Ми не успадковуємо землю від своїх батьків,
ми позичаємо її у своїх дітей
Невідомий автор
Про проблему земель колективної власності, яка залишається невирішеною вже близько 15 років, знають усі. Нижче ми знову нагадаємо про її актуальність, а потім разом спробуємо обговорити шляхи вирішення.
Так сталося, що в процесі реформування земельного законодавства статус права власності на колективні сільськогосподарські землі залишився врегульованим не повністю. Як наслідок, трансформування права колективної власності, про що заявляє держава, в інші форми власності є неможливою. Причини для цього наступні:
- не визнання Конституцією України колективної форми власності;
- не встановлений орган, уповноважений приймати рішення про передачу земельної ділянки у власність або у користування;
- не урегульованим залишається процес припинення права колективної власності та подальший її перехід у державну та комунальну власність.
Саме такою є позиція держави про плани та роль якої ми поговоримо пізніше.
А тепер давайте відійдемо від специфічних термінів і спробуємо розібратися в цій ситуації «по-людськи».
У свій час землі колишніх КСП були передані у власність їх членам та пенсіонерам. Були виготовлені державні акти на право колективної власності, які діють і до сьогодні. До них додавався список власників. Частина цих земель була розпайована і перейшла у приватну власність.
Проте земельні ділянки під господарськими будівлями і дворами, садами, полезахисні смуги, внутрішньогосподарські і польові шляхи, сінокоси і пасовища та інше майно паюванню не підлягало і залишилося у колективній власності.
Це означає, що теоретично люди, чиї прізвища були внесені до вищеназваних списків, продовжують залишатися власниками колективної землі.
А тепер давайте розглянемо, як ці землі зараз використовуються і що з цього мають їх власники.
Землі під господарськими будівлями і дворами — це тракторні бригади, ферми, токові господарства. Майно, що на них було, у більшості випадків знищене. Або там з’явився новий ефективний власник, який його викупив. Але землю він не може ні купити, ні взяти в оренду. Та по факту нею таки користується. А реальні власники лише спостерігають за цим.
Схожа ситуація і з садками. Їх давно викорчували і розорали та використовують як ріллю. Звичайно ж, не маючи для цього законних підстав. А реальні власники про це навіть не здогадуються.
Є ще запроектовані дороги між паями на полях. По району їх набереться до тисячі гектарів. При орендній платі в 5 тисяч гривень за гектар, реальний власник дарує комусь п’ять мільйонів щорічно. А потім дивується, чому ж він бідний.
Ще цікавіша ситуація із землями під полезахисними смугами. Мало хто про це знає, але все, що там виросло, належить по праву власності людям зі списку, про який я вже згадував. А вони в цей час, ховаючись, заготовляють собі дрова з посадок, які їм і належать. Паралельно з цим держава руками правоохоронних органів фактично залякує і переслідує громадян за те, що вони пробують розпоряджатися своєю власністю. Чудасія та й годі. Як кажуть у народі, за моє ж жито, мене й бито.
А якби цю парадоксальну проблему вдалося розв’язати на законодавчому рівні, то одразу б виникло кілька позитивних моментів. По-перше, був би наведений лад у посадках, які розрослися і на розпайовану землю, по-друге, люди б отримали безкоштовні дрова для обігріву осель.
Ще гіршою є ситуація із сінокосами та пасовищами. Усім зрозуміло, що такої кількості худоби, як це було до 1991 року, у домашніх господарствах немає. І не буде. Це призвело до того, що за призначенням використовується лише 10-20 відсотків сінокосів. Інша частина таких земель, особливо ті, що віддалені від населених пунктів, заростають кущами глоду і шипшини. Щоправда, на деяких ділянках ще намагаються заготовляти сіно і викошують траву. Але через 5–10 років і ця земля буде втрачена для обробітку. Ще трішки землі незаконно розорано без оформлення документів.
До цього переліку необхідно додати ще й землі консервації, яких у районі налічується близько 4,5 тисячі гектарів.
І знову ж реальні власники за цим лише приречено спостерігають.
Розумію, що у читача виникає резонне запитання: а що ти пропонуєш? Мовляв, ми і так це знаємо, і чекаємо врегулювання з боку держави. А його, врегулювання, не буде. Точніше, воно настане тоді, коли державі це стане вигідно. Зараз же її позиція — чекати і не думати. Не думати і чекати.
Я ж пропоную інший варіант. Думати і діяти вже зараз. І готовий поділитися своїми роздумами і напрацюваннями із земляками. Це буде зроблено в одному з наступних номерів «ЕХО». Зараз же пропоную людям задавати питання, щоб, отримавши їх, зміг дати більш ґрунтовну відповідь у своїй публікації. Дзвоніть за номером (095)387-62-17.
P. S. У Кобеляцькому районі налічується близько 20 тисяч гектарів земель колективної власності.
