«Хірургами стають лише фанати»

Ця людина з тих, хто безмежно закоханий у свою професію і відданий їй. Хірург, який вже одним поглядом випромінює особливу цілющу енергію. За його плечима — понад півстоліття і понад тридцять років лікарського стажу. І головне — тисячі врятованих життів. Талант і досвід завідувача кафедри загальної хірургії Української медичної стоматологічної академії Олексія Лігоненка відомі і в області, і в Україні. Лікарі з династії Лігоненків працюють у Росії, Вірменії та Англії. Про будні хірурга, його сходинки до «вищого пілотажу» та медичну рідню Олексій Вікторович погодився розповісти читачам «Вечірки».

— Розкажіть, як розпочалася ваша трудова діяльність у медицині?
— Це було на першому курсі Полтавського медичного стоматологічного інституту (нині УМСА). Я, так би мовити, «по блату» влаштувався санітаром на станцію «Швидкої допомоги», тому що в сімнадцять років було заборонено працювати у нічні зміни. Почав з мийки автомобілів «швидкої» і транспортування хворих. Потім мені довірили робити пацієнтам ін’єкції. Закінчивши третій курс, пішов працювати медбратом у хірургічне відділення другої міської клінічної лікарні Полтави. Після закінчення інституту за розподілом потрапив на роботу в першу міську лікарню. Працював там хірургом. Звідти пішов на службу в армію, адже полтавський медичний вуз на той час не мав військової кафедри. З лав армії повернувся в лікарню. Мене обрали комсоргом Полтавського медичного стоматологічного інституту. Цю посаду я обіймав чотири роки й одночасно був асистентом кафедри хірургії. На моє переконання, комсомол об’єднував молодь, організовував її дозвілля, давав можливість заробити гроші на кишенькові витрати в таборах відпочинку. Сьогодні у нас немає авторитетної молодіжної організації, яка б гуртувала українську молодь. Тому молоді люди здебільшого збираються в пивбарах та на дискотеках.
У 1986 році я вступив до аспірантури і достроково закінчив її, захистивши докторську дисертацію. А ще через два роки очолив кафедру загальної хірургії.

— Першу операцію пам’ятаєте?
— Так. Я навчався на четвертому курсі і працював медбратом у другій міській клінічній лікарні Полтави. Вночі ходив асистувати на операції. Одного разу хірург Валентин Сапунов несподівано сказав: «Ставай праворуч», тобто на місце оперуючого хірурга. Оперувати довелося 88-річну бабусю. Їй треба було видалити апендикс. Хвилювався дуже. Пам’ятаю, потім кілька разів ходив провідувати цю літню жінку.

— Скількох пацієнтів прооперували? Яка операція була найскладнішою?
— Нескладних операцій не буває. Я — загальний хірург. Тому доводиться оперувати всі частини тіла. Рятував і тих, хто потрапив під потяг, і пацієнтів з ножовими пораненнями, і ув’язнених. Адже ми обслуговуємо й заклади пенітенціарної системи. Мною проведено, мабуть, уже понад чотири тисячі оперативних втручань. Але, як і більшість колег, не веду облік своїх операцій. У такому випадку довелося б стати статистом (посміхається).

— У декого складається враження, що завідувачі кафедр та професори не оперують.
— Навпаки. Саме вони проводять найважчі операції. Я оперую як планових, так і ургентних хворих. Стаю до операційного стола практично щодня. Наша кафедра розташована у трьох лікарнях: Полтавській центральній районній лікарні, відділковій клінічній лікарні станції Полтава—Південна та гарнізонному шпиталі. Узагалі, географія моєї операційної діяльності широка. Окрім цих медичних закладів, оперував у першій та другій міських лікарнях, а також в обласній.

— Ваші кандидатська та докторська дисертації присвячені хірургічному лікуванню захворювань підшлункової залози. Чи правда, що сімдесят відсотків панкреатиту — наслідок зловживання алкоголем?
— Так. На кожне чергування припадає три—чотири панкреатити, що викликані неякісними алкогольними напоями. Й потерпають не ті, хто п’ють високо-якісні горілку та коньяк, а ті, хто вживають саморобні або сурогатні горілку та вино. Хвороба «косить» здебільшого молодих працездатних людей. Отже, проблема є не лише медичною, але й соціальною. Потрібно якось підвищувати культуру людей. Неякісна їжа теж провокує захворювання підшлункової залози, відтак смертність від них не знижується, й патологія щороку «молодшає».

— Хірург — це талант чи відшліфована майстерність?
— Це те, що закладено в людині з народження. Хірургія — це рукоділля. Тут немає стандартів. Треба завжди бути готовим до будь-яких несподіванок і діяти відповідно до обставин. Хірург повинен миттєво приймати професійні відповідальні рішення, адже щонайменша втрата часу може бути фатальною. Хірургія — це постійний рух думки, яка має блискавично переходити у порух руки.

