Саме цим методом користується у своїй діяльності міський голова Кобеляк Олександр Копелець. І саме це в сукупності з кількома іншими загальновідомими методами маніпуляцій свідомістю робить його дійсно популярним політиком. У нашій умовній номінації «Популіст року» Олександр Олександрович є безумовним лідером. Більше того, рівних йому може не бути ще протягом кількох років.
Не знаю, чи вивчав кобеляцький міський голова Олександр Копелець праці французького філософа Жана Бодріяра чи американського соціального психолога Роберта Чалдіні. Думаю, що не вивчав. Але він блискуче втілює в життя всі тези цих учених, аби мати популярність серед населення, читай — серед своїх потенційних виборців. Можливо, Олександр Олександрович знайомий із методами маніпулятивних технологій, будучи посвяченим у якійсь партійній школі. Можливо, має особливі природні здібності. Але популіста, рівного йому, зараз у нашій провінційній політиці просто не існує. Нижче здійснимо спробу розібратися у феномені Олександра Копельця як успішного політика.
У тому, що Олександр Олександрович є класичним прикладом політика-популіста, сумнівів немає. Він апелює до прагнень більшості населення і якимось, відомим йому та іншим посвяченим, чином вгадує те, чого хоче величезна кількість людей.
Я тобі — медальку, ти мені — голос
Думаю, що чимало спостережливих читачів «ЕХО» або й просто жителів Кобеляк помітили, що після того, як Олександр Копелець зайняв посаду міського голови, у райцентрі стало традицією вручати різні грамоти й медалі. Вручають новонародженим, вручають ветеранам органів внутрішніх справ, чорнобильцям, атовцям, представникам інших соціальних груп. При такій тенденції у місті невдовзі не залишиться людини, яка б не отримала ту чи іншу медальку, грамоту або диплом.
Тут потрібно згадати, звідки взагалі пішла традиція вручати нагороди. Це почалося ще кілька століть, а то й тисячоліть до наших днів. Племенні вожді, а пізніше князі та імператори, таким чином ділилися зі своїми воїнами здобиччю після успішних військових походів. Спочатку ділили шкури ведмедів, юрти та вігвами. Потім, зважаючи на те, що все оте добро фізично важко тягати за собою, почали ділитися золотом і грошима. Ще пізніше хитрі вожді, забираючи більшу частину здобичі собі, вирішили давати своїм васалам ще менші нагороди. Так придумали медалі і ордени. Спочатку їх виготовляли з дорогоцінних металів. При цьому нагорода ще мала якусь матеріальну цінність. Та досить швидко, аби ще мінімізувати свої витрати, правителі почали штампувати різну біжутерію і навішувати її на груди вірних підданих. А потім взагалі в хід пішли паперові грамоти і дипломи. Витрати на такі нагороди є копійчаними, а потрібного ефекту за допомогою них досягають і зараз.
Ефект при роздачі нагород досягається подвійний. По-перше, людина, яка отримала нагороду, відчуває себе причетною до якоїсь потужної спільноти. Нібито стає членом якогось ордену. Крім того, її виокремлюють із широкого загалу. Вона у своїх очах стає особливою, чимось кращою.
По-друге, і це — головне. Людина, яка отримала від влади якийсь копійчаний орден чи диплом, стає її заручником. Вона вже винна тому, хто її нагородив. Цим прийомом успішно користуються у супермаркетах, роздаючи безкоштовні подаруночки. Маркетологи знають, що 90 відсотків громадян, отримавши цукерочку на гривню, куплять іншого товару на десять, а то й сто гривень.
Так і зараз у Кобеляках. Міський голова щедро роздає відзнаки. Він чітко знає, що може отримати і, у більшості випадків, отримає у відповідь. Він отримає голос виборця. Виборець не буде задумуватися над тим, що медалька виготовлена за його гроші як платника податків. Але він знає, хто його нагородив. І відчуває себе винним. Людина і не зробила нічого видатного, а нагороду вже має. Пам’ятаєте, як кілька років тому партія «Батьківщина» роздавала посвідчення «Громадського помічника»? Те посвідчення було нічого не варте, воно не мало жодної юридичної сили. Але метод працював, люди йшли і голосували. Із цієї ж опери і різні угоди між політиками й виборцями.
