Спостерігаючи за тим, як бавляться з бюджетними коштами нинішні керівники міста й району та їх поплічники депутати, мимоволі згадуєш епізод із власного життя.
Кілька років тому під час сімейного свята сидів за столом поруч із добрим знайомим. Говорили про звичайні буденні справи. І от співрозмовник поділився своєю мрією, точніше, бажанням. Каже:
— От стоїть поряд із моїм будинком покинути садиба. Так хочеться її купити, але все грошей не назбираю.
— А навіщо тобі та садиба?
— Та я б там сарай збудував.
— Так у тебе ж є величезний сарай. І гараж не менший.
— ……
Ми так і не зрозуміли один одного. Він не міг зрозуміти мого скепсису щодо ідеї з будівництвом другого сарая. Я не міг второпати: навіщо так бездумно і бездарно витрачати власні сили і кошти. Як на мене, оте, що в нас називають сараями, є сховищем у більшості своїй абсолютно непотрібних речей. І чим більша будівля, тим більше непотребу туди напихають. У мене вдома сарай має площу близько шести квадратних метрів. І навіть із нього кожного року доводиться викидати зайві речі.
Якщо проводити аналогію і користуватися метафорами, то більшість сучасних керівників в органах місцевої влади, як на мене, є такими собі сарайними зодчими. З цього можна було б сміятися, якби… Якби у той час, коли вони сараї будують, у них діти не вмирали. Не у них самих звичайно, а на тимчасово ввірених їм територіях. Не буду голослівним, наведу приклади.
От наші районні депутати задумали будівлю видавництва під своє крило взяти і щось там відродити. А я згадую, як з десяток років тому, коли видавництво було ще обласною власністю, туди приїжджав інвестор. Він був готовий завезти сучасне обладнання і дати друге дихання підприємству, яке «на ладан» дихало. Ні, не дали обласники. Такий сарай і їм був потрібен. Результат відомий.
Інші в туризм вирішили побавитися. Якісь маршрути прокладатимуть. Які маршрути шановні? Та щоб туди доїхати, потрібно пару «джипів» розвалити! У вас дороги зруйновані, у вас у ФАПах елементарного обладнання не вистачає, а ви в туризм і «Нижньоворсклянський» чергові сотні тисяч закопуєте.
У Кобеляках — не краще. Тут своїх сараїв і забавок вистачає. Економлячи на електроенергії, ставлять ліхтарі, які ледве себе освітлюють. І в той же час витрачають сотні тисяч на катання м’яча полтавськими фізкультурниками. Протягом двох років не вкладають жодної копійки в заміну труб у старезному водогоні, не оновлюють техніку в сервісній службі, натомість вже конюшню до рук прибрали.
Складається таке враження, що одним “на природі” пофоткатись кортить, а іншим — у конюшні забухати.
Ні, можливо, я чогось не розумію, можливо, не знаю якоїсь військової таємниці, довіреної керівникам міста і району. І вони все роблять правильно і за правильним планом. Та хотілося б, аби вони таки пояснили свої дії. Газетну площу ми надамо. І платити за це, як іншим ЗМІ, не потрібно. І відео знімемо. Теж безкоштовно. Але із нашими запитаннями.
Шановні керівники, запрошуємо. Поясніть, будь ласка, як можна отак бавитися чужими грошима, якщо у вас повно важливих невирішених проблем.
Чи синдром сарая є національною рисою?