— І ще, мабуть, покликання лікаря-хірурга повинно гармонійно поєднуватися з вольовою вдачею?
— Безумовно. Адже це години напруженої праці біля операційного столу. А нашим хірургам доводиться інколи працювати і протягом кількох діб. Скільки переживань після операції! В операційній під час складного оперативного втручання хірург може одразу втратити кілька кілограмів. Це тяжка фізична праця. Недарма середня тривалість життя хірурга — 59 років. Найчастіше цю професію обирають чоловіки. У Полтаві, наприклад, серед хірургів лише кілька жінок.

— А що вас спонукало обрати цей фах?
— Мій дідусь-тезка був земським лікарем в одній із районних лікарень Житомирщини. І я виховувався на його прикладі. У далекому 1933 році Олексій Захарович врятував життя чоловікові, який потрапив до лікарні у тяжкому стані з виразковою хворобою шлунка, ускладненою стенозом (захворюванням, внаслідок якого їжа не могла вільно проходити шлунком). Дідусь зробив йому накладання гастроентероанастомозу. На той час такі операції робили лише в Москві та Ленінграді. І, мабуть, доленосно, що я теж познайомився з цією людиною. Одного разу ми з бабусею (вона була фельдшером) зустріли цього чоловіка. Глянувши на мене, він запитав, чи я бува не внук Олексія Захаровича. А почувши від бабусі стверджувальну відповідь, побажав мені стати схожим на дідуся-хірурга.

— Ви пішли стежкою дідуся за покликом серця. Лікарську династію з гордістю продовжили ваші діти. Хто ще з вашої родини присвятив себе лікарській справі?
— Моя мама Галина Олексіївна була викладачем латинської мови в медінституті. Рідну сестру матері — Лесю — доля закинула в Єреван. Вона там вийшла заміж і працює головним дитячим невропатологом Вір-менії. Її чоловік Гамлет — хірург, завідувач офтальмологічного відділення однієї з міських лікарень Єревана. Мій двоюрідний брат Рубен — стоматолог, а сестра Наіра — офтальмолог. Вона захистила в Англії докторську дисертацію і є експертом Всесвітньої організації охорони здоров’я з боротьби з дитячою сліпотою, нині працює в Лондоні. Моя дружина Антоніна — лор першої міської лікарні Полтави. Старша донька Леся — стоматолог у Москві. Середня Златослава зараз в інтернатурі і працює в другій міській лікарні Полтави ендокринологом. Син Олег навчається на шостому курсі УМСА. Обоє мої зяті — теж лікарі.

— Переконати дітей обрати більш престижну на сьогодні професію не намагалися?
— Нікого з трьох я не намагався відговорити. На мою думку, принциповою умовою для формування і розвитку особистостей є мікроклімат сім’ї. А ми з дружиною — авторитет для дітей, тому нехай збільшується наша династія, і з покоління в покоління передаються ціннісні надбання знань і досвіду. Адже медицина потрібна людям.

— Професія хірурга втрачає популярність. Чому?
— У хірургію йдуть лише фанати. Тому що це — недоспані ночі, тяжкі фізичні й емоційні навантаження, велика відповідальність і низька зарплата. Хірург, оперуючи хворих, постійно ризикує власним здоров’ям — підхопити ВІЛ-інфекцію, гепатит та інші захворювання. Адже коли до лікарні привозять ургентного хворого, ми, насамперед, рятуємо йому життя, а решту, в тому числі аналізи, робимо потім. І цікаво, що, наприклад, відповідно до статей Кримінального кодексу України, лікаря можна притягти до кримінальної відповідальності за те, що він заразив пацієнта ВІЛ/СНІДом або вірусним гепатитом під час переливання крові чи оперативного втручання. А якщо лікар підхопить від пацієнта ці захворювання, його ніхто і ніяк не захищає. Правовий захист діяльності хірургів законодавчо не закріплений. А як часто «швидка допомога» привозить у лікарню, м’яко кажучи, неохайних пацієнтів або осіб без постійного місця проживання. Їх доводиться відмивати і оперувати. Жоден хворий не залишається без допомоги. І нікому не відмовляють в операції. Тож, у свою чергу, хірург повинен бути захищений — юридично, фінансово, морально. Держава має підняти престиж професії лікаря і гідно оплачувати його працю. Наприклад, у Норвегії лікар-початківець отримує заробітну плату еквіваленту 14 тисячам євро на місяць.
Однак все-таки у мене є чудові учні, якими я пишаюся. Сім із них уже захистили кандидатську. Один навіть працює хірургом у Йорданії.

— Що найбільше стримує розвиток хірургії?
— Недостатнє фінансування і нестача сучасного устаткування. Наприклад, привозять одиноку тяжкохвору бабусю, яка все життя чесно пропрацювала в колгоспі. Грошей на лікування в неї немає. Ще якось можна забезпечити жінці лікування в першу добу чи вивести з тяжкого стану. А далі?! Конституція стверджує, що медицина в нашій країні безкоштовна, але в житті все інакше. Операція і лікування вимагають від пацієнта та його сім’ї чималих додаткових витрат. Відтак хірург мимоволі стає заручником економічної ситуації, від якої безпосередньо залежить результат його діяльності. Наші лікарі нічим не гірші за зарубіжних, яким легше працювати, маючи якісне сучасне обладнання.