Як відомо, справжні державні нагороди та відзнаки обов’язково передбачають якусь матеріальну вигоду для того, хто їх отримав. Тому до пенсії будуть доплачувати, тому зайві вихідні нададуть, тому — безкоштовний проїзд у транспорті. Кобеляцькі медальки не дають їх власникам абсолютно нічого: ніяких вигод чи привілеїв. Вони дають лише одне: роблять суб’єктом обміну. Ми тобі — медальку, причому за твої ж гроші, ти нам — симпатії і голос на виборах. Технологія відома століттями, але вона працює і працюватиме. А хто їх читає ті праці, присвячені мистецтву маніпулювати людьми? Крім того, потрібно ще й визнати, що тобою маніпулюють. А це, ой, як не просто.
Фонтан — видно, годинникову башту — видно, а вода…
Інша класична маніпулятивна технологія, яку взяв на озброєння міський голова, полягає в тому, що втілювати у життя потрібно лише речі й роботи, котрі кожен потенційний виборець може бачити. Усім відомо, що в Кобеляках зробили і відкрили новий парк. Звичайно, то не є парком у класичному розумінні. То — великий і гарний дитячий майданчик із фонтаном. Але він є, він діє, він подобається людям. У планах — башта з годинником. Її буде видно, усі знатимуть, хто її збудував. Така ж ситуація і з тротуарною плиткою на вулицях і міському цвинтарі. По ній кожного дня ходять люди, її видно. Це — значно дешевше і, можливо, ефективніше в плані піару, аніж ремонтувати дороги. Тим більше — замінювати труби у старезному водогоні чи купляти для комунальних підприємств нову техніку. Хто оцінить нові контейнери для сміття чи нову артсвердловину? Одиниці. А по тротуару ходять тисячі, у парку щодня відпочивають сотні людей.
І критикувати за такий підхід міську владу безглуздо. Адже парк, тротуар, чистота в місті — це однозначно добре. Тим більше, що кожен умілий популіст завжди знайде, як відповісти на критику. Критикуєш? Значить ти ворог, ти заздриш, тебе відлучили від «годівниці», тобі заплатили недруги. І так далі, і тому подібне. Це теж описано в літературі щодо методів маніпуляції свідомістю. Для цього й створена міська газета. Вона має бути виключно інформаційним бюлетенем, тобто, повідомляти про рішення влади: кому землю дали, кому податки знизили чи підвищили, скільки і на які потреби кошти витратили. Цього немає. Але є критика інакомислячих і рапорти про досягнення.
Тобто, як політик-популіст Олександр Копелець для свого піару усе робить правильно. І можливостей ефективно йому протистояти у опонентів майже немає. Ну, не кинеться ніхто аналізувати статті витрат міськради, вивчати, хто із депутатів скільки землі отримав, тим більше — читати праці Роберта Чалдіні. Це — потребує часу і зусиль. А в Україні нині триває епоха простих людей і рішень, епоха популістів.
І якщо політика кобеляцької влади у найближчі рік-два не зміниться, то головним реальним опонентом їй буде лише час. Час, протягом якого ще будуть витримувати навантаження труби у водомережі, працюватимуть придбані кілька років тому трактори і бульдозери, триматимуться збудовані ще при Радянському Союзі дороги.
Це може тривати ще довго. Потім усе закінчиться глибокою кризою, як і в Україні в цілому, де чверть століття правлять популісти.
Звичайно, сьогоднішня міська влада, отримавши підтримку у людей, може ще й втілити у життя дійсно серйозні інфраструктурні проекти. Але це — не популярно. Тому шансів на те, що такі кроки зроблять, практично немає. Хоча у будь-якій ситуації можливі виключення. Та в будь-якому разі не кажіть, що вас не попереджали.
