляки, дотримуйтесь правил, не дай Боже, зрозуміти їх істинність після смерті своїх рідних людей.