— Олексію Вікторовичу, ви очолюєте Асоціацію хірургів Полтавщини. Розкажіть про її діяльність.
— Довгий час Асоціація хірургів Полтавщини працювала лише на папері. У 2002 році, зібравши ентузіастів, вдалося відновити її роботу. І країна дізналась про полтавських хірургів. Уже п’ять років поспіль ми проводимо міжнародні Скліфосовські читання. Прикладом самовідданої роботи хірурга і вченого для студентів є Микола Скліфосовський, який працював у Полтаві. Наукова спадщина Миколи Васильовича і сьогодні дає відповідь на багато запитань, які турбують хірургів. Тому виникла думка проводити не просто конференцію, а наукові читання, які ми назвали на честь нашого славетного земляка.
Інтерес до них зростає: їдуть колеги з усіх регіонів, кожен бере з собою студентів, знаходимо цікаві теми для обговорення, ділимося досвідом.
Приїздили хірурги з Англії, Білорусі, Молдови та Росії. Але найбільше Асоціація пишається тим, що вдалося упорядкувати могилу Миколи Скліфосовського у Яківцях. У найближчому майбутньому плануємо присвоїти Асоціації хірургів Полтавщини його ім’я.

— Хто є вашими вчителями по життю?
— Найперший мій вчитель — мама. Другий — академік Микола Скрипніков. З ним пов’язані основні віхи мого життя. Під керівництвом Миколи Сергійовича я готував кандидатську та докторську дисертації. І по життю він — мій батько.

— Що, окрім роботи, приносить внутрішнє задоволення?
— Книги. Віддаю перевагу історичній тематиці. Із захопленням перечитую історію Стародавнього Риму.

— А як виникла ідея зібрати крилаті латинські вислови і видати унікальну монографію?
— Відкрийте першу сторінку і почитайте присвяту — «Найдорожчій людині…» Мамі… Їй я зобов’язаний усім своїм життям і всіма досягненнями. Галина Лігоненко була у трійці кращих латиністів Радянського Союзу. Вона досконало знала французьку, іспанську, грецьку та латинську мови. Мама понад сорок років викладала в медінституті латинську і уміла перетворювати для студентів суху мертву мову на захоплюючу й цікаву. Вона зібрала колосальну бібліотеку з грецької та латинської мов. Це і словники, і оригінальні книги. Мені мама прищепила особливу любов до античності. Я допомагав їй збирати унікальні перлини латинської мови. Вважаю, що кожна людина, яка поважає себе, повинна знати латинь. Вона використовується майже в кожній галузі. Ще Фрідріх Енгельс наголошував, що «без того фундаменту, який заклали Греція і Рим, не було б сучасної Європи». Ця тисячолітня мудрість непідвладна часу і відстані. Одним чи двома словами можна висловити думку розміром у кілька абзаців. Ще за радянської влади мамі дісталася путівка Середземним морем. І вона побувала у Греції та Римі. Звідти привезла не джинси й шкарпетки, а античну літературу. У 1976 році видала книгу «Крилаті латинські вислови». Я майже вдвічі збільшив її об’єм. Моя збірка «Крилаті латинські вислови» містить близько двох тисяч найуживаніших стійких словосполучень, розміщених за латинським алфавітом. До кожного латинського фразеологізму подано український та російський переклад. Це була дуже клопітка, тривала, але приємна робота. До речі, мені теж вдалося недавно побувати у Риміі відвідати Колізей. Це незабутні враження. Особливо вразили своєю величчю і багатством храми.

— Звідки черпаєте енергію й натхнення?
— Люди часто піддаються лінощам. А лінь робить людину слабкою і невитривалою. Хто долає її — отримує не лише потужний енергетичний заряд, а й позбувається багатьох душевних і тілесних хвороб. А ще я великий оптиміст.

— Які ваші найвищі професійні і людські нагороди?
— Я — хірург вищої категорії, доктор медичних наук, професор, нагороджений багатьма грамотами за внесок у розвиток медицини. Став першим хірургом з Полтавщини, який отримав членство у Раді із захисту докторських дисертацій при Національній медичній академії. І це, безумовно, приємно. Але… Колись до мене прийшла літня жінка років семидесяти, аби подякувати за операцію, хоч пройшло з того часу вже кілька років. Бабуся каже: «Я принесла тобі гостинець». Потім викладає мені з хустини два яйця і яблуко. Я зніяковів. І разом з тим був вражений її непідкупною щирістю. А одного разу під час відпочинку на річці до мене підійшов зі словами вдячності молодий чоловік. На операційний стіл він потрапив через ножове поранення серця. Операцію довелося відновлювати чотири рази. Саме стільки зупинялося його серце навіть після накладення швів. Та я не втрачав віри, що врятую хлопця, тому немає вищих нагород за щиру людську вдячність.

— Які риси найбільше цінуєте в людях?
— Чесність, порядність і працездатність.

— Якби не хірургом, то ким би стали?
— Вивчав би історію… Хоча без хірургії свого життя просто не уявляю...

Логін:
Пароль:
запам'ятати