У пам’яті старшого покоління назавжди страшним слідом викарбувалася зловісна дата: 22 червня 1941 року. У цей день на нашу рідну землю прийшла страшна війна.
22 червня 2017 року виповнюється 76 років з дня початку вторгнення німецько-фашистських військ на територію колишнього Радянського Союзу, у тому числі й України. О 3 годині 15 хвилин без оголошення війни з тисячі гармат противник обстріляв наші прикордонні застави. Одночасно німецька авіація розпочала бомбардування мирних міст та сіл. За цим на землю нашої Батьківщини ступили чоботи солдатів‑загарбників.
Першими під удари ворожої армади потрапили наші славні прикордонники 9‑ї застави 92‑го загону, які охороняли міст через річку Сян в районі Радимно, що північніше Перемишля. На морських кордонах атаки ворожої авіації почали відбивати моряки-чорноморці в районі Севастополя. Жорстокі бої розпочалися в Брестській фортеці. Протягом цілого місяця воїни Брестського гарнізону під командуванням капітана Івана Зубачова та комісара Єфіма Фоміна героїчно утримували фортецю, не дивлячись на облогу та колосальну перевагу ворога у живій силі. У цей же час кровопролитні бої точилися на всій протяжності величезного фронту від Чорного до Балтійського морів. Добре вишколені та прекрасно озброєні фашистські війська вперше зіткнулися з таким шаленим опором і вперше зазнали величезних втрат у живій силі та бойовій техніці.
Тим часом по всій країні розпочалася мобілізація чоловіків до лав армії. У Кобеляцькому районі за період із 23 червня по 15 вересня було призвано 5688 громадян.
Із 15 вересня 1941 року по 23 вересня 1943-го Кобеляцький район перебував у ворожій окупації. За ці страшні два роки фашисти розстріляли 646 громадян, мирних жителів та військовополонених. На примусові роботи в Німеччину та Австрію вивезли 2544 чоловіки. Весь цей час більшість мешканців району, за виключенням нечисленних зрадників‑поліцаїв, чекали повернення нашої армії та визволення з-під фашистського гніту. І дочекалися. Як дочекалися і дня Великої Перемоги 9 травня.
Безсмертний подвиг воїнів, партизанів, підпільників, трудівників тилу навіки залишиться в пам’яті вдячного людства. У 2000 році в Україні був запроваджений День скорботи і пам’яті жертв війни, що відзначають 22 червня.
Відзначаючи цю скорботну і урочисту дату, ми, ветерани війни, діти війни, разом із поколіннями, які не переживали того жахіття, віддаємо шану всім полеглим у боях, від холоду, голоду і тортур. Вони поклали свої голови за те, щоб ми жили під мирним небом.
Вічна пам’ять і слава полеглим у тій війні. Нехай завжди буде лише мир, дружба, чисте небо над нашою Україною.
Олександр Живулько, голова міської ради ветеранів, полковник у відставці
Діти війни
Вже давно відгриміли бої світової війни.
Не одне покоління зросло в повоєнні роки,
А матері все чекають, що прийдуть додому сини.
Та вони в безіменні могили лягли на віки.
На могилах солдат піднялись в височінь обеліски.
В тих могилах кохані, сини і мої земляки.
Мов молитву, над ними шепочуть листочки берізки,
Ніби просять прощення за наших загиблих батьків.
Бо вони полягли в тих боях
і без сповіді, і без причастя,
захищаючи нас,
закривали гармати грудьми,
Молодими вмирали,
не зазнавши батьківського щастя,
Тільки в снах ішли полем за руку з своїми дітьми.
На них вдома чекали дружини,
а когось наречені,
В мріях бігли назустріч босоногі їх доньки й сини,
А сьогодні ті діти: вчителі, трактористи і вчені,
Що зросли без батьків, а тепер вони — діти війни.
Та проклята війна горе-мати мого покоління,
Стала матір для тисяч моїх і твоїх земляків.
Не була та війна для дитини чудовим творінням:
Народила вона на півсвіту сиріт без батьків.
Ми — діти війни, ця війна в нас дитинство забрала.
Розруху і голод мужньо ми крізь війну пронесли.
Від зорі до зорі на полях, за станком працювали,
Щоб батьки з перемогою
швидше додому прийшли.
Ми — діти війни, на той час
не за віком дорослими стали,
Бо забрала війна на фронти в нас батьків і братів.
На дитячих плечах ми країну з руїн підіймали,
Відродилось життя, наш народ процвітав, багатів.
Ми — діти війни, немов снігом покрилися скроні,
А здоров'я лише повсякчас,
бо ми знали страхіття війни.
Нам пільги держава дала
такі довгожданні та скромні,
Особливий присвоїла статус — дитина війни.
Влада дбає про нас,
про нас дбають також депутати:
Наприймали законів таких,
не життя нас чекає, а рай.
Та закони не діють, щоб пристойну нам пенсію дати,
Так не знають де взять,
ну нема для нас грошей, і край.
Ми — діти війни, нас мільйони таких в Україні,
Обіцянками уряд годує нас, словом солодким.
До держави в судах позиваємось за справедливість,
А життя наше стало бідним і дуже коротким.
Ми — діти війни. І ми хочем у влади спитати:
Чи за це на війні склали голови наші батьки,
Смерть приймали за нас,
та й за вас, дорогі депутати,
За достойне життя помирали в боях земляки?
Закликаємо вас, схаменіться, живіть справедливо,
Не діліть нас на бідних і дуже багатих.
Покоління батьків полягло, щоб жили всі щасливо,
Розділіть свій дохід —
статки прийдуть до кожної хати.
Пам'ятайте війну, що в 20‑ім столітті палала,
Пішли в інші світи наші з вами батьки і брати,
За щасливе майбутнє наші голови склали,
Світла пам'ять,
Уклін до землі Вам, солдати й мої земляки.
Людмила Усенко, член Кобеляцької районної громадської організації «Літератор».
