Ты должен быть сильным. Иначе зачем тебе быть
(В. Цой)
Живуть у Кобеляках дві жінки. На перший погляд вони нічим особливим не відзначаються. Ні Марина, ні Ірина не займають високих посад в ієрархії районної влади, вони не є героїнями скандалів чи провінційної світської хронічки, їх фотографії не вішають на різноманітних дошках пошани чи білбордах. Але вони різко відрізняються від більшості земляків та й, узагалі, українців.
Марина
Марина Кочерга про наркотичні проблеми знає не з чужих уст. Сотні, якщо не тисячі людей у Кобеляцькому, Новосанжарському, Царичанському районах страждають через те, що їх батьки, діти, чоловіки чи жінки є наркозалежними. Звідси — наступні проблеми з грошима, здоров’ям, законом. Більшість у таких випадках покірно несуть свій хрест. У кращому разі витрачають тисячі й десятки тисяч гривень на те, щоб спробувати вилікувати рідних від тяжкої залежності. Практично всі знають, у кого їх близькі купляють наркотики.
Марина теж знала. Вона вирішила боротися. Боротися не з усією наркоіндустрією Кобеляцького району чи світу, а з тим конкретним «баригою», який виготовляв і продавав наркотики. Вона добре знала цього чоловіка, адже живе поряд. Знали і десятки сусідів.
Марина пішла до них. І задала пряме й чітке запитання:
— Вам що, подобається, коли поряд з вашим житлом «варять» «ширку», а потім продають її. Подобається, що біля вас і ваших дітей щодня товчуться десятки наркоманів, котрі в стані «ломки» здатні на будь-який злочин. Ні? Так чому ви мовчите?
Спочатку зголосилася діяти одна жінка, потім — інша. Згодом на боротьбу з наркоманією вийшов eвесь будинок. Люди ледве не щодня телефонували в поліцію й розповідали, де і хто продає наркотики. І писали заяви.
Марина пішла далі. Сусіди і навіть дехто з працівників поліції розповідали їй, що «наркоточка» знаходиться «під кришею» одного з правоохоронців. Жінка почала телефонувати прямо в обласне Управління Нацполіції і називати прізвище поліцейського, якого люди підозрювали у «кришуванні» наркобізнесу.
У квартирі продавця наркотиків провели обшук. Знайшли все, що потрібно для відкриття кримінального провадження. Поліцейські навіть прохали суд одразу заарештувати підозрюваного. Але суддя відпустив наркобарона.
Та люди вже не зупинялися. Вони й надалі писали й дзвонили в поліцію, адже наркоторговець, як і слід було очікувати, не покаявся. Поліцейські знову провели обшук. І знову знайшли наркотики. Цього разу підозрюваний у збуті наркотиків навряд чи обійшовся б домашнім арештом. Тому він утік із Кобеляк. Зараз оголошений у розшук.
Марина не боїться називати своє прізвище. Вона говорить:
— Усе одно і в поліції, і наркомани знають мене, знають, що я пишу й дзвоню. А чого мені боятися, я правильно роблю. Нехай мене бояться. Ви знаєте, мені навіть телефонували деякі місцеві наркомани і просили, щоб я залишила того чоловіка у спокої. Але я не залишу. Зараз він утік із Кобеляк. Однією «наркоточкою» стало менше. Та вважатиму свою місію виконаною, коли він «сяде».
Ірина
Ірина Бабич працює медсестрою у Кобеляцькій поліклініці. Періодично «прокапуюсь» у неї. Завжди звертаю увагу на той факт, що Ірина постійно чимось зайнята. Причому зайнята не тим, що приносить їй гроші чи популярність. От зараз вона цілими днями «висить» на телефоні, обдзвонюючи донорів. У Полтавській станції переливання крові є проблема. Станція фактично «обезкровлена». З цього приводу можна ремствувати, можна писати «розумні» статті про те, до чого довела Україну влада, цитувати Леніна, Сталіна чи ще якогось вождя, критикувати реформи в медицині. І навіть розкривати всесвітні змови. Так, це потрібно робити. Але що це дасть людям, яким завтра буде потрібна кров? Аж нічого. Як співав у свій час Віктор Цой: «Что будут значить тысячи слов, когда важна будет крепость руки. И вот ты стоишь на берегу. И думаешь: плыть или не плыть».
У східних єдиноборствах є такий вираз: «Якщо не знаєш, що робити, зроби крок вперед».
Марина та Ірина постійно роблять ці кроки. І перемагають. Ні, не перемагають. Адже перемога означає чиюсь поразку. Вони досягають успіху, досягають бажаного для себе результату. Чому? Тому що їм потрібно більше, аніж іншим, і тому що вони діють. Так було, є і буде в цьому світі. Успіх приходить до тих, хто діє.
Так, у тих же мудрих китайців є інший вираз: «Якщо не знаєш, що робити, просто сиди на березі річки і мимо тебе пропливе труп твого ворога».
Це — правда. Але ніхто не знає, коли це станеться.
Ірина Бабич уже знайшла кілька десятків донорів. Зараз у неї інше завдання, котре вона сама собі поставила. Необхідно надати фізичну і психологічну підтримку юнакові, котрого звуть Сергій. Він живе у селі Придніпрянське Кобеляцького району. Хлопець переніс тяжку травму. Йому потрібен тренажер для рук і ніг, щоб вони не атрофувалися. А ще більше потрібна психологічна підтримка тренера чи фахівця в області психології. Ірина та мама юнака Наташа борються за те, аби він не зневірився у житті і в собі. У них є все. Не вистачає лише специфічних знань і дещиці коштів. Можливо, у когось є те чи інше. Чи є, стоїть десь в кутку, припадаючи пилякою, тренажер. Мама навіть згодна його купити в розстрочку.
Той, хто може надати будь-яку допомогу, телефонуйте за номером (095)459-34-68.
Такі от дві реальні жінки з реальними історіями. Вони не чекають «манни небесної» від Порошенка, Тимошенко, Рабіновіча, Трампа чи Путіна. Вони діють, вони не бояться, вони роблять кроки. Інколи навіть без надії на успіх.
