Чи можна виграти війну і при цьому не понести втрати? І чи варто генерала засуджувати за те, що він не зміг передбачити всі дії ворога, дізнатися про його наміри і озброєння та прийняти рішення, яке б унеможливило людські втрати в бою? Якщо так, то необхідно засудити кожного військового начальника в історії людства. І якщо йти цим шляхом, то ніякої битви і жодної війни виграти не можливо. Адже на війні, у реальному бою, передбачити абсолютно все просто неможливо.
В Україні майже кожен вважає себе експертом у політиці. З недавніх пір багато українців стали вважати себе ще й експертами у військовій справі. Навіть ті, хто ніколи не служив у армії. Таких «фейсбушних експертів» та «диванних стратегів» у нас величезна кількість, особливо серед громадських активістів. Вони точно знають, як здолати ворога, хто винний у поразках, чому війна досі не закінчилася перемогою, хто у цьому винний, але при цьому, зазвичай, не розуміють, чим військова частина відрізняється від підрозділу, плутають механізовану бригаду із будівельною, та щиро вірять у те, що російську армію на Донбасі зупинили добровольчі формування та волонтери. Про якісь поняття у тактиці ведення бойових дій, організації бойового управління чи характеристик бойового озброєння серед них говорити годі. Вони впевненні, що всі відповіді можна знайти у Вікіпедії і що цієї інформації цілком достатньо щоби робити далекоглядні висновки і оцінки. Самовпевненість, непримиримість у поєднанні з безпросвітним популізмом – характерна риса таких «експертів». Думку фахівців вони зазвичай не сприймають, і з професіоналами волають не дискутувати, щоби не видати власну некомпетентність.
От тільки не зрозуміло, чому ж ті самі «експерти» не поспішають до армійських лав, щоби втілити в життя усі свої пропозиції? Чи давати інтерв’ю, блокувати, підпалювати, а іноді й погрожувати тим, хто приймає рішення і бере на себе відповідальність за захист України безпечніше?
Такі думки виникли у багатьох офіцерів, які почули коментарі таких «активістів» на вирок Павлоградського міжрайонного суду по справі колишнього начальника оперативного штабу АТО генерала Віктора Назарова. Нагадаю, його засудили до семи років позбавлення волі за нібито «службову недбалість», яка привела до загибелі 40 десантників 25-ої повітяно-десантної бригади та членів екіпажу ІЛ-76 при посадці у Луганському аеропорту 14 червня 2014 року.
Про це на загальних зборах офіцерів Козельщинського РВК 30 березня говорили усі офіцери. Зауважу, що у цьому військкоматі 100% офіцерів пройшли через АТО і знають важку ціну прийняття командирського рішення у бойовій обстановці.
Вирок бойовому генералу винесла цивільна суддя, яка далека від розуміння дій командира при організації бойових дій. Для неї це була перша справа щодо військового начальника і оцінювала вона його так, як звикла оцінювати дії недбалого прораба на будмайданчику, начальника цеху чи звичайного керівника підприємства. А суспільний резонанс цієї справи та штучне накручування істерії «фейсбушними експертами» безумовно вплинуло на прийняття судового вироку.
Шалено шкода загиблих бойових побратимів, їхніх рідних та близьких. Згадую, який це був шок для всієї України. Йшов перший місяць важких боїв на Донбасі і це була перша масова загибель військових. Чи можна було тоді її не допустити? Можливо. Проте до Луганського аеропорту, який наші бійці захищали в оточені ворога, у ті дні було здійснено 18 успішних перевезень транспортними літаками. Без цієї допомоги, без підкріплення, боєприпасів, їжі та води наші військові були приречені на загибель. Чи міг знати генерал, що росіяни озброїли терористів ПЗРК та чи може російські військові підійшли до аеропорту і вже пильнують на черговий «борт»? Мав передбачити? Можливо, але навіть якщо так, то яке рішення він мав прийняти у такому разі? Покинути захисників аеропорту напризволяще? Це був би ще страшніший злочин. Чи зробив він все можливе, щоби уникнути цієї трагедії? Екіпаж літака був досвідчений, рейс здійснювався вночі з максимальною вертикальною швидкістю та вимкнутими посадковими вогнями для мінімізації можливості обстрілу. Діяли за так званою «афганською» схемою. Нагадаю, що перший літак у ту ніч сів успішно. Екіпаж загиблого борта не побачив злітно-посадкову смугу через відмову генератора, що її освітлював, і вирішив заходити на друге коло, увімкнувши посадкові вогні…
Не можу оцінити його дій чи рішень генерала, адже ніколи не був у кабіні літака і не маю досвіду керування загальновійськовою операцією з використанням авіації у настільки складних умовах. І мій 30-річний досвід військової служби не дозволяє мені робити будь-які висновки. На відміну від тих, хто вважає себе «експертом» і все знає, ні дня не прослуживши в армії.
Уявляю, як важко було виносити цей вирок цивільному судді і який шалений тиск на нього здійснювався. Моральний та суспільний. Саме тому вважаю, що в Україні потрібно відродити військові суди, які було знищено під час тотального скорочення українського війська. Такі суди є майже в усіх демократичних країнах. Адже військова сфера дуже специфічна і цивільному судді в ній розібратися майже неможливо. А в умовах війни такі суди мали бути створені одночасно з відродженням військових прокуратор ще у 2014 році. Нагадаю, що військові прокуратури свого часу були також знищені, але їх відновили. А на військових судах справа чомусь зупинилася, хоча відповідний законопроект два роки тому був внесений до Верховної Ради.
Командир має зробити все можливо, щоби уникнути втрат в бою. Це аксіома. Але командир, нажаль, не всесильний і не всезнаючий, і тому війна буває без жертв. Професійним військовим здається, що судили не того. Не терориста, який збив цей літак, не організатора війни - керівника сусідньої держави, не тих, хто довів країну до цієї війни, а бойового генерала, який керував військовою операцією. Якщо будемо судити бойових командирів, то хто буде керувати військами, і хто погодиться брати на себе відповідальність за інколи дуже ризиковані рішення у бойовій обстановці, без яких не може бути перемоги? Якщо йти таким шляхом, то можна засудити будь-якого командира, у якого були випадки загиблі підлеглих.
Цей судовий прецедент заставив задуматися багатьох, а відповідь на виниклі питання треба надавати виходячи із інтересів України, як воюючої держави. Інакше нам не перемогти!.
