Днями родич повернувся із далекої африканської країни, що називається Уганда. Їздив туди, слава Богу, не працювати, а як турист. За якийсь тиждень, доки тривала подорож, чоловік отримав вражень навіть не на рік, а набагато більше. І справа не лише у тому, що побачив унікальну природу Східної Африки із її Нілом, джунглями, саваною, левами, бегемотами, крокодилами і горилами. За якихось сім днів встиг побувати у трьох різних світах. Перший із них — рідна Україна, другий — багаті і супертехнологічні Арабські Емірати, у яких довелося робити пересадку з літака на літак, і третій — власне Уганда.
У перший день подорожі — арабське місто Дубаї із півкілометровими хмарочосами, вщент заповненими відвідувачами, дорогими ресторанами і магазинами, восьмирядним рухом на автобанах. А наступні кілька днів — Уганда, у якій із найбільш доступних і розповсюджених досягнень цивілізації є автомат Калашнікова.
В Уганді, за словами родича, рух часу зупинився кілька десятиліть тому. Є зовсім невеликий прошарок людей, котрі по-справжньому багаті. Це — власники кавових і тютюнових плантацій та фермери, які випасають на безмежних просторах савани сотні тисяч голів худоби. Усі інші — живуть на кілька десятків доларів у місяць. Але, як не парадоксально це звучить для українців, почувають себе цілком задоволеними життям людьми. Угандійці нікуди не поспішають, не переймаються якимись глобальними проблемами, не нервують і не сваряться. Вони чітко усвідомлюють, що в будь-якому разі в їх житті нічого не зміниться. Вони й через сто років житимуть так, як зараз. І як жили ще сто років тому. Усе, як у тому «бородатому» анекдоті:
— А як ти розслабляєшся?
— А я не напружуюсь.
Угандійці знають, що з голоду не помруть, бананів вистачить на всіх. Але ніколи не вирвуться із світу напівжебрацького існування. Хіба що хтось із синів почне добре грати у футбол, поїде в європейський клуб і зароблятиме пристойні гроші.
Родич каже, що такий підхід до життя трішки нагадав йому про радянські часи. Він устиг у них пожити. Тоді у нас теж усі були в основному рівні. Практично кожен знав, як у подальшому буде продовжуватися його життя. Ніхто нікуди не поспішав і не намагався, та й не міг, виділитися. Усі мали приблизно однакові соціальні гарантії від держави, потихеньку крали із колгоспів та підприємств, не хвилювалися, були спокійнішими і дружнішими. А за що сваритися тоді було? Хіба що в якійсь із черг за імпортним дефіцитом. А із загальної маси мали право виділитися хіба що високопоставлені партійні бонзи, космонавти і справжні чи «призначені» ударники соціалістичної праці. Усе — чітко, зрозуміло і безконфліктно.
За кілька десятиліть усе змінилося докорінно. З’явилися багаті і супербагаті люди. Перемогло суспільство споживання. Зараз не потрібно мати блат у магазині чи родича інваліда війни, щоб придбати омріяні «Жигулі» або «Волгу». Купити можна все. За ваші гроші привезуть додому і за додаткову плату ще й у всі місця розцілують. Люди миттєво змінилися, стали більш нервовими і злими, почали кудись постійно поспішати, заздрити іншим і брати кредити.
Соціальні психологи, безумовно, можуть пояснити цей феномен. Та й на побутовому рівні, без наявності професійних знань, усе можна зрозуміти. Люди побачили, що загальної рівності вже немає. Побачили, як вчорашній трієчник Вася Пупкін за кілька років може стати мільйонером. Побачили, як щодня, щогодини з’являються все нові й нові моделі автомобілів, пилососів, пральних машин і мобільних телефонів. А із телевізора їх щосекунди під’юджують: не чекай, не заробляй, не складай гроші, а споживай, споживай, споживай. Кордони відкрилися і люди поїхали по світу. І побачили, як живуть в Європі. А ще більше — почули із того ж телевізора. Адже пропагандисти споживацького способу життя і мислення не розповідають і не показують, що в тій же Європі достатньо своїх проблем, що заможні держави досягли високого рівня життя для своїх громадян далеко не завжди праведними методами. І тривав цей процес століттями. Натомість, українцям торочать: споживай, споживай, споживай. А для цього — здобувай гроші всіма можливими методами і способами.
В Уганді все спокійніше і розміреніше. Там усе розписано на століття вперед. Але Україна — не Уганда. Географія не та.
І, сподіваюся, Угандою Україна й не стане. Як, швидше за все, не стане і Росією, і Арабськими Еміратами. Знову ж, географія не та, бо нафти немає. А коли стане Європою, у кращому сенсі цього виразу? Напевне, тоді, коли заспокоїмося, перестанемо заздрити дальнім і ближнім. І не будемо на виборах продаватися за долар чи два.
Чи буде це так? Попри те, що бачу недоліки у своїй рідній країні, критикую і складних, і простих її громадян, залишаюся оптимістом. Таки буде, доживу. Тому й пишу свої редакційні, аби земляки почали розуміти, що все залежить виключно від них. А не від Порошенка, Тимошенко, Путіна чи цін на нафту.
